Лазаревський Гліб Олександрович

Визначення і загальна характеристика

ЛАЗАРЕ́ВСЬКИЙ Гліб Олександрович (14(26). 05. 1877, с. Під­липне Конотоп. пов. Черніг. губ., нині Конотоп. р-ну Сум. обл. — 15. 01. 1949, Львів) — право­знавець, літературо­знавець. Син Олександра, брат Бориса та Катерини Лазаревських. Середню освіту здобув 1895 у 4-й Київ. гімназії, серед викл. якої особл. вплив на Л. справив О. Левицький, який до кін. свого життя залишався його на­ставником і старшим товаришем. Певну допомогу в навч. також, ймовірно, надавав М. Василенко, який, за спогадами Л., після при­їзду до Києва «дуже бідував, мешкав то у Житецьких, то у нас, ніби мій репетитор». 1899 закін. юрид. факультет Університету св. Володимира у Києві. Під час навч. 1897–99 з ініціативи В. Науменка виконував обовʼязки секр. ред. часопису «Кіевская старина», де 1896 опублікував і дві власні короткі істор. роз­відки про українців — д-рів медицини 18 ст. («Список докторов медицины из малорос­сов, практиковавших в Рос­сии в ХVІІІ в.», № 3) та про склад київ. жін. монастирів станом на 1777 («К истории киевских женских монастырей», № 4). Вже за рад. доби Л. під­готував худож. твір мемуар. характеру «Київська старовина. Спогади» // «Українська література», 1943, № 7–12; 1944, № 1–11, який є цін­ним джерелом з історії цього ви­да­н­ня. Від 1899 — канд. на судові посади при Київ. окруж. суді; від 1904 — судовий слідчий 2-ї дільниці Конотоп. пов. Ніжин. окруж. суду; згодом — товариш (заст.) прокурора Черніг. (від 1906), Вілен. (нині Вільнюс; від 1911) і Київ. (1915–17) окруж. судів. За УЦР — актив. учасник нац. руху, чл. Укр. правн. товариства; від березня 1918 — перший пом. старшого військ. прокурора (прокуратора) УНР; за Геть­манату П. Скоропадського пере­йшов до Гол. військ.-юрид. упр. (центр. орган військ. юстиції, без­посередньо під­порядк. Військ. міністру), в якому очолював перший від­діл касац. упр. та від­діл роз­гляду прохань на імʼя геть­мана. Входив також до комісії з питань правн. термінології на чолі з О. Левицьким, створ. у травні 1918 при Міністерстві судових справ Української Держави. У грудні 1918 став головою Окремої слідчої комісії при Осадному корпусі Січових стрільців Є. Коновальця, сформов. для роз­гляду справ цивіл. і військ. осіб, заарешт. у позасуд. порядку після приходу до влади Директорії УНР (до комісії уві­йшов як пред­ставник Гол. військ.-юрид. упр.). Від травня 1919 — один із прокурорів (про­кураторів) Найвищого суду УНР. Зі вступом до Києва денікінців, за влас. свідче­н­ням, пере­ховувався за межами міста і повернувся додому на­прикінці листопада 1919, але через кілька днів заарешт. денікін. контр­розвідкою за ухиля­н­ня від мобілізації, і направлений до Лукʼянів. вʼязниці, звідки згодом разом з ін. увʼязне­ними еваку­йов. до м. Васильків (нині Київ. обл.). Прихід Червоної армії допоміг Л. звільнитися (за влас. свідче­н­ням — утекти) з-під варти. У січні–лютому 1920 служив у ліквідац. комісії при Київ. губ­ревкомі. На поч. 1920 став н. с., згодом — секр. Комісії для ви­учу­ва­н­ня звичаєвого права ВУАН, яку на той час очолював О. Левицький. Працював у комісії до липня 1921, зокрема готував про­граму для збира­н­ня матеріалів кримінал. звичаєвого права. Навесні 1921 також допомагав упорядкувати і каталогізувати книгозбірню О. Левицько­го. Свою роботу на юрид. по­­садах за УЦР, Геть­манату і Директорії УНР Л. у подальшому приховував від органів рад. влади, за­значаючи в усіх анкетах і автобіо­графіях, що у жовтні 1917 за влас. бажа­н­ням пере­йшов на роботу юрисконсульта й керуючого справами до кооп. установ: спочатку до Київ. кредит. союзу, згодом — до Київ. губерн. (від 1923 — окруж.) с.-г. союзу. Ці ві­домості, вочевидь, лише частково від­повід­ають дійсності. Від весни 1925 — науковий спів­робітник і юрисконсульт Київ. обл. станції Наркомату земел. справ УСРР. Водночас само­стійно досліджував творчість Т. Шевченка і в січні 1930 отримав від Наркомату освіти УСРР наук. від­рядже­н­ня до Польщі та Франції для збира­н­ня матеріалів про життя і творчість Кобзаря. Без жодних офіц. пояснень із від­рядже­н­ня вчасно не повернувся. До 1939 мешкав у Вар­шаві, був н. с. Укр. наук. ін­ституту (згодом опублікував аналіт. інформацію про його діяльність за 1930–35 і 1935–39). За­ймався насамперед упорядкува­н­ням архіву М. Драгоманова, видав як упорядник (формально — автор приміток і коментарів) під грифом Ін­ституту його листува­н­ня з чл. Старої громади «Архів Михайла Драгоманова. Т 1. Листува­н­ня Київської старої громади з М. Драгомановим (1870–1895)» (Варшава, 1937) і як 2 т. цього вид. під­готував до друку «Листува­н­ня Лесі Українки з Драгомановими і Косачами». Написав також повість «Молодість Лесі Українки» (1937), опублікувати яку не вдалося. Автор статей антирад. змісту в еміграц. ви­да­н­нях. Вів активне громад. життя, зокрема входив до Укр. правн. товариства у Варшаві, очолював його адм.-судову комісію. Водночас, за даними Д. Веденєєва, спів­працював із рад. роз­відкою. У вересні 1939 з поч. 2-ї світової війни повернувся в УРСР. На цей час його дружину і сина засуджено до 5-ти р. по­збавле­н­ня волі за звинуваче­н­ням у шпигун. діяльності на користь Польщі. Від квітня 1940 працював коректором, пере­кладачем, приват. викладачем іноз. мов у Сумах. У червні 1941 з до­зволу влади при­їхав до Києва з метою клопотатися про поліпше­н­ня свого становища. Згодом деякий час жив у Харкові. Від осені 1941 — в евакуації. У грудні 1941 прибув до м. Уфа (нині Башкорто­стан, РФ), де почав працювати пере­кладачем при АН УРСР, а від 1942 — літ. ред. і пере­кладачем в Ін­ституті історії АН УРСР. Вільно володів франц., нім., польс., лат., частково — італ. та англ. мовами. У липні 1943 при­знач. в. о. ст. н. с. Держ. літ.-худож. музею Т. Шевченка, створ. в Уфі. Опублікував дослідж. «Шевченко і Лазаревські» // «Українська література», 1942, № 5/6. Влітку 1944 разом із музеєм повернувся до Києва. Працював завідувач від­ділу музею, ви­вчав пита­н­ня шевченко­знавства, під­готував низку наук. праць, серед них — «Столі­т­тя “Заповіту” Т. Г. Шевченка» // «Вісті АН УРСР», 1946, № 2; «Тарас Шевченко і Глафіра Псьол» // «Радянське мистец­тво», 1946, № 2; «Шевченко в житті» // «Вітчизна», 1946, № 3; «Культура російського народу й Т. Г. Шевченко» (1946), «Культура російського народу і памʼять про Т. Г. Шевченка (1861–1918)» (1947; обидві — неопубл.). Меш­кав без­посередньо у приміщен­ні музею. Творча діяльність Л. припинена у звʼязку з по­становою ЦК КП(б)У «Про журнал “Вітчизна”» від 1 жовтня 1946 (після критики за націоналіст. тенденції в по­станові ЦК КП(б)У від 16 жовтня 1945 ж. «Українсь­ка література» перейм. у ж. «Віт­чизна»), в якій засуджено Л. як по­стій. автора журналу, що «активно проповід­ував у своїх писа­н­нях буржуазно-націоналістичні ідеї, всіляко вихваляючи дореволюційну поміщицько-капіталістичну дійсність і під­носячи на щит консе­рвативних та реакційних діячів минулого, в тому числі і прямих петлюрівських контр­революціонерів». Через чотири дні Л. пере­вели на посаду рядового н. с., а 22 листопада 1947 звільнили з роботи у музеї «за недотрима­н­ня ідеологічного рівня» в наук. працях. Лише через пів­року Комітет з культурно-просвітн. закладів за­пропонував роботу в бібліотеч. системі й дав Л. направле­н­ня до Львова, оскільки в Києві роботи з на­да­н­ням житла для нього не зна­йшлося. Від червня 1948 — бібліотекар від­ділу обробле­н­ня Львів. обл. б-ки. У вересні того ж року звільнився з цієї роботи і до кінця життя працював на пів­ставки у наук. б-ці Львів. університету. І. Забіяка та О. Лазаревський видали під заг. на­звою «Київська старовина» (К., 2007) велику збірку малові­домих статей, спогадів і дослідж. Л.

Літ.: Забіяка І., Лазаревський О. У майбутнє — без минулого? (Перед­мова до публікації: Лазаревський Г. Київська старовина. Спогади) // Київ. 1992. № 5; Забіяка І. М. Мемуари чотирьох поколінь роду Лазаревських як історичне джерело // Мат. Всеукр. наук.-освіт. конф. «Історіогр. спадщина нау­ки історії України (по­гляд з кінця ХХ ст.)». Глухів, 1996; Мороз М. Упорядник і дослідник архіву Михайла Драгоманова Гліб Лазаревський // Mappa mundi: Зб. наук. пр. на пошану Я. Дашкевича з нагоди його 70-річчя. Л.; К.; Нью-Йорк, 1996; Вєдєнєєв Д. Доля роз­відника у контекс­ті національної драми // Веч. Київ. 1996, 19 листоп.; Лазаревский А. А. Pro domo sua (про дом мой). Мегион, 1999; Усенко І. Б. Дослідже­н­ня звичаєвого права у вітчизняній юридичній науці // Правовий звичай як джерело укр. права IX–XIX ст. К., 2006.

О. О. Лазаревський,І. Б. Усенко

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю