КОЛОДІ́Й Віталій Демʼянович (19. 01. 1939, м. Первомайськ Миколаївської обл. — 29. 03. 2016, Чернівці) — письмен­ник, пере­кладач. Член НСПУ (1969). Обласна літературна премія імені Д. Загула (1996), літературно-мистецька премія імені С. Воробкевича, літературна премія імені І. Бажанського (обидві — 2002), між­народна літературна премія імені Ґ. Вієру (Молдова, 2009). Закінчив філологічний факультет Чернівецького університету (1963). Працював завідувачем від­ділу культури обласної газети «Радянська Буковина» (Чернівці, 1963–70, 1980–89), від­повід­альний секретар обласної газети «Чорноморська комуна» (1973–75), завідувач редакції і головний редактор видавництва «Маяк» (1971–79; обидві — Одеса), редактор газети «Буковинське віче» (1990–91), «Літературно-мистецька Буковина» (1997–98; обидві — Чернів­ці). Очолював Чернівецьку організацію НСПУ (1990–2009), Музей буковинської діаспори (1992–96). Друку­­вався від 1952. Поетичні твори К. — роз­думи про сенс буття в історично-філософському роз­різі, про роз­виток особистості у її самопошуку та міркува­н­нях, у діалектному осягнен­ні. Звертався до сторінок української історії: ліро-епічні поеми «Засвіт на Русі», «Смутен Галич», драматичні поеми «Мелетій Смот­­рицький», «Юрій Федькович»; по­­вість «Найлюбіша в світі панна» (Чц., 1998), що присвячена ватажку буковинських народних месників 1840-х років Л. Кобилиці. У драматичній поемі «Пів­­­нічний вирій» (О., 1978) художньо від­творив пере­бува­н­ня бол­­гарського письмен­ника І. Вазова в Одесі у січні–березні 1887. Низ­­ка творів присвячена складним пе­­рипетіям державотворе­н­ня в сучасному Україні: поема «Плач 18 травня 1996 року», сонетні цикли «Помен­ники», «Шахове поле», ди­птихи «Листопад», «З руїн вчорашніх…», вірші «Як чорно засвітилися, братки!..», «У лімузини всілася Вкраїна…» та ін. Пере­клав українською мовою окремі твори російські (І. Буніна, В. Брюсова, Г. Шенгелі, В. Солоухіна, Д. Кедріна та ін.), вірменські (К. Ерзнаці), абхазькі (Д. Ґуліа, К. Агумаа, Б. Шинкуби), литовські (А. Малдоні­­са), болгарські (І. Вилчева, М. Стой­­чева), німецькі (П. Целана, Е. Шехе­­тер-Керен), угорські (Й. Кіша, З. Пол­­нера, Ю. Катоно, М. Шімоя) пое­­тів, що склали збірку «З вогню і кві­­тів» (Чц., 2008). За пере­клад поеми М. Емінеску «Лучафер» («Буковинський журнал», 2001, ч. 1–2; окремі ви­да­н­ня — 2003 і 2004) від­значений румунською літературною премією імені М. Емінеску (2002). У пере­кладі К. з румунської мови окремими книжками ви­йшли також збірки поезій М. Лютика («Суть», Чц., 2000; «Від­лу­н­ня вогню», К., 2001; «Таємничий пілігрим», 2002), І. Зєґрі («На краю ночі», 2004), К. Іліки («13 поезій про коха­н­ня», 2005), В. Терицану («Я істин­но той, хто є», 2010; усі — Чернівці). Упорядкував українсько-болгарські збірки поезій «Дві хвилі» (1973) і прози «Береги» (1974; обидві — Одеса; Варна). Окремі твори К. пере­кладено російськими, румунськими, естонськими, аб­­хазькими, болгарськими, угорськими мовами.