КОМУНІСТИ́ЧНА ПА́РТІЯ ЗА́ХІДНОЇ УКРАЇ́НИ Засновано 1919 у м. Станіслав (нині Івано-Франківськ) пред­ставниками різноманітних під­пільних гуртків і груп (загалом близько 180 членів) як Ко­муністична партія Східної Галичини (КПСГ). Від 1923 — КПЗУ. Першим секретарем ЦК обрано К. Сав­рича, однак незабаром ЦК припинив діяльність. Натомість 1920 у Києві створено Галицький організаційний комітет КП(б)У. На­прикінці того ж року українські комуністичні групи Галичини остаточно обʼ­єд­налися у КПСГ. Серед її організаторів і керівників — О. Крілик (див. Осип Васильків), Р. Кузьма (Турянський), Р. Роз­дольський, М. Теслюк, В. Корбутяк, М. Ро­зенберг. Біль­шість із них раніше належала до Інтернаціональної революційної соціал-демократії — нечислен­них молодіжних організації, що нелегально діяла в Галичині 1915–18. У 1919–20 КПСГ вважалася обласною організацією КП(б)У, але мала окреме пред­ставництво в Комінтерні. Після остаточної окупації Галичини Польщею КП(б)У уклала угоду з Комуністичною ро­бітничою партією Польщі (КРПП), за якою КПСГ мала увійти до складу КРПП. Це спричинило роз­кол КПСГ на «капеерпівців», які визна­вали при­єд­на­н­ня до КРПП, та «роз­ламівців» (або «васильківців») під проводом О. Крілика, що від­­­стоювали організаційну само­стійність. Обидві фракції були нечис­лен­ними (разом близько 500 осіб) і не мали помітного впливу на українське су­спільство. У жовтні 1921 під час конференції КПСГ у Львові значну частину партійного активу заарештувала польська влада. Тільки після ви­знан­ня 1923 Галичини частиною Поль­щі «васильківці» погодилися увійти до КРПП на правах автономної частини. Згодом, роз­ширивши свою діяльність на пів­нічно-західні українські землі, КПЗУ висунула гасло про при­єд­на­н­ня Західної України до УСРР, вбачаючи шлях до його здійсне­н­ня у соціальній революції в Польщі. Позиції КПЗУ неухильно зміц­нювалися, чому сприяли успіхи НЕПу й українізації в УСРР. 1926 під егідою КПЗУ створено легальну партію — Українське селянсько-робітниче соціалістичне обʼ­єд­на­н­ня (Сельроб). Через подібні легальні організації КПЗУ брала участь у виборах і мала своє пред­ставництво у польському сеймі: Клуб Української соціал-демократичної партії (1924), Комуністична посольська фракція (1924–27), Клуб Сельробу-єд­ності (1928–30). Головний друкований орган КПЗУ — журнал «Наша правда». Крім того, партія контролювала низку періодичних ви­дань, зокрема «Культура», «Світло», «Земля і воля», «Професійні вісті» (1926–28). У 1927 ЦК КПЗУ від­хилив вимогу керівництва КП(б)У засудити «національний ухил» О. Шумського. У від­повідь Л. Каганович звинуватив керівництво КПЗУ в націоналізмі, що викликало роз­кол партії на біль­шість («васильківців», або «шум­ськістів») на чолі з О. Кріликом і Р. Кузьмою та меншість (прибіч­ників Л. Кагановича) під проводом Н. Шапіра та П. Мінца. Роз­кол охопив і Сельроб. 18 лютого 1928 т. зв. групу Васильківа–Турянського виключено з Комінтерну. Деякий час у Західній Україні діяло дві ворогуючі між собою частини: КПЗУ-більшість («васильківці») та Сельроб критикували національну політику Й. Сталіна й домагалися наповне­н­ня радянської української державності реальним змістом; офіційна КПЗУ та Сельроб-єд­ність таврували «шумськістів» як зрадників робітничо-селянського фронту. В жовтні 1928 КПЗУ-більшість оголосила про саморозпуск, про­те її лідери продовжували діяль­ність до кінця 1929, а згодом заявили про ви­зна­н­ня своїх «помилок» і виїхали до СРСР, де були ре­пресовані. Від 1929 вплив КПЗУ серед українського населе­н­ня занепа­дав, її чисельність скоротилася з близько 4-х до 2-х тисяч членів. Події в УСРР (колективізація, ре­пресії, голодомор 1932–33) за­вдали вирішального удару радянофільським на­строям у Західній Україні. Багато українців ви­йшло з КПЗУ, в ній почали пере­важати поляки та євреї. У 1930-х роках КПЗУ замінила гасло про при­єд­на­н­ня до Радянської України лозунгом самови­значе­н­ня Західної України, від 1935 під­тримувала вимогу національно-територіальної автономії. Радянські ре­пресії проти керівництва КПЗУ посилилися від 1936. У 1938 викон­ком Комінтерну роз­пустив КП Польщі разом з її автономними організаціями — КПЗУ та КП Західної Білорусі, мотивуючи це тим, що ні­­бито керівництво в них захопила фа­шистська агентура.