Лірика

ЛІ́РИКА (від грец. lυρικός – лірний, лірик) – один із трьох родів (поряд з епосом і драмою) художньої літератури, де через естетичні та етичні душевно-духов­ні переживання осмислюється сутність буття, витворюється новий образ дійсності. Важливе значення у Л. надано єдності форми і змісту, мелодійності фрази, усім виражал. худож. засобам (тропам), які творять довірливо-емоц., сповідал.-інтимну атмосферу – ліризм. Терміном «Л.» найчастіше маркують вірш або збірку (добірку) віршов. творів, переважно невеликих за обсягом (5–7 строф), але ємних за полісемант. звучанням, огранених формозмістом у лірич. жанрах, що можуть стати піснею: балада, гімн, дума, елегія, етюд, ідилія, романс, сонет, духовні вірші, епістола, газель тощо. За характером змісту Л. поділяють на громадян., пейзажну, інтимну (любовну, про кохання), філос., рев., духовну (реліг.) та ін. Ліризм (задушевність, меланхолійність, мелодійність) вважають однією з генет. ознак укр. ментальності, що позначається на всій нац. культурі: як фольклор., так і авторизов. штибу з її пра­гненням до «аристократизму духу», осягнення найвищих ідеалів гармонії, істини, перейнятих конкрет. і глобал. духом часу та панів. у культурно-інформ. просторі певного етніч. середовища стильовими ознаками, естет. мо­­дами. Але оскільки психофіз. переживання і думки, явлені у Л., не завжди ототожнюють із внутр. станом, світоглядом автора лірич. твору, який інколи не відомий чи колективний, існує умовне літературозн. поняття «другого лірич. Я» – лірич. ге­­роя, охудожненого душев. двій­­ника автора, на підставі чого складається об’ємне, об’єктив­не уяв­­лення про життєтворчість та тек­­стотворчість, твор. чин автора-лірика, який концентрує в собі естет. досвід свого покоління, нації, людства. Л. інколи трактують як синонім терміна «поезія», хоча ліризм як стильова ознака (емоційність, пафосність, кордоцентричність, схвильованість) естет. сприйняття і відображення дійсності, притаманний і проз. творам М. Коцюбинського, І. Нечуя-Левицького, В. Стефаника, О. Довженка, Ю. Яновського та ін., драматургії Лесі Українки («Лісова пісня»), елементно присутній у нарисах, есеях, щоденниках, мемуарах тощо, спричинюючи появу синкрет. жанрів. Це поет. проза, ліро-епос, що виник у добу романтизму (серед характер. репрезентантів – Дж. Байрон, О. Пуш­­кін, А. Міцкевич, Т. Шевченко) і в якому органічно поєднані зоб­ражал.-виражал. засоби Л. та епосу, внаслідок чого виникли та еволюціонували нові творчі змістоформи (поема, вірш у про­­зі, байка, роман у віршах та ін.), в яких виразно помітні ознаки сюжет. Л., розповідні ритми, лірич. герой (поеми «Червона зима» і «Мазепа» В. Сосюри, «Галілей» Є. Плужника, твори Є. Маланюка, поеми М. Рильського, І. Драча, Д. Павличка та ін.). У контексті поняття «Л.» існують терміни: «лірич. адресат» (людина чи група людей, яким твір адресовано), «лірич. відступ» (висловлювання автором міркувань із приводу композиції, сюжет. ліній твору, вчинків героїв, істор. подій, певних суспільно-політ. явищ, асоційов. зі змістом твору), «лірич. портрет» (жанр, в якому автор показує зовн. характерні риси гол. лірич. героя чи ін. типажів твору), «лірич. суб’єкт» (синонім лірич. героя, уявна особа лірич. твору, через яку автор виражає свої думки, враження, конструюючи нову, альтернативну поет. реальність). До найдавніших зразків Л. належать лірико-драм. поема «Пісня над піснями» (прибл. серед. 5 ст. до н. е.), авторство якої приписують царю давньої держави Ізраїль Соломону, «Давидові псалми» (прибл. 1000 р. до н. е.), які стали основою християн. (старозаповіт. біб­лійної) поезії і перекладені багатьма мовами світу. Активно розвивалася Л. в антич., середньовіч. періоди заг.-світ. історії, період Відродження (16–18 ст.), 19 ст. і до нашого часу. В давньогрец. період Л. також співали під акомпанемент флейти або струн. гітари. Грец. Л. розвинулася з нар. пісні та досягла жанр. розмаїття, створивши оду, елегію, буколічну поему, любовну пісню тощо. Тут існувало кілька лірич. шкіл: лесбій. (еолій.) школа, представниками якої був поет Алкей – автор хорових політ. пісень, гімнів богам, пісень, присвяч. вину і коханню, та відома Сафо; дорій. школа хоровод. пісні, пов’язаної з богослужб. обрядами, представниками якої були творець хорової політ. пісні поет Алкман, перший автор буколіч. пастушої пісні поет Стесіхор; іоній. школа, репрезентант якої ерот. лірик Анакреон досяг найвищої досконалості у 6 ст. до н. е. Ін. поети (напр., Піндар поєднував вплив дорій. та еолій. шкіл) у своїх піснях (епінікіях) прославляли переможців спорт. змагань священ. ігор, творили гімни богам, дифірамби, танц. (танкові), мімічні пісні, застіл. і хвалебні оди, дівочі хороводні пісні тощо. В остан., олександрій. період грец. літ-ри найвизначнішим ліриком був Каллімах (3 ст. до н. е.). Виразником відродж. у Сицилії у 3 ст. пастушої поезії, автором ліро-епіч. п’єс став Фео­кріт. Лат. лірична поезія також має фольклорне походження, наслідувала грец. зразки і належала загалом до реліг. Л., досягши найвищого розвитку в творчості поетів 1 ст. до н. е. Овідія (жанр любов. елегії, яскраво виражений в його «Amores»), Тібулла (творця лат. ерот. елегії), Катулла, Горація, який у своїх етюдах наслідував Архілоха, Проперція (автор міфол. елегій), Верґілія, чиї «Буколіки» складаються з корот. віршів, які в Римі називали еклогами. Лірич. характер має і відома поема Лу­­креція «De rerum natura» («Природа речей», 1645). Середньовічна Л. глибоко пов’язана з християнством, осн. лірич. жанром якого були гімни, секвенції (особл. віршов. форма, що належала до нар. латини), які співали під час богослужінь. Подібні твори складали й англосакси, поширюючи також переклади псалмів лат. та староангл. мовами. У 9 ст. починається відродження світсь­кої Л.: епіграми, балади, ранкові пісні, обряд. весняні пісні, пастуші пісні, «лірико-епічні пісні за прядкою», жін. танкові пісні тощо. Особл. характеру в цей час набула франц. лірична поезія в Провансі як наслідок появи тут при дворах феодалів профес. співців – трубадурів, які оспівували доблесті своїх багатих покровителів, жін. красу, творили політ. пісні, пісні про хрестові походи тощо. Тут розвинулися такі напівнар. жанри, як романс і пастораль. Модна у той час поезія трубадурів витіснила нар. нім. Л. наприкінці 12 ст., а Л. мінезинґерів (нім. лицар. поетів-спі­ваків 12–15 ст.), що мала спіл. риси з араб. Л. (зб. пісень «Хамасу», «Кітаб аль-Агхані», творчість поета-лірика Аль-Мутанаб­­бі) із середовища лицарів перейшла в міщан. середовище, отримавши назву мейстерзанґ. Найвизначніший персид. містич. лірик і священик 14 ст. Хафіз оспівував кохання і вино. У добу Відродження європ. Л. розвивалася в Італії в 14 ст., її творили італ. трубадури, поети сицилій. школи, які виробили ліричні форми: канцон і сонет, одночасно з якими в серед. Італії існувала духовна Л. laude, представники філос. лірич. школи флорентій. поетів, які платоніч. коханню надавали високого морал.-алегор. сенсу (канцони і сонети Данте, Ф. Петрарки). Водночас тут існували і більш онароднені форми лірич. поезії. Міжнар. розголосу набула у Франції 14 ст. трувер. Л., поезія мандрів. європ. кліриків та студентів – вагантів, набули поширення балади, як сонети у цей час в Італії. Світ. слави досяг франц. поет 15 ст. Франсуа Війон. У 16–18 ст. європ. Л. увійшла в нову фазу розвитку, наповнивши середньовічну форму (сонетізм), духом ідей гуманізму і Реформації, характер. прикладом чого стала творчість Марґарити Наваррської, франц. балади, реліг. нім. Л., оновлена М. Лютером форма нар. пісні, творчість П. Бембо в Італії, англ. обряд. та побут. пісенна Л. та ліро-епос про Робін Ґуда. Тоді ж зроблено спроби воскрешати, оновлювати зразки антич. Л.: оди, епіграми, елегії, анакреонтична Л., сатира, т. зв. псевдокласичні напрями, зокрема в Росії: оди В. Тредіаковського, М. Ломоносова, оди та сатири Г. Державіна, нар. Л. у комедіях цариці Катерини ІІ. У 19 ст. суттєвий поштовх розвитку Л. дав романтизм з його філософією ідеалізму, нац. та особистіс. бунтарства, як-от у творчості нім. романтиків Ф. Шіл­­лера, Й.-В. Ґете, Ґ. Бюрґера, англ. поетів-ліриків В. Вордсворта, С. Кольриджа, Дж. Кітса, Р. Сауті, Дж. Байрона, П. Шеллі, А. Тен­­нісона, французів В. Гюґо, А. де Віньї, А. де Ламартіна, А. де Мюссе, «парнасців», Ш. Бодлера, італійців Дж. Леопарді, У. Фосколо, В. Монті, рос. поетів 1-ї пол. 19 ст. В. Жуковського, К. Рилє­єва, К. Батюшкова, О. Пушкіна, М. Лермонтова, Є. Баратинського, Ф. Тютчева, А. Фета, С. Надсона та ін., поляка А. Міцкевича, які удосконалювали старі й розробляли нові поет. форми та формозмісти, переймаючись соц.-політ. ідеями. Одну з найдавніших світ. поет. традицій тримає та розвиває відома протягом трьох тисячоліть Л. Китаю та Японії, яка має особл. жанри (танка, хайку), а в 20 ст. перейняла і трансформувала зх. форми Л.

Становлення і розвиток укр. Л. тісно пов’язані зі світ. тенденціями існування цього літ. роду. Зокрема елементар. першопочатками укр. Л. від 9 ст. можна вважати нар. календарно-обрядові пісні, духовні проповіді, повчання, героїчні та дидакт. твори з лірич. духом. Від 15 ст. в Украї­ні та ін. слов’ян. країнах з’явилися нар. співці й музиканти – лірники, які супроводжували свій спів, у репертуарі якого були церк.-моралізатор. канти, псалми, сатир. пісні, жартівливі пісні, історичні пісні, думи, грою на муз. інструменті лірі. Серед відомих лірників – А. Гребень, Н. Колесник, В. Нечепа, A. Скоба, І. Скубій, М. Хай. Лірників часто переслідувала і репресовувала влада. Першим відомим лірич. укр. твором вважають пісню «Стефан-воєвода» («Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш?»), записану не пізніше 1571. До 18 ст. укр. Л. існувала у фольклор. (переважно нар. пісня) та писемно-книж. традиціях, у їх поєднанні у творах М. Смотрицького, Ф. Про­­коповича, К. Саковича, І. Величковського, Ф. Кастевича, К. Зіновієва, С. Климовського, легендар. складачки пісень, які стали народними, Марусі Чурай. Духовна Л. цих століть увійшла до зб. «Богогласник» (1790). Характер. прикладом морал.-філос. Л. стала зб. «Сад божественных пѣсней» (1757–85) Г. Сковороди. Автори лірич. творів нової укр. літ-ри – І. Котляревський, Л. Боровиковський, П. Гулак-Артемовський, хоча до 1830-х pp. в укр. поезії осн. місце займали балади, епічні поеми, байки, а ранній та пізній романтизм представлені Л. М. Шашкевича, В. Забіли, М. Костомарова, А. Метлинського, Ю. Федьковича, М. Петренка, П. Куліша, Я. Щоголіва, С. Воробкевича та ін. попередників і сучасників Т. Шевченка, чия Л. вважається перелом. етапом в укр. літературі та вплинула на магістрал. шляхи її розвитку. У 1860–80-х pp. яскравими репрезентантами пейзаж. і побут. Л. були Л. Глібов, І. Манжура, О. Ко­ниський, М. Старицький. Не поступалася тогочас. зразкам і суспільно-політ. та інтимна модерна Л. І. Франка та Лесі Укра­ї­нки, які одночасно були перекладачами світ. поезії українською мовою, народниц. Л. П. Грабовсь­кого, пейзажна, філос. Л. Б. Леп­кого, М. Чернявського, А. Кримського, В. Щурата, М. Філянського, М. Рудницького, Л. із декадент. мотивами, елементами символізму П. Карманського, мотиви кохання в Л. В. Пачовського, О. Маковея, модерні ліричні змі­стоформи Г. Чупринки, М. Вороного, громад.-інтимні лірично-драм., з нац. духом вірші материк. і діаспор. укр. поетів: Олександра Олеся, Є. Маланюка, Б. Кравціва, С. Черкасенка, В. Бла­­китного, В. Чумака, В. Поліщука, Є. Плужника, раннього П. Тичини, М. Семенка, Б.-І. Антонича, ідеологічно радянізов. рев. символістів, висококлас. ліриків – В. Сосюри, М. Рильського, Л. Пер­вомайського, М. Бажана, В. Сві­дзинського, В. Мисика, Т. Осьмач­ки, Н. Лівицької-Холодної, О. Те­ліги. Тема 2-ї світ. та «холод.» воєн звучить у Л. А. Малишка, П. Воронька, І. Муратова. Ба­гато їхніх віршів стали нар. піснями, їхню поет. естафету підхопили формально подібні (культивування, як правило, строфіч. римов. вірша), але тематично і духовно інші, вільніші, сповнені протесту проти тоталітаризму Д. Павличко, В. Симоненко, В. Стус, І. Світличний, М. Руденко, Б. Олійник, ліро-епік Л. Костенко, більше схильні до експериментатор. пошуків у царині форми І. Драч, М. Вінграновський, діаспорні укр. поети (Е. Андієвська, Б. Бойчук та ін.), у чиїй творчості, як і у Л. В. Іллі, поетів «київ. школи», серед яких – М. Воробйов, В. Голобородько, В. Кордун, їхніх наступників з’яв­ляються нові формозмістові характеристики: білий вірш, верлібр, естет. гра, етична свобода із введенням низової і ненорматив. лексики, іронія, медитативність тощо. Із прийняттям незалежності України ці тенденції поширилися і поглибилися, відбулося розшарування адептів різних поет. шкіл, напрямів із тяжінням до постмодерну (О. Ірванець, В. Неборак) з одного боку і неонародництва, неоромантизму (П. Вольвач, М. Кіяновська, І. Павлюк, М. Савка, Р. Скиба) з іншого. Л. суттєво розширила своє місце на естраді як виконувана пісня чи презентов. самими поетами вірш, іноді у формі гри – слему. У культурно-інформ. просторі залишаються нар. пісня та співана поезія, стаючи худож. елементом нових креатив. комп’ютер. технологій, кліпів тощо.

Літ.: Волинський К. Основи теорії літератури. 1967; Франко І. Із секретів поетичної творчості // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. 1981. Т. 31; Ткаченко А. Мистецтво слова (Вступ до літературознавства). 1998 (усі – Київ).

І. З. Павлюк

Рекомендована література

1. Волинський К. Основи теорії літератури. 1967;
   Google Scholar Internet
2. Франко І. Із секретів поетичної творчості // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. 1981. Т. 31;
   Google Scholar Internet
3. Ткаченко А. Мистецтво слова (Вступ до літературознавства). 1998 (усі – Київ).
   Google Scholar Internet

завантажити статтю