Лінгвофілософія

ЛІНГВОФІЛОСО́ФІЯ (від лат. lingua — мова і філософія) — широка сфера гуманітарних досліджень, спрямованих на ви­вче­н­ня сутності й природи жи­вої людської мови, її взаємозвʼяз­ків з бу­т­тям, сві­домістю, мисле­н­ням, а також сфера самого теоретико-методологічного знан­ня, що охоплює й інтер­претує ці взаємозвʼязки. При цьому сфери буття і сві­домості (мисле­н­ня) цікавлять Л. лише в аспекті їхнього спів­від­ноше­н­ня з мовою. Ін. назва — філософія мови. У структурі сучас. гуманітар. знан­ня (перед­усім логіко-філос. і лін­гвістичного) статус Л. залишається неви­значеним: одні вчені вважають її окремим напрямом дослідж. живої людської мови (або спец. штуч. мов), інші — роз­­ділом філософії, логіки, лінгвістики, суміж. сферою дослідж. зга­даних наук, спец. під­ходом до мови в цілому та її одиниць і категорій, методологією мовозн. дослідж. чи аналізом окремих філос. про­блем. В історії роз­витку філософії мови одну з пер­ших спроб ви­значити її предмет здійснено в межах аналітичної філософії. Для філософів-аналітиків уся філософія є філософією мови; формал. структури мови, якщо правильно за­стосо­вувати від­повід­ні методики ана­лізу, до­зволяють виявити он­тол. структури буття. У 70–80-х pp. 20 ст. Л. почали спри­ймати як одну зі складових аналіт. філософії поряд із філософією науки, сві­домості та філос. про­блемами теорії дій. Предметом дослідж. Л. у такому, вужчому, ро­зумін­ні є аналіз понять осмисленості чи неосмисленості, істини, супе­речності, стверджува­н­ня тощо. Водночас роз­горталися дослідж., в основі яких лежало ро­зумі­н­ня Л. як методології науки про мову (Ґ. Фреґе, Б. Рас­сел, К. Айдукевич, В. Куайн, Н. Хомський та ін.). Цей напрям можна на­звати філософією лінгвістики і спри­ймати як роз­діл наук. метатеорії. Однак докорін. злам в осмислен­ні предмета ви­вче­н­ня Л. від­бувся на­прикінці 80-х — на поч. 90-х pp. 20 ст. Саме в цей час у працях Ю. Степанова та його послідовників здійснено спробу ви­значити сутність Л., окреслено коло її про­блем з по­гляду потреб науки про мову. Згідно з їхнім ро­зумі­н­ням, Л. — сукупність по­глядів на мову, по­­вʼяз. з конкрет. філос. течіями; певна парадигма дослідж. мовних явищ, тобто панівний у певну епоху по­гляд на мову, повʼяз. з конкрет. філос. течією і напрямом у мистецтві, причому саме та­­ким чином, що філос. тверджен­ня використовують для пояснен­ня заг. законів мови, а мови — для роз­вʼяза­н­ня деяких філос. про­блем. Мова, котру роз­глядають у такому аспекті, по­стає не як окрема ідіоетнічна мова, а як людська мова взагалі, яку ви­вчають у руслі її заг. рис як логіко-лінгвіст. кон­стант (категорії імені, предиката та егоцентрич. слів). Отже, у цьому напрямі Л. на перший план ви­йшли власне мовні категорії, крізь які роз­глядають онтологію світу. Цей під­хід до Л. називають парадигмоцентричним і кваліфікують як лінгвістичний, що існує поряд з філософським. У межах лінгвіст. осягне­н­ня сутності мови існують два під­ходи. Перший називають іманентно-семіологічним, коли мову роз­глядають «в самій собі й для себе» (Ф. де Сос­сюр). Ця на­станова найповніше втілилася у структуралізмі, сфор­мувавши образи мови як структури і системи. Другий під­хід вважають антропологічним: у його межах мову роз­глядають у кон­текс­ті духов. світу людини. Вито­ки такого баче­н­ня сутнос­ті мови лежать у концепції В. фон Гум­больдта, який уважав, що мова — це по­стійно від­творювана робо­та духу, спрямована на те, щоб зробити артикульов. звук придатним для вираже­н­ня думки. Філос. і лінгвіст. під­ходи до сутності мови обʼ­єд­нує глибока внутр. спорідненість мови і філософії як двох символіч. форм світоро­зумі­н­ня мови — наївного, стихійно-рефлексив. (у мові) й теор., рефлексив. (у філософії) — з їхньою спіл. на­становою бачити світ як єдине ціле. Водночас раціоналіст. баче­н­ня при­роди людської мови не єдине. Зокрема в межах теоантропокосміч. (божествен­но-людсько­го) ро­зумі­н­ня сутності мови оста­н­ня по­стає ціліс. субʼєктно-обʼєкт. пере­жива­н­ням, енергетейною еманацією Духу (в різних термінах, з різними смисл. нюансами), його «оселею», обʼєктом і одночасно засобом та інструментом містич. пере­жива­н­ня, без­посередньо «вплетеним» в онтологію Універсуму (О. Лосєв, С. Булгаков, П. Флоренський). Отже, можна говорити про існува­н­ня наук. і реліг.-містич. типів філос. осмисле­н­ня мови. Л. — напрям дослідж. мови, що належить як лінгвістиці, так і філософії, але в межах кожної з цих наук виявляє свою специфі­ку в аспекті глибшого зверне­н­ня до про­блем або світо­глядно-онтол. (філософія), або власне мовозн. (лінгвістика). Саме в та­кому ро­зумін­ні Л. усі її сцієнтич­ні різновиди (типи) мають набір специфіч. дослідниц. процедур, які перед­бачають певні способи роз­вʼяза­н­ня про­блем, що виникають під час ви­вче­н­ня феномену мови. А це означає, що Л. має інтер­претац. характер, як і належить конкрет. наук. напряму.

Завантажити статтю