Ліро-епос

Визначення і загальна характеристика

ЛІ́РО-Е́ПОС — художні твори, в яких органічно по­єд­нано принципи епічного зображе­н­ня з ліричним вираже­н­ням. Ліричності набуває кожен поет. роз­повід. твір завдяки емоц. екс­пресії, що виражає ставле­н­ня автора до зоб­раженого. У межах Л.-е. за характером взаємодії епіч. та лірич. начал вирізняють два жанр. різновиди — епіко-роз­повід­ні та лірико-роз­повід­ні твори. Епіко-роз­повід­ним властива прозаїчна орієнтація: роз­винена фабула, конкретність і пластична предметність, індивідуалізація характерів, знач. обсяг текс­ту, пере­вага роз­повіді над роз­думом, зображе­н­ня над вираже­н­ням, причому практично від­сутнє «я» наратора (поеми «Пансь­кі жарти» І. Франка, «Марина» М. Рильського, «Данило Галицький» та істор. поема «Сліпці» М. Бажана, поема з елементами легенди «Кармалюк» А. Малишка, історіософ. поема-епопея з фрагментами істор. хроніки, спогадів, роз­мислів «Попіл імперій» Юрія Клена). Автор. позицію потужно виявлено у сюжеті, предметності, деталях, епітетах, поет. інтонації тощо. До цього різновиду належать також віршов. повість («Гарасько, або Талан і в неволі» М. Макаровського, «Бідний Генріх» І. Франка), оповідання («Іржавець» і «Саул» Т. Шевченка, твори зб. «Уманські спогади» М. Бажана, «Любов» М. Рильського, «Троє яблук циганок» і «Калина на тому світі» І. Драча) та новели («У Вільні, городі преславнім…» Т. Шевченка, «Великодня ніч» М. Костомарова, «Хрест на кручі» Б. Лепкого, «Суд Сірка» Ю. Липи, «Кривда» В. Симоненка), дума («У неділеньку у святую…» Т. Шевченка, сатир. «Дума про Маледикта Плосколоба» І. Франка), легенда («Під­земна церква» А. Метлинського, «У Бога за дверми лежала сокира» Т. Шевченка, цикл із 6-ти творів «Легенди» І. Франка, «Сонцева помста (Східна легенда)» В. Свідзинського, «Про шевця Кожумʼяку» Ю. Липи, «Київська легенда» І. Драча), казка («Лис Микита», «Абу-Касимові капці» та «Коваль Бас­сім» І. Франка; синтез поезії, драми, прози у казці «Геть­манівна» і сатир. казка «Чорнотроп» В. Мисика; «Цар Плаксій та Лоскотон» і «Подорож в країну Навпаки» В. Си­моненка; поема «Котигорошко (Українська народна казка, пере­писана в ХХ століт­ті)» В. Терена; трагічна антиказка «Телесик: Хатня інсценівка 33-го року» В. Голобородька), гумореска (спів­омовки С. Ру­данського, «Нові спів­омовки» І. Франка, твори С. Олійника, Д. Білоуса, С. Воскрекасенка, І. Малковича), байка (твори П. Білецького-Носенка, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Л. Глібова, І. Франка, сучас. байкарів), притча (цикл «Притчі» з 12-ти творів І. Франка, пере­співи «Шах і селянин (За Убайдом Зоконі)», «Учений і пере­віз­ник (За Джололод­діном Румі)») В. Мисика). Виклад у цьому жанр. різновиді сконцентровано навколо певної події.

Лірико-роз­повід. творам притаман­ний лірич. спосіб викладу як принцип поет. структури: цей спосіб (або манера) демонструє емоц. спів­участь ліро-епіч. роз­повід­ача у роз­винутому епіч. сюжеті. Наратор нерідко ви­ступає з позиції свідка, залучаючи читача до уявного світу твору. Текст ліризують насамперед стиліст. особливості викладу — ритор. запита­н­ня й вигуки, звернена до героя роз­повідь, ліричні по­втори, екс­пресивні епітети й метафори, певна тональність як взаємодія низки інтонац. тем (йдеться про емоц. ореол, притаман­ний тому чи ін. персонажеві). Позафабул. ліричні від­ступи (фрагменти текс­ту, у яких від­сутні роз­повідь про події, опис об­ставин дії чи характеристики персонажів, а ліричні субʼєкти викладу пере­бувають поза подійним світом героя в лірич. часі сюжету) можуть заповнювати проміжки між зображеними подіями у лірич. спосіб. Йдеться про більш-менш роз­горнуті й від­окремлені емоц. коментарі, звернені до читача або персонажа пові­домле­н­ня, перед­баче­н­ня, по­грози, демонструва­н­ня «механізму роз­повіді» та за­значе­н­ня свого джерела ві­домостей, спонука­н­ня читача до уваги, по­вча­н­ня, за­стереже­н­ня, полеміку тощо. Епічна фабула втрачає конкретність і деталізованість, набуваючи узагальненості, під­порядковуючись рухові автор. пере­жива­н­ня. Такими є фольклорні та літ. балади (Л. Боровиковського, М. Костомарова, А. Метлинського, Т. Шевченка, Ю. Федьковича, Лесі Українки, І. Франка, М. Чернявського, М. Вороного, В. Бобинського, В. Сосюри, М. Бажана, А. Малишка, Д. Павличка, І. Драча); поеми — романтична, зокрема байронічна («Кавказький бранець» і «Бахчисарайський фонтан» О. Пушкіна), біблійно-філософська та міфологічно-філософська («Марія» Т. Шевченка, «Магомет і Хадиза» П. Куліша, «Мойсей» І. Франка), історична й історіософська («Гайдамаки» Т. Шевченка, поеми з балад. заверше­н­ням «Настуся», «Великі проводи. Поема (1648)», «Маруся Богуславка. Староруська поема. (1620–1621)» П. Куліша, «Іван Вишенський» І. Франка, «Мандрівка в молодість» М. Рильського, «Прометей» А. Малишка, «Політ крізь бурю» та «Нічні роз­думи старого майстра» М. Бажана, «Ірій. Поема у витворах скіфського золотарства» Б. Мозолевського, «Рогніда і Володимир» М. Руденка, «Червоні конвалії» В. Симоненка, істор. роман у віршах «Маруся Чурай», істор. роман «Берестечко» і поема-балада «Скіфська Одіс­сея» Л. Костенко), побутова (поема «Наталя, або Дві долі разом» М. Макаровського) включно із соціально-побутовою («Сова», «Княжна», «Марина» Т. Шевченка) та побутово-етологічною, де про­блематизовано морал.-етич. вибір героя («Наймичка», «Від­ьма», «Петрусь» Т. Шевченка). Осібно в жанр. плані стоять сатир. поема «Куліш у пеклі (Небрешина поема Панькова)» П. Куліша у стилі бурлеску — свого роду крит. роз­права, а також поема «Чорнобильська мадон­на» І. Драча — унікал. мозаїка реально конкретного й символічного, оповід­ей учасників і свідків чорнобил. ката­строфи й драм. роз­думів поета-лірич. героя, трагічного й жит­тєво-комічного, оди й сатири. Жанр. багатство й різноманітність творів укр. літ-ри не під­лягають сумніву. Стосовно жанр. ви­значень зга­даних текс­тів слід мати на увазі те, що «чисті» жанри існують лише в теорії; кожен твір становить суто індивід. жанр. модифікацію з домінантою комплексу ви­значал. особливостей.

Літ.: Нудьга Г. А. Українська балада (З теорії та історії жанру). К., 1970; Поспелов Г. Н. Лирика среди литературных родов. Москва, 1976; Жирмунский В. М. Байрон и Пушкин: Пушкин и западные литературы. Ленин­град, 1978; Бондар М. П. Поезія пошевченківської епохи. Система жанрів. К., 1986; Історія української літератури ХХ столі­т­тя. К., 1993. Кн. 1; Дзюба І. Є поети для епох. К., 2011; Бондар М. П. Жанрова система поезії Шевченка // Шевченків. енциклопедія: У 6 т. К., 2012. Т. 2; Смілянська В. Л. Композиція ліро-епосу Шевченка // Там само. 2013. Т. 3; Дзюба І. На трьох континентах: У 3 кн. К., 2013. Кн. 1; Нахлік Є. «І мертвим, і живим, і ненарожден­ним» і самому собі: Шевченкове ословле­н­ня минулого, сучасного й майбутнього та власної екзистенції. Л., 2014.

В. Л. Смілянська

Завантажити статтю