Конституційні реформи в СРСР

КОН­СТИТУЦІ́ЙНІ РЕФО́РМИ В СРСР Формально кон­ституц. реформу 1936 ініціював пленум ЦК ВКП(б), що від­бувся в лютому 1935 і роз­­­глянув пита­н­ня про внесе­н­ня змін до процедури виборів до рад. На той час політ. життя у СРСР мало зовні демократ. ви­­­гляд: суверен. носієм влади про­­голошено пролетар. маси (див. Диктатура пролетаріату, Проле­таріат); пред­ставники робітників, червоноармійців і селян утво­рювали ради, які на всіх рівнях — від місц. до заг.-держ. — формально мали всю повноту влади в країні; між зʼ­їздами рад законодавчу, виконавчу й судову владу, згідно з Кон­ституцією СРСР 1924, здійснювали обрані ними органи — виконавчі комітети; виборці мали право від­кликати свого депутата у будь-який момент, що не характерно для пред­ставниц. демократій парламент. типу, де виборці делегують депутатам на певний строк увесь обсяг своїх повноважень (див. Демократія). Однак на­справ­ді скла­да­н­ня наказів виборців, ви­значе­н­ня канд. у депутати, про­­веде­н­ня зборів робітників, червоноармійців і селян або зʼ­їздів рад, на яких обирали депутатів, контроль за діяльністю депутатів та ініціюва­н­ня їхнього від­клика­н­ня здійснювала структура, що пере­бувала поза рамками Кон­ституції і яку уособлювала партія більшовиків. Рад. режим без­посеред. демократії давав змогу кер-ву ВКП(б) опосередковано (через рад. органи влади) керувати сусп. жи­т­тям. Пере­вага опосередкованості полягала у тому, що парт. комітети могли не обтяжувати себе від­повід­альністю за повсякден­ні справи і водночас мали можливість одно­особово вирішувати будь-які пита­н­ня політ. характе­ру. Влада рад. органів була вторин., проте реальною. Ця об­ставина створювала ілюзію суверен­ності народу, який обирав своїх пред­ставників до органів влади, і потенц. залежність парт. органів від радянських. Узурпація парт. органами влад. функцій рад від­творювалася при кож­ному оновлен­ні складу рад — обирали лише тих депутатів, які неухильно під­порядковувалися парт. дисципліні. Партія надавала вагомого значе­н­ня виборам до рад, що засвідчують спе­­ціально роз­роблені виборчі про­цедури, які давали змогу штучно під­бирати персонал. склад рад за класовим походже­н­ням, парт. приналежністю, демогр. ознаками тощо. Вибори від­бувалися на основі нерівного вибор. права, зокрема у Кон­ституції РСФРР 1918 зафіксов. пʼятикратну пере­вагу робітників над селянами. Дис­кримінації за­знали й міські жит. не­пролетар. походже­н­ня — пред­ставників «чужих класів» (до 10 % насел.) по­збавлено права голосу. Вибор. дільницями вважали під­приємства, установи, військ. частини, навч. заклади. Для інвалідів, без­робіт. чл. проф­спілок, дружин робітників і червоноармійців створювали територ. дільниці. Канд. на обра­н­ня висували парт. або проф­спілк. організації та громадськість. Спосіб голосува­н­ня (подачею записок чи під­ня­т­тям руки) ви­значали збори виборців. Як правило, ви­­бори проводили від­критим голосува­н­ням. На виборців тиснули без­посереднє начальство (оскільки вибори від­бувалися на виробництві) та пред­ставники громадськості, які за­ймалися роз­поділом матеріал. благ. Ті, кого не влаштовував формалізм вибор. процедур, залишали­­ся вдома. В УСРР першу справ­ді широку кампанію виборів у ради, коли кількість тих, хто проголосував, пере­вищила половину наявного складу виборців, вдалося організувати лише 1925–26. Прямі вибори проводили тільки в місц. органи влади. Всі інші зʼ­їзди рад — від волосних (від 1923 — рай.) до всесоюз. — фор­мувалися з депутатів місц. рад. Списки майбут. чл. виконав. комітетів усіх рівнів (від найнижчого до найвищого) ретельно опрацьовували парт. комітети від­­повід. рівня, до ЦК ВКП(б) включ­но. Технологія вибор. кампаній не становила таємниці для населе­н­ня. У летючці, поширеній 1929 есерами серед робітників Дні­пропетровська, за­значалося: «Більшовики навʼязали нам від­крите голосува­н­ня у виборах в ради. Та невже можемо ми обрати вільно, коли обираємо від­крито? Хто насмілиться на очах осередкових князьків голосувати за чесного без­партійного або під­няти руку проти мер­­зотника-комуніста, якщо остан­­ній ви­ставлений осередком?». Після того, як у лютому 1935 пленум ЦК ВКП(б) вирішив за­провадити зміни до процедури виборів до рад (йшлося про заміну нерівних виборів рівними, багато­ступ. — прямими, від­критих — закритими), він за­пропонував внести до порядку ден­ного чергового Всесоюз. зʼ­їзду рад пита­н­ня про реформу Кон­ституції СРСР. У тому ж місяці 7-й Всесоюз. зʼїзд рад створив кон­ституц. комісію під головува­н­ням Й. Сталіна. До її складу уві­йшли 32 пред­ставники від усіх союз. респ., зокрема від УСРР — П. Любченко, М. Мазай, Г. Петровський, О. Стаханов, В. Чубар. Комісія мала роз­глядати проекти, вже під­готовлені фахівцями. М. Бухарін у приват. роз­мовах говорив, що написав текст Кон­ституції СРСР майже одноосібно, лише за певної допомоги К. Радека (йшлося пере­важно про редактор. роботу). Це, без­умовно, по­значилося на її формі й змісті, тому на Заході Кон­ституцію СРСР 1936 назива­ли найдемократичнішою у світі. Після публікації 12 червня 1936 проекту Кон­ституції СРСР роз­горнуто широку пропагандист. кампанію — тривале, майже пів­річне його обговоре­н­ня на парт. зборах, зборах труд. колективів і громадян за місцем проживан­ня (в УСРР у обговорен­ні взяло участь понад 13 млн осіб). Спочатку редакц. комісія з міль­йон­ної кількості пропозицій щодо внесе­н­ня поправок до проекту взяла до уваги лише 43 (стосов­но 32-х статей із 157-ми), причому пере­важну їхню більшість Й. Сталін вважав неістот., проте в кінц. під­сумку враховано тільки декілька поправок (здебільшого термінол. характеру). Також уточнено пере­лік заг.-союз. наркоматів, оскільки за час обго­­воре­н­ня уряд поповнив ще один наркомат — оборон. промисловості. 5 грудня 1936 Над­звич. 8-й зʼїзд рад СРСР затвердив нову Кон­ституцію, у якій проголошено побудову в країні соціалізму. Багато­ступ. вибори до органів влади замінено прямими при таєм. голосуван­ні. Селяни отри­­мали рівні з робітниками права обирати й бути обраними в усі органи влади, виборчі округи в містах мали створювати не за вироб. одиницями, а, як і у селах, за місцем прожива­н­ня виборців. Система функціонува­н­ня влади теж ставала іншою: зʼ­їзди рад різного рівня замінено ін­ститутом сесій. засі­дань місц. і верхов. (респ. і союз.) рад, завдяки чому нові ради набули зовн. рис парламент. влади. По­­дібна еволюція влади цілком за­­кономірна — у чин­ній від березня 1919 парт. про­грамі за­значено, що по­збавле­н­ня частини громадян політ. прав є тимчас. заходом боротьби зі спробами екс­плуататорів від­стояти або від­новити свої привілеї; тимчас. є й пере­вага в органах влади за пролетаріатом (порівняно з дріб­нобурж. верствами села). Однак зміни у кон­ституц. нормах не по­значилися на реал. владі. У грудні 1936 зʼявилося пові­домле­н­ня про вибори до ВР СРСР, заплановані на най­ближчий час, але проведено їх лише через рік. Така від­строчка потрібна була Й. Сталіну для від­повід. під­готовки до виборів компарт.-рад. номенклатури і самих виборців. Т. зв. революцію згори він планував завершити масовою кадровою чисткою з метою встановити одно­особовий контроль над партією і су­спільством. Спроба багатьох пред­ставників ком­парт.-рад. верхівки на 17-му зʼїз­ді ВКП(б) скори­статися механізмом таєм. голосува­н­ня для усуне­н­ня Й. Сталіна зі складу ЦК виявилася не­вдалою, проте засвідчила зростаюче незадоволе­н­ня у партії диктатор. методами кер-ва. Після зʼ­їзду Й. Ста­­лін ініціював зміни в законодавстві, які полегшували роз­гортан­ня масового терору, і очікував нагоди, щоб роз­почати його. З прийня­т­тям нової Кон­ституції СРСР стало можливим зробити компарт.-рад. апарат спів­учасником спрямов. проти нього ж терору. Вільні вибори становили значну за­грозу для пред­ставників апарату, які звикли не від­чувати залежності від електорату. Остан­ній раз вільні вибори проведено після більшов. пере­вороту 1917 за списками, під­готовленими ще Тимчас. уря­дом (у Росії більшовики набрали тоді 24 % голосів, в Україні — 10 %). Й. Сталін не міг бути дик­­татором, спираючись тільки на НКВС. Він потребував під­тримки з боку компарт.-рад. апарату, тому з метою згуртувати апаратників навколо себе по­ставив їх перед пер­спективою вільних виборів. У лютому–березні 1937 на пленумі ЦК ВКП(б) Й. Сталін заявив, що країна опинилася у небезпеч. становищі через під­ступну діяльність саботажників, шпигунів, диверсантів. Він звинувачував парт. кер. у втраті здатності роз­пі­знавати ворога і проти­ставляв їм рядових чл. партії, які могли під­казати правильне ріше­н­ня (це був майже від­вертий заклик до зміще­н­ня старих кер. із великим, часто до­­рев. парт. стажем). Однак заклик вождя не дав істот. результатів — у ході пере­виборів парт. комітетів, проведених за вказівкою секретаріату ЦК ВКП(б) у березні–квітні 1937, старі кадри здебільшого залишилися на своїх посадах. Тоді чистку парт. органів взяв на себе НКВС СРСР на чолі з М. Єжовим (див. «Єжов­щина»). У ході від­повід. кампаній, які змінювали одна одну, сотні тисяч людей знищено фізично, міль­йони — морально (че­­рез примушува­н­ня до публіч. засудже­н­ня «ворогів народу», спів­праці з органами держ. без­­пеки, на­да­н­ня під тортурами не­­правдивих свідчень проти своїх спів­роб., зна­йомих і навіть рідних). Припинено дис­кусію про висува­н­ня альтернатив. канд. на виборах у ВР, виборчі комісії зобовʼязано реєструвати тільки канд. від блоку комуністів і без­партійних, висува­н­ня незалеж. від влади канд. кваліфіковано як антирад. діяльність. У ви­­бор. бюлетені вміщували прі­­звище одного канд. — від блоку комуністів і без­партійних, при цьому графи «за» та «проти» не друкували. Позитивне ставле­н­ня до канд. виключало необхідність його письм. фіксації, а отже й робило зайвим від­відува­н­ня кабінки для таєм. голосува­н­ня. Лише той, хто був не згоден і мав намір викреслити від­повід­не прі­звище, повинен був іти до кабінки, що, таким чином, ставала своєрід. тестом на лояльність режимові. Організатори вибор. кампанії потурбувалися і про забезпече­н­ня належ. явки виборців на виборчі дільниці. Внесені до Кон­ституції СРСР у ході її реформи 1936 зміни не по­значилися на реал. владі в країні. Контроль над державою та су­спільством здійснював під­порядк. ген. секр. ЦК ВКП(б) апарат, про який у Кон­ституції, по суті, навіть не згадувалося, натомість вона містила по­збавлене юрид. сили положе­н­ня про комуніст. партію як керівне ядро громад. і держ. організацій трудящих.

1944 з ініціативи Й. Сталіна після зу­стрічі з президентом США Ф. Ру­звельтом, яка від­булася 29 листопада 1943 під час Тегеран. конф., до Кон­ституції СРСР 1936 внесено зміни з метою дек­­ларатив. на­да­н­ня союз. респ. права створювати нац. військ. формува­н­ня та само­стійно спіл­куватися з іноз. державами і між­­нар. організаціями. На зу­стрічі президент США інформував Й. Сталіна про стан справ із виріше­н­ня пита­н­ня про створе­н­ня після закін. 2-ї світової війни організації, засн. на принципах Обʼ­єд­наних Націй. До виконав. органу цієї організації повин­ні були увійти пред­ставники великих держав — СРСР, США, Великої Британії, Китаю та кілька пред­ставників від груп країн — європ., азій., пд.-амер., британ. домініонів. Ф. Ру­звельт пові­домив, що премʼєр-міністр Великої Британії В. Черчілль не­­­згодний із таким принципом фор­мува­н­ня виконав. органу, оскіль­ки він дає можливість Великій Британії мати у виконав. органі тільки два голоси — власне Вели­кої Британії та одного з домініонів. У січні 1944 г. «Правда» опуб­лікувала коротке інформ. пові­домле­н­ня про черг. пленум ЦК ВКП(б) — перший після нападу Німеч­чини на СРСР і єдиний за всі роки війни. Він роз­глянув пропозицію Раднаркому СРСР «О расширении прав союзных республик в области обороны и внешних сношений» і ухвалив ріше­н­ня винести її на на­ступну сесію ВР СРСР. 1 лютого 1944 сесія прийняла два закони, що мали кон­ституц. значе­н­ня: «О соз­дании войсковых формирований союзных республик и о преобразовании в связи с этим Народного комис­сариата обо­ро­ны из общесоюзного в союзно-республиканский народный ко­мис­сариат» і «О предо­ставлении союзным республикам полномочий в области внешних сношений и о преобразовании в связи с этим Народного комис­сариата иностран­ных дел из об­­щесоюзного в союзно-респуб­ликанский народный комис­са­риат». Вона затв. також дві додатк. ст. 18-а і 18-б до Кон­­сти­туції СРСР, якими кожній союз. респ. на­дано права вступати у прямі від­носини з іноз. держава­ми, укладати з ними угоди, обмінюватися дипломат. і консул. пред­ставництвами, мати влас­ні ЗС (4 березня 1944 6-а сесія ВР УРСР 1-го склика­н­ня прий­ня­ла від­повід­ні до законів СРСР норми, що уві­йшли до Кон­сти­туції УРСР). 5 лютого 1944 опубліковано по­станову ЦК КП(б)У й указ президії ВР УРСР про утворе­н­ня Нар. комісаріату закордон. справ УРСР. Головою нового ві­домства при­знач. пись­мен­ник О. Корнійчук, який перед цим уже рік працював у Москві на посаді заст. у справах словʼян. країн наркома закордон. справ СРСР. На від­міну від зовн.-політ. ві­домства УРСР, яке створювали при­скореними темпами, ст. 15-б Кон­ституції УРСР про організацію влас. ЗС залишилася на папері. 23 лютого 1944 Й. Сталін видав наказ Вер­­хов. головнокомандувача у звʼяз­ку з 26-ю річницею утворе­н­ня рад. армії, в якому пові­домлялося про організацію в най­ближчому майбутньому нових військ. формувань у союз. республіках. У березні 1944 наркомом оборони УРСР при­знач. командувач військами Київ. військ. округу генерал-лейтенант В. Герасименко, однак він продовжував виконувати попередні посад. обо­вʼязки, оскільки в УРСР ніхто не збирався утворювати нац. під­роз­діли навіть у форматі баталь­йону чи роти. Однак політики країн Заходу (насамперед США і Великої Британії) не мали жодних сумнівів з приводу того, яких меж може сягнути роз­шире­н­ня прав союз. республік. Кер. сх.-європ. від­ділу Держ. департаменту США К. Болен за­значав, що Мос­ква ніколи не здійснювала центр. контроль через уряд, а тільки через партію. Його під­тримав посол США в СРСР А. Гар­ріман, під­кресливши жор­стку ієрарх. під­порядкованість установ по уряд. лінії. Ново­при­­знач. нарком закордон. справ УРСР О. Корнійчук 9 лютого 1944 пред­ставив М. Хрущову проект структури наркомату і записку про осн. напрями його діяльнос­ті. О. Корнійчук вважав необхідним утворити у складі Нар. комісаріату закордон. справ перший (Польща, Чехословач­чина, Румунія), другий (Велика Британія, США), третій (Болгарія, Югославія, Угорщина, Греція, Туреч­чина) та четвертий (Німеч­чина) від­діли (остан­ній мав перед­усім готувати матеріали для мирної конф., яка повин­на була встановити характер від­носин із Німеч­чиною після її капітуляції). Проте організовано лише допоміжні структурні під­роз­діли — протокольно-консул., таємно-шифрувал., політичний. У липні 1944 О. Корнійчука звільнено з посади, наркомом закордон. справ і чл. політбюро ЦК КП(б)У при­знач. Д. Мануїльський. Реал. вихід УРСР на між­нар. арену повʼязаний з утворе­н­ням ООН. У серпні 1944 на між­нар. конф., яка у перед­місті Вашинґтона Думбартон Оукс роз­глядала пита­н­ня, повʼязані з утворе­н­ням ООН, голова рад. де­легації А. Громико оприлюднив позицію уряду СРСР про членство в між­нар. організації 16-ти союз. респ., оскільки вони мали статус країн і зробили найбільший внесок у спільні зуси­л­ля союзників під час війни. Союзники не під­тримали цієї вимоги, а Ф. Руз­­вельт після конференції звернувся до Й. Сталіна з посла­н­ням, в якому просив не порушувати пита­н­ня про членство рад. респ. в ООН до часу остаточ. створе­н­ня між­нар. ор-ції. У від­повідь Й. Сталін пішов на по­ступки й серед ін. респ. ви­окремив УРСР і Білорус. РСР, які за кількістю насел. і політ. вагою пере­вищували, як він під­креслював, низку країн із числа майбут. ініціаторів утворе­н­ня ООН. На Крим. конф. 1945 вдалося досягнути єд­ності стосовно права вето для по­стій. чл. Ради Без­пеки ООН, у звʼязку з чим пи­­та­н­ня про членство всіх союз. респ. в ООН втратило для СРСР попередню політ. вагу. Конф. при­­йняла ком­промісне ріше­н­ня про те, що УРСР і Білорус. РСР мають бути чл.-засн. ООН. 26 червня 1945 СРСР, УРСР і Білорус. РСР за­просили для під­писа­н­ня Статуту ООН, 24 жовтня того ж року на конф. у Сан-Франциско Статут ООН ратифіковано.

1988 з ініціативи ген. секр. ЦК КПРС М. Горбачова у СРСР за­проваджено реформу компарт.-рад. системи влади у рамках бюрократ. «пере­будови» з метою при­стосувати рад. лад до викликів сучасності шляхом демократизації політ. режиму. З при­ходом до влади 54-річ. М. Гор­бачова су­спільство повʼязувало спо­­діва­н­ня на докорін­ні політ. і соц.-екон. реформи. Воно не мало чітких уявлень про вектор і характер реформ, але ніхто не сумнівався в їхній необхідності. Прагнучи від­повід­ати сусп. на­строям, М. Горбачов енергійно взявся за справу. Навколо нього згуртувалася невелика група політ. діячів, які ро­зуміли, що по­­дальше гальмува­н­ня реформ при­­зведе до втрати впливу керівництва партії у су­спільстві й втрати СРСР провід. позицій на між­нар. арені. Кадрові зміни у вищому кер-ві, необхідні для забезпече­н­ня успі­ху реформ, М. Горбачов роз­почав одразу ж після приходу до влади. Квітн. (1985) пленум ЦК КПРС пере­вів із канд. у чл. політбюро В. Чебрикова і обрав чл. політбюро секр. ЦК М. Рижкова. На липн. (1985) пленумі ЦК звільнений від обовʼязків чл. політбюро і секр. ЦК у звʼязку з виходом на пенсію суперник М. Горбачова Г. Романов. Пленум ЦК обрав чл. політбюро Є. Лігачова та Е. Шеварднадзе і звіль­нив 80-річ. М. Тихонова від обо­вʼязків чл. політбюро у звʼязку з виходом на пенсію. Посаду голови РМ СРСР посів М. Рижков. Склад вищого органу компарт. керівництва інтенсивно оновлювався і у на­ступні роки, зокрема з політбюро ЦК пішли Д. Кунаєв, А. Громико, В. Щербицький, М. Со­­ломенцев, Г. Алієв (новий ген. секр. змінив персонал. склад органу майже повністю). Інтенсивну кадрову чистку проведено і в секретаріаті ЦК КПРС — з команди Ю. Андропова в ньому залишився тільки Є. Лігачов. Склад ЦК після 27-го зʼ­їзду КПРС (1986) оновився майже наполо­вину. У на­ступні декілька років майже повністю змінено склад перших секр. парт. комітетів респ., обл. і рай. рівнів. Це була най­мас­штабніша після 1937–38 кад­­рова революція в історії КПРС, однак її ефект з по­гляду по­став­лених зав­дань виявився не­значним. Більш молоде поколі­н­ня парт. кер. виявилося таким же консе­рватив., як і попереднє. У без­посеред. оточен­ні ген. секр. ЦК роз­почалася боротьба між ортодоксами на чолі з Є. Лігачовим і реформаторами, яких очолив обраний у червні 1987 в політбюро ЦК О. Яковлєв. М. Гор­бачов залишався арбітром, але ро­зумів, що його висуванці здат­ні у сприятливий момент по­ставити пита­н­ня про заміну ген. секретаря. Апелюва­н­ня до парт. низів у боротьбі з номенклатурою не принесло б результатів — міль­йони рядових партійців зна­ходилися у рамках заліз. статут. дисципліни. У таких умо­вах М. Горбачов все частіше по­­чав звертатися через голову секр. парт. комітетів до су­спільства. Започаткована ним кампанія де­­сталінізації зу­стріла активну під­­­тримку в колах ліберал. інтелігенції. Завдяки політиці гласнос­ті су­спільство уперше почало зна­йомитися з реал. історією рад. часу. Прагнучи зупинити потік публікацій, присвяч. раніше замовчуваним подіям в історії КПРС, Є. Лігачов ініціював по­яву 13 березня 1988 в г. «Советская Рос­сия» листа викл. із Ленін­града (нині С.-Пе­тербург) Н. Андреєвої «Не могу посту­пить­ся принципами», у якій во- на вимагала припинити «очорні­н­ня» історії КПРС. М. Горбачов спочатку не надав цій публі­кації сер­йоз. значе­н­ня, однак незабаром помітив, що парт­­апарат почав використовувати її для роз­горта­н­ня кампанії, покликаної обмежити гласність і по­ставити політику «пере­будови» в жорсткі рамки. Сусп-во, памʼятаючи терор минулих десятиліть і профілакт. заходи КДБ проти інакомислячих, не від­­реагувало на ці спроби. Тільки 5 квітня г. «Правда» на­друкувала ст. О. Яковлєва (без під­пису, як редакц.) «Принципы пере­строй­ки: революцион­ность мышле­ния и действий», у якій ви­ступ «Советской Рос­сии» ви­значений як маніфест «антиперебудов.» сил. Після цього вплив Є. Лігачова на політику Кремля різко послабився, натомість істотно зріс вплив О. Яковлєва. У СРСР кож­ні 5 р. від­бувався зʼїзд КПРС, але його ріше­н­ня попередньо від­працьовував парт­апарат. Не­­­зважаючи на широкі повноваже­н­ня, М. Горбачов не від­разу домігся від чл. ЦК КПРС згоди на склика­н­ня у період між двома зʼ­їздами партконф. (попередня від­булася 1941) з метою заручитися під­тримкою всієї партії для проведе­н­ня реформ. Трирічні спроби пере­будувати за допомогою ЦК КПРС за­старілі й малоефективні процедури при­йня­т­тя політ. рішень виявилися не­продуктивними, натомість го­­товність ген. секр. до рішучих дій для подола­н­ня опору номенкла­тури на­зрілим реформам зу­стріла сусп. під­тримку. Не­зважаючи на те, що на 19-й партконф. рядовим чл. партії уперше на­дано можливість вибору кожного делегата з кількох альтернатив. канд. при таєм. голосуван­ні, парт­апарат забезпечив обра­н­ня потріб. йому кандидатів. Проте делегатами конф. ста­­ли й деякі реформатори, ві­домі за ви­ступами у ЗМІ. План М. Гор­­бачова зводився до того, щоб пере­творити СРСР у соціаліст. правову державу. Тим самим ген. секр. ЦК КПРС фактично ви­­­знав, що очолювана ним держава правовою не була, а її засн. приховували свою владу над партією і країною під евфемізмом «диктатура пролетаріату» (їхні на­ступники у повоєн­ні десятилі­т­тя взагалі від­мовилися від некорект. терміна «диктатура»). Кожен громадянин СРСР знав, що партія в особі її керівництва при­ймає закони, але стоїть над ними. Вина­йдений В. Леніним політ. лад базувався на тандемі «партія–ради». Парт. частина тандему мала диктатор. функції, рад. — роз­порядчі. Рад. органи формувало насел. на вибо­рах, які не були вільними через за­стосува­н­ня парт. комітетами обмежуючих процедур. Парт. комітети ви­значали персон. склад рад та їхніх виконкомів і доручали остан­нім без­посереднє упр. державою, залишаючи за собою прийня­т­тя політ. рішень. Самі ж парт. комітети (окрім ЦК) виконували функції провід­ників, а не носіїв диктатури. Пов­ноту диктатор. влади зосереджено у по­стійно діючих органах ЦК — політбюро і секретаріаті. Від­діли ЦК пере­давали ріше­н­ня, прийняті цими органами, а також здійснювали контроль за їхнім викона­н­ням. М. Горбачов прагнув внести у таку систему влади виборче начало — по­ставити формува­н­ня парт. і рад. органів у залежність від тих, хто їх обирав. Він домігся прийня­т­тя на січневому (1987) пленумі ЦК КПРС ключового ріше­н­ня про проведе­н­ня виборів до парт. комітетів на альтернатив. основі при таєм. голосуван­ні й мав намір заручитися під­тримкою парт. конф. для організації вільних виборів у рад. органи влади всіма громадянами СРСР. Однак щоб реально демократизувати політ. лад, необхідно було по­збавити ради опіки з боку парт. комітетів і, таким чином, покінчити з феод. за своєю природою взаєминами особистої від­даності, які існували між функціонерами різних ланок компарт.-рад. апарату й пере­творювали верхівку партії у за­мкнений середньовіч. орден. Йшлося про ліквідацію диктатури кер. партії і повернен­ня су­спільству суверенітету, заво­йованого ним після паді­н­ня самодержавства, але через кілька місяців узурпованого внаслідок більшов. пере­вороту. Реформа, здійснювана М. Горбачовим, по­вʼязана і з його особистими політ. роз­рахунками: надаючи радам повноту влади, ген. секр. ЦК КПРС по­збавлявся залежності від політбюро і секретаріату — структур, які він очолював у ЦК (людина, яка посідала найвищу сходинку в олігархіч. по суті компарт.-рад. системі влади, за від­сутності масового терору могла претендувати тільки на роль координатора). У доповіді на 19-й партконф. (від­крилася 28 червня 1988) М. Горбачов надав політ. реформі ви­гляду поверне­н­ня до форм організації влади, ліквідов. Кон­ституцією СРСР 1936, хоча винесена на роз­гляд форма організації влади лише зовні нагадувала ленінсь­ку (всесоюзні, респ. і місц. зʼ­їзди рад, які скликали 1917–36, слу­­хняно проводили політику компарт. диктатури, а кожен крок їх­ньої діяльності суворо контролювали від­повід­ні парт. комітети). За концепцією М. Горбачова, вищим органом пред­ставниц. влади ставав зʼїзд нар. депутатів. Дві третини депутатів зʼ­їзду обирали шляхом прямих і вільних виборів на основі альтернативності при таєм. голосуван­ні, третину висували офіційно зареєстр. громад. організації — КПРС, комсомол, проф­спілки, творчі спіл­ки, наук. громадськість тощо. Кожен номенклатур. працівник, який хотів стати нар. депутатом, повинен був пройти через вільні вибори. Третина місць від гро­мад. організацій, надійно контрольов. парт­апаратом, при­знач. в основ­ному для функціонерів вищого рангу, які остерігалися опинитися віч-на-віч з виборцями. Зʼїзд мав збиратися кілька разів на рік, його депутати — працювати на поперед. місцях роботи. Він обирав ВР чисельністю до 400 депутатів (орган, наділений виключ. правом при­ймати закони). Склад ВР повинен був щорічно оновлюватися за рахунок нар. депутатів, щоб усі вони до нових виборів встигли попрацювати у по­стійно діючому законо­дав. органі. Якщо політ. реформа пере­творювала ВР на єдине в країні джерело влади, то найвищою персон. посадою ставав голова парламенту, а не ген. секр. ЦК КПРС. М. Горбачов належ. чином під­готувався до виборів на зʼїзд нар. депутатів, запланованих на 1989. Вересне­вий (1988) пленум ЦК дав йому рекомендацію ви­ставити свою кандидатуру на вакантну (у звʼяз­ку з виходом А. Громико на пен­сію) посаду голови президії ВР СРСР. Зайнявши цю посаду, М. Горбачов міг претендувати на під­твердже­н­ня своїх повноважень під час формува­н­ня на зʼ­їзді нар. депутатів СРСР нового складу ВР. На 19-й партконф. кер. партії фактично від­мовлялися від влади на користь рад, однак це не викликало чітко аргументов. заперечень з боку її учасників. З ініціативи М. Горбачова дебати частково транс­­лювали по телебачен­ню, тому кожен ви­ступаючий не хотів позиціонувати себе як ворога реформ, а його противники мог­ли лише висловлювати сумніви щодо чіткості цілей та орієнтирів, по­ставлених ЦК і його ген. секретарем. Найрезонанснішим став ви­ступ письмен­ника Ю. Бон­дарева, який порівняв проголошену «пере­будову» з літаком, що під­нявся у повітря, але не знає, де йому приземлитися. М. Горбачов не допустив дис­кусії у питан­ні про політ. реформу — проголошені ним тези негайно проголосували і прийняли при кількох голосах проти. Мало хто з делегатів партконф. побажав ви­глядати ретро­градом, коли його по­ставили перед дилемою у питан­ні, чи варто від­давати владу народу. Пред­­ставники номенклатури звикли до того, що членство у радах різ­­них рівнів завжди було допов­не­н­ням до від­повід. за рівнем парт. посади. У сві­домості ком­парт.-рад. чиновників парт. апа­рат не від­різнявся від рад. (що цілком від­повід­ало реальності), тому вони не сприйняли пере­хід влади від парт. комітетів до рад та їхніх виконкомів як велику новацію (у біо­графії багатьох з них рад. посади чергувалися з парт. і навпаки). Про­блема по­лягала лише в тому, що раніше на керівні посади при­значали, а тепер потрібно шукати під­трим­­ки у виборців. Проте М. Горбачов перед­бачив появу такої проб­­леми і своєчасно усунув можливі заперече­н­ня з боку тих, хто мав право голосу при роз­гляді цього пита­н­ня на партконф. у червні–липні та на позачерг. сесії ВР у листопаді 1988. Вони ставали нар. депутатами автоматично, через громад. організації. Ті, хто не мав права голосу при роз­гляді цього пита­н­ня, вимушено балотувалися в округах. Ні М. Горбачов, ні його радники не усві­домили доленосного зна­че­н­ня кон­ституц. реформи 1988 в транс­формації компарт.-рад. системи влади. Ліквідація ленін. тандему «партія–ради» по­збавила КПРС статусу держ. структури, внаслідок чого вона пере­творилася на звич. політ. партію, яка виявилася не­здат. контролювати хід подій ні в РФ, ні в союз. респ., ні в країнах Центр.-Сх. Європи. Коли ради стали у РФ і нац. респ. повноцін. органом влади, до них майже у повному складі уві­йшла «внутр. партія». Номенклатур. клан десятилі­т­тями формувався як монопол. конгрегація управлінців, без якої держ. життя в усіх його формах існувати не могло, тому він залишився при владі в усіх регіонах країни, окрім тих, де повномас­штабну радянізацію роз­горнуто тільки у повоєн­ні десятилі­т­тя. Кон­ституц. реформа 1988 навіть зміцнила цей клан шляхом очище­н­ня його від на­громадженого ба­ласту вільними виборами. Поч. пострад. періоду датують 1991, однак на­справді його потрібно датувати 1989–90, коли запрацювала кон­ституц. реформа. Вибори 1989 на зʼїзд нар. депутатів СРСР і вибори 1990 у респ. та місц. органи влади створили нову політ. реальність, хоча її ще не усві­домили у повному обсязі ні всередині країни, ні за її межа­ми. Замість рад. влади, яка три­мала кожного громадянина у цілковитій залежності від команд центру в Кремлі, у СРСР почала функціонувати демократ. влада, сформов. самими громадянами на вільних виборах. Зміна влади маскувалася інерційністю по­­літ. мисле­н­ня. Частіше за все ті, хто обирав, і ті, кого обирали, керувалися звич. нормами поведінки, зокрема рад. органи вла­­ди, як і раніше, чекали керів. вказівок від секр. парт. комітету, якому вони раніше під­порядковувалися. Щоб усві­домити зміну становища номенклатур. клану в пострад. су­спільстві, потрібно ви­значити його соц. облич­чя при комунізмі (йдеться не про ідеологему «світлого майбутнього», а реал. лад, створ. більшов. пар­тією 1918–38). В історіо­графії донині від­чут. вплив дослідж. рос. дисидента М. Восленсько­го «Номенклатура. Господствующий класс Советского Союза», вперше опубл. за кордоном нім. мовою 1980 (російською мовою — Мос­ква, 1991). У ній автор ви­значив номенклатуру як пануючий клас, що управляє «заг.-нар.» (держ.) власністю. Але держ. власність у СРСР мала іншу природу, ніж власність, якою управляла держава у дорев. Росії чи країнах сучас. Заходу. Вона функціонувала в умовах майже цілковитої від­сутності приват. власності — основи роз­винутої людської ци­­вілізації. У системі вироб. від­носин замаскована під особисту приватна власність колгоспників на присадибну ділянку не мала істот. значе­н­ня. Практична від­сутність приват. власності на засоби виробництва в умовах функціонува­н­ня гранично централізов. компарт.-рад. системи влади парадоксал. чином впли­вала на соц. природу держ. влас­ності. Вона ставала приват. влас­ністю одного сукуп. власника — керівництва держ. партії. Встановлена 1917 політ. диктатура в ході комуніст. пере­творень 1918–38 доповнена екон. диктатурою. Коли партія більшовиків здобула статус держ. структури, з неї ви­окремилася «внутр. партія» — номенклатура. Носії диктатури мали потребу у виконавцях своїх рішень. Їх наділяли владою, обсяг якої залежав від посади в ієрарх. системі. Втрачаючи посаду, номенклатур. працівник будь-якого рівня одразу ж по­збавлявся набутого соц. статусу та засобів до існува­н­ня, тому зараховувати його до пануючо­го класу явно недоцільно. У про­це­­сі реалізації кон­ституц. рефор­ми 1988 компарт.-рад. номенклатура зро­зуміла, що держ. власність може бути приватизована усіма бажаючими, і від­разу ж почала при­власнювати все, що могла. Соц.-екон. лад, який уже давно знаходився в стані перманент. кризи, агонізував разом із агонією КПРС.

Завантажити статтю