КОЛАБОРАЦІОНІ́ЗМ (від французької collaboration — спів­­праця, спів­робітництво) — усві­домлене, добровільне та зумис­не спів­робітництво з ворогом у його інтересах і на шкоду своїй державі та її союзникам. У законодавстві більшості країн К. кваліфіковано як злочин проти своєї держави, зрада. Залежно від рівня заподіяної шкоди ко­лаборантом у правових нормах перед­бачено або довго­строкове увʼязне­н­ня, або смертна кара. Як явище К. зародився під час наполеонівських походів — перших у Європі мас­штабних воєн між нація­ми, а не династіями. Уперше по­ня­т­тя «К.» у позитивному сенсі вико­ри­став французький маршал А.-Ф. Пе­тен, який очолював режим «Ві­ші» та закликав 30 жовтня 1940 французів до спів­праці з нацистською Німеч­чиною.

Під час Другої світової війни К. був присутнім майже в кожній окупованій тим чи іншим тоталітарним агресором країні, тому тер­мін швидко уві­йшов до багатьох мов, але з негативною семантикою. У су­спільній дум­ці Франції згодом також почало пере­важати негативне його сприйня­т­тя. Домінува­н­ня негативних конотацій також спричинено тим, що поряд зі спів­працею з нацистами у тих самих країнах існував і більш-менш потужний рух опору. В роки Другої світової війни у низці країн Європи сформовано пронацистські колабораціоністські уряди: у Норвегії — уряд міністра-президен­та В.-А.-Л. Квіслінґа, у Нідерлан­дах — уряд «лейдера» (вождя) нідерландського народу А.-А. Мюс­серта, у Сербії — уряд премʼєр-мініс­тра генерала М. Недіча, у Хорватії — режим лідера усташів А. Павелича, у Словач­чині — уряд отець Й. Тисо, в Угорщині (від 1944) — уряд Ф. Салаші та ін. У СРСР колаборантами ставали ідейні про­тивники радянської влади, по­страждалі від роз­куркуле­н­ня, ре­пресій, голодомору, а також особи з чис­ла військовополонених і цивільного населе­н­ня, які вбачали у К. єдину мож­ливість вижити в умовах оку­пації. За різними оцінками, 1941–45 від 1,5 до 2 млн радянських громадян тією чи іншою мірою спів­працю­вали з німецькою владою. Командуван­ня вермахту від початку німецько-радянської війни прагнуло створити формува­н­ня з когорти добровольців на окупованій території СРСР, проте А. Гіт­лер категорично це заборонив. Тому 1941 із колаборантів організовували винятково поліцейські сили. Лише на початку 1942, піс­ля значних втрат на фронті та в умовах роз­горта­н­ня партизанського руху в тилу, німецьке командува­н­ня роз­почало формува­н­ня під­роз­ділів і частин з радянських військовополонених та цивільних осіб (при цьо­му малося на меті й створе­н­ня соціальної бази для окупаційної адміністрації). Від­повід­но до директиви начальника генерального штабу сухопутних військ Німеч­чини генерал-пол­ковника Ф. Гальдера від 16 серп­ня 1942 їх поділяли на 4 групи: «гіві» (від німецького Hilfswillige) — ок­ре­мі військовополонені та цивільні особи, які виконували у німецьких час­тинах допоміжні роботи (були їздовими, шоферами, робітника­ми у майстернях і на кухнях тощо); поліцейські команди (німецьке Schutz­mannschaften) — допоміжна полі­ція німецьких військових і цивільних управлінь на окупованих територіях; охорон­ні частини (німецьке Sicherungsverbände) — збройні формува­н­ня, при­значені для боротьби з партизанами та охорони тилу; бо­йові частини (німецьке Kampfverbände) — збройні формува­н­ня, при­значені для веде­н­ня бо­йових дій проти радянської армії. Крім того, радянських колабораціоністів активно вербували у спец­школи абверу, що здійснювали під­готовку агентів для веде­н­ня роз­відувальної, пропагандистської і диверсійної роботи в тилу радянської армії. На­ймасовішою категорією серед К. були «гіві», зокрема восени 1943 у штаті німецької піхотної дивізії (близько 12 тис. осіб) пе­редбачено наявність понад 2 тис. «гіві» (їхня по­стійна загальна кількість — понад 500 тис. осіб). Поліцейські команди, організовані пере­важ­но в Україні та країнах Балтії (1943 — понад 350 тис. осіб), ви­користовували за­звичай для боротьби із радянськими партизанами, такі ж функції виконували охорон­ні під­роз­діли. Перші бо­йові частини із радянських громадян сформовано у січні 1942. Ними стали т. зв. східні легіони: турке­станський (із пред­ставників середньоазійських народів), азербайджанський, грузинський, вір­менський, пів­нічнокавказький, волго-ураль­ський. Ще до створе­н­ня Російської визвольної армії генерала А. Власова у складі вермахту діяло понад 200 піхотних баталь­йонів (чисельністю понад 900 осіб), організованих із пред­ставників словʼянських народів СРСР. Так звані східні частини (від 1944 — добровольчі) використовували на Східному фронті проти радянської армії і партизанів, в Югославії та Італії — проти збройних формувань Руху Опору, в Пів­нічній Африці, Бельгії, Нідерландах, Франції — проти військ антигітлерівської коаліції. Після низки невдач на радянсько-німецькому фронті німецьке командува­н­ня пере­­кинуло більшість цих частин у Західну Європу та на Балкани. Колабораціоністи служили і у бо­йових частинах СС — «Галичина» Дивізії, 15-й та 19-й латиській і 20-й естонській дивізіях. У остан­ній рік Другої світової війни та після її закінче­н­ня за К. до смертної кари засуджені А. Вла­сова у СРСР, А.-Ф. Петена і П. Ла­валя у Франції, В.-А.-Л. Квіс­лінґа у Норвегії, А.-А. Мюс­серта у Нідерландах, Й. Тисо у Словач­чині та ін. Загалом у результаті масових процесів над колабораціоністами у країнах Західної Євро­пи засуджені до різних строків увʼяз­не­н­ня понад 100 тис. осіб (як зʼя­сувалося згодом, частину з них — або на довші терміни увʼязнен­ня, ніж належало за скоєне, або взагалі без­під­ставно). На від­міну від трактува­н­ня поня­т­тя «К.» у демократичних державах, комуністичні режими Східної Європи й, особливо, СРСР під час і після Другої світової війни роз­глядали К. із нацистами над­звичайно роз­ширено, під­во­дячи під це поня­т­тя також дії (що кваліфікувалися як злочин­ні) тих людей, які пасивно виконували свої цивільні обовʼязки під час окупації без скоє­н­ня злочи­нів чи сві­домого зав­да­н­ня шкоди своїй країні; були до цього силоміць примушеними окупан­тами; потрапили до військового полону і певний час залишалися військовополоненими; для свого порятунку вимушено взяли громадянство інших держав; вступили до військових формувань окупантів під тиском спричинених іншою державою непереборних обста­вин, які становили за­грозу для життя людини чи навіть існуван­ня національної, етнічної чи релігійної групи; вою­вали у структурах Руху Опору, що не контролювала радянська вла­да або комуністичні організації Східної Європи.

В остан­ні десятилі­т­тя на пост­радянському просторі роз­горнулися дис­кусії щодо того, чи можна вважати К. спів­працю частини населе­н­ня окупованих СРСР країн Балтії з радянською вла­дою і спів­працю частини населе­н­ня цих же країн з нацистами 1941–45 (дещо схожою є ситуація й із Західною Україною). У країнах Балтії урядові комісії ді­йшли висновків, що на тлі агресії СРСР 1939–40 й окупації ним держав Балтії не можна огульно звинувачувати всіх, хто пізніше спів­працював із нацистами, у К.; водночас осіб, причетних до скоє­н­ня військових злочинів чи злочинів проти людяності під час спів­праці з німцями, необхідно покарати. Це пра­вило у країнах Балтії поширено і на тих, хто активно й сві­домо спів­працював у 1940-х роках із радянською владою. Україна напередодні та на час Другої світової війни не мала повноцін­ної державності (хоча но­мінально УРСР і ви­ступала в ролі суверен­ного радянського соціалістичного держави), а багато жителів Західної України, при­єд­наної до СРСР 1939–40, не ви­знавали себе громадянами СРСР (галичан і волинян не ви­знавали до 1945 радянськими громадянами і західні союзники). Крім того, більшість лідерів та значна частина активістів українських націоналістів узагалі ніколи не одержували документів громадян СРСР. У радянській історіо­графії та працях деяких сучасних істориків (пере­важно російських) усі форми та способи взаємодії українських політичних сил і громадських організацій із нацистами одно­­значно трактуються як К., проте на­вряд чи можна вважати ко­лаборацією спів­працю з агресо­ром народу, роз­діленого між різ­ними державами (СРСР, Польщею, Румунією), з боку яких він за­знавав пригнобле­н­ня. На­приклад, в Індії політичних діячів, які під час Другої світової війни ви­ступили проти британського колоніалізму на боці Японії та Німеч­чини, ви­знано не колабораціоністами, а борцями за незалежність. В Україні донині не вироблено єдиного під­ходу до про­блеми К. Так, З. Партико вва­жає, що як колабораціоністів пот­рібно оцінювати всіх, хто не вою­вав за незалежність України, а воював у будь-яких інших арміях, тому ними слід вважати як вояків баталь­йонів «Нахтіґаль», «Роланд», дивізії «Галичина», що діяли у складі нацистської армії, так і радянської армії, які воювали за пере­могу СРСР, а не за здобу­т­тя незалежності України (від­так ко­лабораціоністами є понад 10 млн українців). На його думку, К. таких людей у 1941–45 — результат роз­двоєної, скаліченої тоталітарною більшовицькою пропагандою сві­домості, коли українці бачили перед собою дві вітчизни — СРСР та УРСР. Це ще одна їхня трагедія у Другій світовій війні, яка при­звела до того, що вони воювали один проти одного, замість того, щоб обʼ­єд­натися у боротьбі проти всіх ворогів української незалежності. Нато­мість військовий історик В. Махно вва­жає колаборацією тільки участь у нацистських формува­н­нях. Він під­рахував, що українці скла­дали близько 50 від­сотків населе­н­ня СРСР, яке потрапило під владу нацистів, але водночас лише 10 від­сотків військових формувань колабораціоністів (3 від­сотка від дивізій, 5 від­сотків від бригад, 8,4 від­сотка від полків, 11 від­сотків від баталь­­йонів). Пере­важну більшість особового складу таких формувань становили росіяни, їхня загальна чисельність сягала понад 1 млн осіб. Росіяни становили близько 25 від­сотків населе­н­ня окупованих територій, при цьому вони загалом дали понад 60 від­сотків вояків колаборантських формувань. У сучасних російських дослідже­н­нях і довід­кових джерелах цю циф­ру з ідеологічних міркувань вдвічі, а то й утричі занижують.

Загалом явище К. неможливо зро­зуміти, якщо не враховувати те, що друга світова війна не була од­новимірною, де «сили добра» вою­вали проти «сил зла». Вона роз­почалася з агресії тоталітарної Німеч­чини проти авторитарної Польщі, згодом у війну вступили демократичні Франція та Велика Британія. Фактичним союзником Німеч­чини у 1939–41 ви­ступав СРСР. Улітку 1941, у момент роз­­горта­н­ня сил для нападу на Німеч­чину та її союзників, він став обʼєктом випереджального удару з боку нацистів. Основні бо­йові дії у Європі 1941–44 вели дві соціалістичні тоталітарні держави та їхні армії. На інших театрах воєн­них дій ситуація також ви­глядала неодно­значно: на Близькому Сході британські війська воювали з німецькими, італійськими і французькими (вішистськими) силами, у Єгипті та Іраку проти британців зі зброєю ви­ступали араби, в Індії та Бірмі (на боці японців) — противники британського колоніалізму. Тому на­вряд чи термін «К.» під­­ходить для характеристики проти­стоя­н­ня у колоніальних володі­н­нях. Ще один предмет дис­кусій — діяльність у СРСР організацій «Вільна Німеч­чина» та «Союз німецьких офіцерів» як приклади антигітлерівських К. Ці організації створені за участі німецьких комуністів майже виключно з полонених військовослужбовців Вермахту та Люфт­ваф­фе. Керував рухом німецьких військовополонених у СРСР генерал В. фон Зейдліц-Курцбах. 1944 він за­пропонував Й. Сталіну створити з полонених німецьких армійський корпус, який воював би на боці радянської армії. Цю пропозицію від­хилено, проте до німецького тилу закидали сотні роз­відників і диверсантів з числа військовополонених. Зʼявившись у роки Другої світової війни, термін «К.» ви­йшов за її часові межі. Нині його часто вживають для характеристики спів­праці місцевих політиків і чинов­ників з радянськими окупаційними військами у Польщі (до 1956), Угорщині (1956–58), Чехословач­чині (1968–69) тощо, у т. зв. країнах третього світу — ви­ступу громадян однієї з них на боці іншої.