Лірика

Визначення і загальна характеристика

ЛІ́РИКА (від грец. lυρικός — лірний, лірик) — один із трьох родів (поряд з епосом і драмою) художньої літератури, де через естетичні та етичні душевно-духов­ні пере­жива­н­ня осмислюється сутність буття, витворюється новий образ дійсності. Важливе значе­н­ня у Л. на­дано єд­ності форми і змісту, мелодійності фрази, усім виражал. худож. засобам (тропам), які творять довірливо-емоц., сповід­ал.-інтимну атмо­сферу — ліризм. Терміном «Л.» найчастіше маркують вірш або збірку (добірку) віршов. творів, пере­важно невеликих за обсягом (5–7 строф), але ємних за полісемант. звуча­н­ням, огранених формозмістом у лірич. жанрах, що можуть стати піснею: балада, гімн, дума, елегія, етюд, ідилія, романс, сонет, духовні вірші, епістола, газель тощо. За характером змісту Л. поділяють на громадян., пейзажну, інтимну (любовну, про коха­н­ня), філос., рев., духовну (реліг.) та ін. Ліризм (задушевність, меланхолійність, мелодійність) вважають однією з генет. ознак укр. ментальності, що по­значається на всій нац. культурі: як фольклор., так і авторизов. штибу з її пра­гне­н­ням до «аристократизму духу», осягне­н­ня найвищих ідеалів гармонії, істини, пере­йнятих конкрет. і глобал. духом часу та панів. у культурно-інформ. просторі певного етніч. середовища стильовими ознаками, естет. мо­­дами. Але оскільки психофіз. пере­жива­н­ня і думки, явлені у Л., не завжди ототожнюють із внутр. станом, світо­глядом автора лірич. твору, який інколи не ві­домий чи колективний, існує умовне літературозн. поня­т­тя «другого лірич. Я» — лірич. ге­­роя, охудожненого душев. двій­­ника автора, на під­ставі чого складається обʼємне, обʼєктив­не уяв­­ле­н­ня про жит­тєтворчість та тек­­стотворчість, твор. чин автора-лірика, який концентрує в собі естет. досвід свого поколі­н­ня, нації, людства. Л. інколи трактують як синонім терміна «поезія», хоча ліризм як стильова ознака (емоційність, пафосність, кордоцентричність, схвильованість) естет. сприйня­т­тя і від­ображе­н­ня дійсності, притаман­ний і проз. творам М. Коцюбинського, І. Нечуя-Левицького, В. Стефаника, О. Довженка, Ю. Яновського та ін., драматургії Лесі Українки («Лісова пісня»), елементно присутній у нарисах, есеях, щоденниках, мемуарах тощо, спричинюючи появу синкрет. жанрів. Це поет. проза, ліро-епос, що виник у добу романтизму (серед характер. ре­презентантів — Дж. Байрон, О. Пуш­­кін, А. Міцкевич, Т. Шевченко) і в якому органічно по­єд­нані зоб­ражал.-виражал. засоби Л. та епосу, внаслідок чого виникли та еволюціонували нові творчі змістоформи (поема, вірш у про­­зі, байка, роман у віршах та ін.), в яких виразно помітні ознаки сюжет. Л., роз­повід­ні ритми, лірич. герой (поеми «Червона зима» і «Мазепа» В. Сосюри, «Галілей» Є. Плужника, твори Є. Маланюка, поеми М. Рильського, І. Драча, Д. Павличка та ін.). У контекс­ті поня­т­тя «Л.» існують терміни: «лірич. адресат» (людина чи група людей, яким твір адресовано), «лірич. від­ступ» (висловлюва­н­ня автором міркувань із приводу композиції, сюжет. ліній твору, вчинків героїв, істор. подій, певних су­спільно-політ. явищ, асоці­йов. зі змістом твору), «лірич. порт­рет» (жанр, в якому автор показує зовн. характерні риси гол. лірич. героя чи ін. типажів твору), «лірич. субʼєкт» (синонім лірич. героя, уявна особа лірич. твору, через яку автор виражає свої думки, враже­н­ня, конструюючи нову, альтернативну поет. реальність). До найдавніших зразків Л. належать лірико-драм. поема «Пісня над піснями» (прибл. серед. 5 ст. до н. е.), авторство якої приписують царю давньої держави Ізраїль Соломону, «Давидові псалми» (прибл. 1000 р. до н. е.), які стали основою християн. (старозаповіт. біб­лійної) поезії і пере­кладені багатьма мовами світу. Активно роз­вивалася Л. в антич., середньовіч. періоди заг.-світ. історії, період Від­родже­н­ня (16–18 ст.), 19 ст. і до нашого часу. В давньогрец. період Л. також спів­али під акомпанемент флейти або струн. гітари. Грец. Л. роз­винулася з нар. пісні та досягла жанр. роз­маї­т­тя, створивши оду, елегію, буколічну поему, любовну пісню тощо. Тут існувало кілька лірич. шкіл: лесбій. (еолій.) школа, пред­ставниками якої був поет Алкей — автор хорових політ. пісень, гімнів богам, пісень, присвяч. вину і кохан­ню, та ві­дома Сафо; дорій. школа хоровод. пісні, повʼязаної з богослужб. обрядами, пред­ставниками якої були творець хорової політ. пісні поет Алкман, перший автор буколіч. пастушої пісні поет Стесіхор; іоній. школа, ре­презентант якої ерот. лірик Анакреон досяг найвищої досконалості у 6 ст. до н. е. Ін. поети (напр., Піндар по­єд­нував вплив дорій. та еолій. шкіл) у своїх піснях (епінікіях) прославляли пере­можців спорт. змагань священ. ігор, творили гімни богам, дифірамби, танц. (танкові), мімічні пісні, застіл. і хвалебні оди, дівочі хороводні пісні тощо. В остан., олександрій. період грец. літ-ри найви­значнішим ліриком був Кал­лімах (3 ст. до н. е.). Виразником від­родж. у Сицилії у 3 ст. пастушої поезії, автором ліро-епіч. пʼєс став Фео­кріт. Лат. лірична поезія також має фольклорне походже­н­ня, наслідувала грец. зразки і належала загалом до реліг. Л., досягши найвищого роз­витку в творчості поетів 1 ст. до н. е. Овід­ія (жанр любов. елегії, яскраво виражений в його «Amores»), Тібул­ла (творця лат. ерот. елегії), Катул­ла, Горація, який у своїх етюдах наслідував Архілоха, Проперція (автор міфол. елегій), Верґілія, чиї «Буколіки» складаються з корот. віршів, які в Римі називали еклогами. Лірич. характер має і ві­дома поема Лу­­креція «De rerum natura» («Природа речей», 1645). Середньовічна Л. глибоко повʼязана з християнством, осн. лірич. жанром якого були гімни, секвенції (особл. віршов. форма, що належала до нар. латини), які спів­али під час богослужінь. Подібні твори складали й англосакси, поширюючи також пере­клади псалмів лат. та староангл. мовами. У 9 ст. починається від­родже­н­ня світсь­кої Л.: епі­грами, балади, ранкові пісні, обряд. весняні пісні, пастуші пісні, «лірико-епічні пісні за прядкою», жін. танкові пісні тощо. Особл. характеру в цей час набула франц. лірична поезія в Провансі як наслідок появи тут при дворах феодалів профес. спів­ців — трубадурів, які оспівували доблесті своїх багатих покровителів, жін. красу, творили політ. пісні, пісні про хрестові походи тощо. Тут роз­винулися такі напів­нар. жанри, як романс і пастораль. Модна у той час поезія трубадурів витіснила нар. нім. Л. на­прикінці 12 ст., а Л. мінезинґерів (нім. лицар. поетів-спі­ваків 12–15 ст.), що мала спіл. риси з араб. Л. (зб. пісень «Хамасу», «Кітаб аль-Агхані», творчість поета-лірика Аль-Мутанаб­­бі) із середовища лицарів пере­йшла в міщан. середовище, отримавши назву мейстерзанґ. Найви­значніший персид. містич. лірик і священик 14 ст. Хафіз оспівував коха­н­ня і вино. У добу Від­родже­н­ня європ. Л. роз­вивалася в Італії в 14 ст., її творили італ. трубадури, поети сицилій. школи, які виробили ліричні форми: канцон і сонет, одночасно з якими в серед. Італії існувала духовна Л. laude, пред­ставники філос. лірич. школи флорентій. поетів, які платоніч. кохан­ню надавали високого морал.-алегор. сенсу (канцони і сонети Данте, Ф. Петрарки). Водночас тут існували і більш онароднені форми лірич. поезії. Між­нар. роз­голосу набула у Франції 14 ст. трувер. Л., поезія мандрів. європ. кліриків та студентів — вагантів, набули пошире­н­ня балади, як сонети у цей час в Італії. Світ. слави досяг франц. поет 15 ст. Франсуа Війон. У 16–18 ст. європ. Л. уві­йшла в нову фазу роз­витку, наповнивши середньовічну форму (сонетізм), духом ідей гуманізму і Реформації, характер. прикладом чого стала творчість Марґарити Навар­рської, франц. балади, реліг. нім. Л., оновлена М. Лютером форма нар. пісні, творчість П. Бембо в Італії, англ. обряд. та побут. пісен­на Л. та ліро-епос про Робін Ґуда. Тоді ж зроблено спроби воскрешати, оновлювати зразки антич. Л.: оди, епі­грами, елегії, анакреонтична Л., сатира, т. зв. псевдокласичні напрями, зокрема в Росії: оди В. Тредіаковського, М. Ломоносова, оди та сатири Г. Державіна, нар. Л. у комедіях цариці Катерини ІІ. У 19 ст. сут­тєвий поштовх роз­витку Л. дав романтизм з його філософією ідеалізму, нац. та особистіс. бунтарства, як-от у творчості нім. романтиків Ф. Шіл­­лера, Й.-В. Ґете, Ґ. Бюрґера, англ. поетів-ліриків В. Вордсворта, С. Кольриджа, Дж. Кітса, Р. Сауті, Дж. Байрона, П. Шеллі, А. Тен­­нісона, французів В. Гюґо, А. де Віньї, А. де Ламартіна, А. де Мюссе, «парнасців», Ш. Бодлера, італійців Дж. Леопарді, У. Фосколо, В. Монті, рос. поетів 1-ї пол. 19 ст. В. Жуковського, К. Рилє­єва, К. Батюшкова, О. Пушкіна, М. Лермонтова, Є. Баратинського, Ф. Тютчева, А. Фета, С. Надсона та ін., поляка А. Міцкевича, які удосконалювали старі й роз­робляли нові поет. форми та формозмісти, пере­ймаючись соц.-політ. ідеями. Одну з найдавніших світ. поет. традицій тримає та роз­виває ві­дома протягом трьох тисячоліть Л. Китаю та Японії, яка має особл. жанри (танка, хайку), а в 20 ст. пере­йняла і транс­формувала зх. форми Л.

Становле­н­ня і роз­виток укр. Л. тісно повʼязані зі світ. тенденціями існува­н­ня цього літ. роду. Зокрема елементар. першопочатками укр. Л. від 9 ст. можна вважати нар. календарно-обрядові пісні, духовні проповіді, по­вча­н­ня, героїчні та дидакт. твори з лірич. духом. Від 15 ст. в Украї­ні та ін. словʼян. країнах зʼявилися нар. спів­ці й музиканти — лірники, які су­проводжували свій спів, у репертуарі якого були церк.-моралізатор. канти, псалми, сатир. пісні, жартівливі пісні, історичні пісні, думи, грою на муз. інструменті лірі. Серед ві­домих лірників — А. Гребень, Н. Колесник, В. Нечепа, A. Скоба, І. Скубій, М. Хай. Лірників часто пере­слідувала і ре­пресовувала влада. Першим ві­домим лірич. укр. твором вважають пісню «Стефан-воєвода» («Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш?»), записану не пізніше 1571. До 18 ст. укр. Л. існувала у фольклор. (пере­важно нар. пісня) та писемно-книж. традиціях, у їх по­єд­нан­ні у творах М. Смотрицького, Ф. Про­­коповича, К. Саковича, І. Величковського, Ф. Кастевича, К. Зіновієва, С. Климовського, легендар. складачки пісень, які стали народними, Марусі Чурай. Духовна Л. цих століть уві­йшла до зб. «Богогласник» (1790). Характер. прикладом морал.-філос. Л. стала зб. «Сад божествен­ных пѣсней» (1757–85) Г. Сковороди. Автори лірич. творів нової укр. літ-ри — І. Котляревський, Л. Боровиковський, П. Гулак-Артемовський, хоча до 1830-х pp. в укр. поезії осн. місце за­ймали балади, епічні поеми, байки, а ран­ній та пізній романтизм пред­ставлені Л. М. Шашкевича, В. Забіли, М. Костомарова, А. Метлинського, Ю. Федьковича, М. Петренка, П. Куліша, Я. Щоголіва, С. Воробкевича та ін. попередників і сучасників Т. Шевченка, чия Л. вважається пере­лом. етапом в укр. літературі та вплинула на магістрал. шляхи її роз­витку. У 1860–80-х pp. яскравими ре­презентантами пейзаж. і побут. Л. були Л. Глібов, І. Манжура, О. Ко­ниський, М. Старицький. Не по­ступалася тогочас. зразкам і су­спільно-політ. та інтимна модерна Л. І. Франка та Лесі Укра­ї­нки, які одночасно були пере­кладачами світ. поезії українською мовою, народниц. Л. П. Грабовсь­кого, пейзажна, філос. Л. Б. Леп­кого, М. Чернявського, А. Кримського, В. Щурата, М. Філянського, М. Рудницького, Л. із декадент. мотивами, елементами символізму П. Карманського, мотиви коха­н­ня в Л. В. Пачовського, О. Маковея, модерні ліричні змі­стоформи Г. Чу­принки, М. Вороного, громад.-інтимні лірично-драм., з нац. духом вірші материк. і діаспор. укр. поетів: Олександра Олеся, Є. Маланюка, Б. Кравціва, С. Черкасенка, В. Бла­­китного, В. Чумака, В. Поліщука, Є. Плужника, ран­нього П. Тичини, М. Семенка, Б.-І. Антонича, ідеологічно радянізов. рев. символістів, висококлас. ліриків — В. Сосюри, М. Рильського, Л. Пер­вомайського, М. Бажана, В. Сві­дзинського, В. Мисика, Т. Осьмач­ки, Н. Лівицької-Холодної, О. Те­ліги. Тема 2-ї світ. та «холод.» воєн звучить у Л. А. Малишка, П. Воронька, І. Муратова. Ба­гато їхніх віршів стали нар. піснями, їхню поет. естафету під­хопили формально подібні (культивува­н­ня, як правило, строфіч. римов. вірша), але тематично і духовно інші, вільніші, сповнені протесту проти тоталітаризму Д. Павличко, В. Симоненко, В. Стус, І. Світличний, М. Руденко, Б. Олійник, ліро-епік Л. Костенко, більше схильні до екс­периментатор. пошуків у царині форми І. Драч, М. Він­грановський, діаспорні укр. поети (Е. Андієвська, Б. Бойчук та ін.), у чиїй творчості, як і у Л. В. Іллі, поетів «київ. школи», серед яких — М. Вороб­йов, В. Голобородько, В. Кордун, їхніх на­ступників зʼяв­ляються нові формозмістові характеристики: білий вірш, верлібр, естет. гра, етична свобода із введе­н­ням низової і ненорматив. лексики, іронія, медитативність тощо. Із прийня­т­тям незалежності України ці тенденції поширилися і по­глибилися, від­булося роз­шарува­н­ня адептів різних поет. шкіл, напрямів із тяжі­н­ням до постмодерну (О. Ірванець, В. Неборак) з одного боку і неонародництва, неоромантизму (П. Вольвач, М. Кіяновська, І. Павлюк, М. Савка, Р. Скиба) з іншого. Л. сут­тєво роз­ширила своє місце на естраді як виконувана пісня чи презентов. самими поетами вірш, іноді у формі гри — слему. У культурно-інформ. просторі залишаються нар. пісня та спів­ана поезія, стаючи худож. елементом нових креатив. компʼютер. технологій, кліпів тощо.

Літ.: Волинський К. Основи теорії літератури. 1967; Франко І. Із секретів поетичної творчості // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. 1981. Т. 31; Ткаченко А. Мистецтво слова (Вступ до літературо­знавства). 1998 (усі — Київ).

І. З. Павлюк

Завантажити статтю