Культурні цінності

Визначення і загальна характеристика

КУЛЬТУ́РНІ ЦІ́ННОСТІ  — фундаментальні світоглядні за­­сади життєдіяльності будь-яких людських спільнот та їхні історичні, інституційні форми й обсяги: від великих культур давнини і сучасності, від країн чи регіонів, носіїв цих культур до виокремлених у них осередків, етнічних, соціальних, релігійних груп і середовищ. К. ц. — етичні, інтелектуал., худож.-естет., кон­­фес., госп.-технол. алгоритми люд. колективів у всіх проявах їхнього самоздійснення, обо­­в’яз­­кові для дотримання і виконання членами відповід. колективу. К. ц. у сусп. бутті створюють і зберігають у вигляді сукупності знаків, текстів у найширшому розумінні: тобто в особливому комунікатив. полі, що і становить світоглядну основу того буття. Знаки, зазначав М. Бахтін, існу­­ють для управління люд. поведінкою. Саме таке значення мають К. ц. — особливий знаково-семіотич. корпус цивілізації. Від певного часу до К. ц. зараховують і суто матеріал. витвори куль­­тури, що вже своєю появою виразно маніфестують її світогляд­­ні устремління (напр., архіт. яви­­ща та ужитк. світ минулого, які реалізують ті прагнення, наочно представляють тогочасні «моде­­лі світу»). К. ц. від найдавнішої архаїки до злободен. сучасності постійно перебувають між нама­­ганням якомога довше зберігатися у тому часі (з претензією «навічно») і неуникними змінами у всіх своїх змістах, аж до пов­­ного зникнення деяких із них. Тому фундам. значення має сві­­тогляд. характер К. ц. первіс. і взагалі досучас. суспільств, власне, радикал. переорієнтація К. ц. у них у добу «вісьового часу» (К. Ясперс). Витворюючи культуру, людство накопичило колосал. кількість різноманіт. міфів, що стало першою спробою людини віднайти автентичні, під­­креслено позаособистісні цінніс­­ні орієнтації свого перебування у світі. Призначення тодіш. К. ц. — зберегти родову спільноту. «Вісьовий час» (поява конфуціанства в Китаї і буддизму в Індії, перші персоналіст. сплески у біб­­лій. та антич. світі) імплікує у К. ц. проблему окремої люд. особис­­тості в її метафіз., фіз., соц.-юрид. суверенності. Світ. система К. ц. дещо полемічна щодо пафосу абсолют. диктату колективу, про­­являється у різних світоглядно-реліг. версіях з певними гуманіст. нотами, інтересом до люд. індивідуальності. Потім розпочинається тривалий процес осо­­бливого діалектич. «увзаємнен­­ня» (В.-Т. Жила) соц.-юрид. прав суспільства та екзистенц. прав окре­­мої людини. У певному розумін­­ні цей процес становить провід. зміст світ. «неосфер.» розвою, який у всіх своїх К. ц. намагаєть­­ся знайти діалектичну рівновагу двох першоначал сусп. буття, їхнє автентичне «увзаємнення». Сучасність, що у всіх своїх зусиллях прагне об’єднати людство у певну планетарну цілісність, попри деякі переконливі успіхи культур. будівництва, може переживати певні кризи, зумов­­лені то гіпертрофією суспільного аж до рецидивів тоталітаризму, то зловживанням надміру емансипов. особистості. К. ц. все ще залежні від такої конкуренції у поточ. історії. Беззапереч. досягненням на шляху творення К. ц. постає міжнар. законодавство, створ. для фіз. та інсти­­туцій. збереження пам’яток куль­­тури, що подають усю поперед­ню історію людства як етапи розбудови К. ц., як її архіт., ужитк. літопис. К. ц. України позначені намаганням віднайти рівновагу між особистим і позаособистіс­­ним, прагненням створити сис­­тему К. ц. саме у такому духов. просторі. Так, розвинута аграрна культура, що попри істор. не­­гаразди сформувалася упродовж тисячоліть, завжди діалек­­тично поєднувала індивідуал., фермер. інстинкт укр. землероб­­ства з толокою (згадаймо «хутір. філософію» П. Куліша). Барокова укр. культура (міська, аристократ., конфес.), що виник­­ла на порозі Нового часу, так само своєрідно єднала підкрес­­лено індивідуальне, вже вочевидь новоєвроп. відчуття світу з намаганням кожного барок. персонажа (від І. Вишенського до Г. Сковороди) надати цьому відчуттю у К. ц. статус усезагаль­­ного шляхом пед., конфес., літ., худож. активності. Укр. народознавство від Т. Шевченка до шістдесятників так само активно синтезувало у К. ц. суто особистісну ініціативу, супровідні літ. жанри (насамперед лірику) та інтенсивну сусп. заангажова­­ність (варто відзначити синтез індивідуалізму і заангажованості у творах Т. Шевченка, П. Куліша, І. Франка, Лесі Українки). К. ц. усіх періодів нац. культури постають як органічне поєднання двох нібито різних за спрямованістю полюсів люд. активності. Давня і глибока прихильність укр. етносу до християнства з його підкресленою соборністю органічно об’єднується з європ. індивідуалізацією у всіх її істор. та світогляд. різновидах.

Завантажити статтю