Культурні цінності

Визначення і загальна характеристика

КУЛЬТУ́РНІ ЦІ́Н­НОСТІ — фундаментальні світо­глядні за­­сади жит­тєдіяльності будь-яких людських спільнот та їхні історичні, ін­ституційні форми й обсяги: від великих культур давнини і сучасності, від країн чи регіонів, носіїв цих культур до ви­окремлених у них осередків, етнічних, соціальних, релігійних груп і середовищ. К. ц. — етичні, інтелектуал., худож.-естет., кон­­фес., госп.-технол. алгоритми люд. колективів у всіх проявах їхнього само­здійсне­н­ня, обо­­вʼяз­­кові для дотрима­н­ня і викона­н­ня членами від­повід. колективу. К. ц. у сусп. бутті створюють і зберігають у ви­гляді сукупності знаків, текс­тів у найширшому ро­зумін­ні: тобто в особливому комунікатив. полі, що і становить світо­глядну основу того буття. Знаки, за­значав М. Бахтін, існу­­ють для управлі­н­ня люд. поведінкою. Саме таке значе­н­ня мають К. ц. — особливий знаково-семіотич. корпус цивілізації. Від певного часу до К. ц. зараховують і суто матеріал. витвори куль­­тури, що вже своєю появою виразно маніфестують її світо­гляд­­ні устремлі­н­ня (напр., архіт. яви­­ща та ужитк. світ минулого, які реалізують ті прагне­н­ня, наочно пред­ставляють тогочасні «моде­­лі світу»). К. ц. від найдавнішої архаїки до злободен. сучасності по­стійно пере­бувають між нама­­га­н­ням якомога довше зберігатися у тому часі (з претензією «навічно») і неуникними змінами у всіх своїх змістах, аж до пов­­ного зникне­н­ня деяких із них. Тому фундам. значе­н­ня має сві­­то­гляд. характер К. ц. первіс. і взагалі досучас. су­спільств, власне, радикал. пере­орієнтація К. ц. у них у добу «вісьового часу» (К. Ясперс). Витворюючи культуру, людство накопичило колосал. кількість різноманіт. міфів, що стало першою спробою людини від­найти автентичні, під­­­креслено поза­особистісні цін­ніс­­ні орієнтації свого пере­бува­н­ня у світі. При­значе­н­ня тодіш. К. ц. — зберегти родову спільноту. «Вісьовий час» (поява конфуціанства в Китаї і буд­дизму в Індії, перші персоналіст. сплески у біб­­лій. та антич. світі) імплікує у К. ц. про­блему окремої люд. особис­­тості в її метафіз., фіз., соц.-юрид. суверен­ності. Світ. система К. ц. дещо полемічна щодо пафосу абсолют. диктату колективу, про­­являється у різних світо­глядно-реліг. версіях з певними гуманіст. нотами, інтересом до люд. індивідуальності. Потім роз­починається тривалий процес осо­­бливого діалектич. «увзаємнен­­ня» (В.-Т. Жила) соц.-юрид. прав су­спільства та екзистенц. прав окре­­мої людини. У певному ро­зумін­­ні цей процес становить провід. зміст світ. «нео­сфер.» роз­вою, який у всіх своїх К. ц. намагаєть­­ся зна­йти діалектичну рівновагу двох першоначал сусп. буття, їхнє автентичне «увзаємне­н­ня». Сучасність, що у всіх своїх зуси­л­лях прагне обʼ­єд­нати людство у певну планетарну цілісність, попри деякі пере­конливі успіхи культур. будівництва, може пере­живати певні кризи, зумов­­лені то гіпертрофією су­спільного аж до рецидивів тоталітаризму, то зло­вжива­н­ням надміру емансипов. особистості. К. ц. все ще залежні від такої конкуренції у поточ. історії. Без­запереч. досягне­н­ням на шляху творе­н­ня К. ц. по­стає між­нар. законодавство, створ. для фіз. та інсти­­туцій. збереже­н­ня памʼяток куль­­тури, що подають усю поперед­ню історію людства як етапи роз­будови К. ц., як її архіт., ужитк. літопис. К. ц. України по­значені намага­н­ням від­найти рівновагу між особистим і поза­особистіс­­ним, прагне­н­ням створити сис­­тему К. ц. саме у такому духов. просторі. Так, роз­винута аграрна культура, що попри істор. не­­гаразди сформувалася упродовж тисячоліть, завжди діалек­­тично по­єд­нувала індивідуал., фермер. інстинкт укр. землероб­­ства з толокою (згадаймо «хутір. філософію» П. Куліша). Барокова укр. культура (міська, аристократ., конфес.), що виник­­ла на порозі Нового часу, так само своєрідно єд­нала під­крес­­лено індивідуальне, вже вочевидь новоєвроп. від­чу­т­тя світу з намага­н­ням кожного барок. персонажа (від І. Вишенського до Г. Сковороди) надати цьому від­чу­т­тю у К. ц. статус усезагаль­­ного шляхом пед., конфес., літ., худож. активності. Укр. народо­знавство від Т. Шевченка до шістдесятників так само активно синтезувало у К. ц. суто особистісну ініціативу, су­провід­ні літ. жанри (насамперед лірику) та інтенсивну сусп. заангажова­­ність (варто від­значити синтез індивідуалізму і заангажованості у творах Т. Шевченка, П. Куліша, І. Франка, Лесі Українки). К. ц. усіх періодів нац. культури постають як органічне по­єд­на­н­ня двох нібито різних за спрямованістю полюсів люд. активності. Давня і глибока прихильність укр. етносу до християнства з його під­кресленою соборністю органічно обʼ­єд­нується з європ. індивідуалізацією у всіх її істор. та світо­гляд. різновидах.

Літ.: Культурні цін­ності Європи. 2005; Юдкін І. Формува­н­ня ви­значників укра­­їнської культури: Культурол. студії. 2008 (обидві — Київ).

В. Л. Скуратівський

Завантажити статтю