Львівський національний університет ім. І. Франка

Визначення і загальна характеристика

ЛЬВІ́ВСЬКИЙ НАЦІОНА́ЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕ́Т ім. І. Франка — автономний самоврядний дослідницький вищий на­вчальний заклад, один із най­старіших університетів України та Східної Європи. Засн. 1661 як єзуїт. академія на базі школи єзуїт. колегії, створ. 1608. Закрита 1773 австр. владою у звʼязку з ліквідацією папою Климентієм XIV ордену єзуїтів. Від­новлена 1784 роз­порядже­н­ням цісаря Йосифа II. Від 1805 діяла як Львів. ліцей; 1817–1918 — Цісар.-королів. університет ім. цісаря Франца І у Львові; 1919–39 — Університет Яна-Казимира у Львові. Після при­єд­на­н­ня Галичини до СРСР від кін. 1939 — Львів. укр. університет, згодом — Львів. університет, якому 1940 присвоєно імʼя І. Франка, а 1999 на­дано статус національного. Хоча привілей про створе­н­ня у Львові єзуїт. академії король Ян II Казимир під­писав 1661, однак через протидію польс. шляхти, а також Краків. і Замой. академій сейм Речі Посполитої від­мовився схвалити його ріше­н­ня. Дис­кусії про доцільність створе­н­ня у Львові ВНЗу вилилися у т. зв. Брошурну війну — широку сусп. дис­кусію, що велася пере­важно шляхом пошире­н­ня брошур полеміч. змісту. Університет. статус єзуїт. академії остаточно під­тверджений 1758 привілеєм короля Авґуста III та бул­­лою Папи Римського. Урочистості з нагоди присвоє­н­ня першим шістьом випускникам ступ. д-рів філософії та бакалаврів теології 1759 від­значали як заг.-міське свято. Не­зважаючи на дво­значність юрид. статусу, єзуїт. академія у 2-й пол. 17 — 1-й пол. 18 ст. успішно роз­вивалася. Навч. процес складався з двох циклів. На першому етапі студенти впродовж 5-ти р. проходили грамат. і риторичну під­готовку, другий (вищий) цикл складався із 2- або 3-річ. ви­вче­н­ня теології та філософії. Від 1739 як окремий предмет викладали історію, від 1743 — математику. Студенти також ви­вчали іноз. мови, мали можливість прослухати курси з військ. справи, фортифікації, на­вчитися фехтуван­ню, їзди верхи тощо. Упродовж 2-ї пол. 17–18 ст. в єзуїт. академії працювали М. Велевич, Я. Зухович, А. Лоренцович, К. Несецький, Ґ. Пірамович, Ф. Ґродзіцький та ін., при ній існували бібліотека та друкарня. 1723 студентом був В. Григорович-Барський. Навч. приміще­н­ня 1661–1773 роз­ташовувалися у будівлі єзуїт. колегії на вул. Францисканська (нині Театральна, № 13). Після від­новле­н­ня роботи 1784 для потреб закладу надали приміще­н­ня колиш. монастиря тринітаріїв, що знаходився між сучас. вул. Вірменська, Краківська, Театральна, Лесі Українки (нині на цьому місці Нар. дім та церква Преображе­н­ня Господнього). Організов. філос., юрид., теол. і мед. факультети, більшість предметів викладали лат. мовою; 1787–1806 при Університеті діяли 2-річні курси «Stu­­dium Ruthenum», на яких готували канд. в укр. священики, а предмети викладали руською (укр.) та церк.-словʼян. мовами. На­прикінці 18 — на поч. 19 ст. тут працювали Б. Гак­кет, В. Ган, Ф. Мазох, І. Мартинович, П. По­дій, Й. Рорер, Ґ. Уліх та ін., серед ректорів — церк. діячі А. Анґелович (1796–97) і К. Кіцький (1800–01). Пониже­н­ня статусу до рівня ліцею стало наслідком при­єд­на­н­ня до складу імперії Габсбурґів Кракова, де існував Яґел­лон. університет — австр. влада вирішила залишити в Королівстві Ґаліції і Лодомерії лише один університет. Ситуація змінилася після Віден. кон­гресу 1814–15, який ви­знав Краків окремим вільним містом-державою поза межами Австр. імперії. Знач. зусиль для від­новле­н­ня статусу Університету 1815–17 доклав Ф. Криґ. У структурі навч. закладу діяли 3 факультети (філос., юрид. і теол.), замість колиш. мед. факультету створ. мед.-хірург. ін­ститут. Викла­да­н­ня велося нім., на теол. факультеті — лат. мовами. Навч. процес на філос. і юрид. ф-тах орієнтов. пере­важно на під­готовку чиновників для австр. держ. адміністрації. У перший рік роботи навч. 869 студентів, щоро­ку їхня кількість зро­стала, бл. тре­тини були українцями (найбільше — на теол. ф-ті). Серед викл., значна частина яких приїхала із Зх. Європи (К. Вурцбах, І.-Я. Гануш, Й. Маусс, Ф. Стронський та ін.), була також і помітна кількість українців, зокрема М. Нападієвич, М. Михалевич, Г. Яхимович. У період 1784–1848 девʼя­­теро укр. проф. обі­ймали посаду ректора. Понад половину студентів у 1-й пол. 19 ст. становили поляки, які поширювали ідеї від­новле­н­ня польс. держави, належали до таєм. польс. патріот. т-в. 1848, під час т. зв. Весни народів, багато студентів вступило до Нац. гвардії, у складі якої створ. «Академ. легіон» (нарах. понад 1 тис. осіб). Унаслідок об­стрілу австр. військовиками центр. частини Львова з гармат будинок Університету повністю згорів. Навч. від­новлено 1850, для проведе­н­ня занять заклад орендував 13 кімнат на 4-му поверсі ратуші. 1851 йому пере­дано приміще­н­ня колиш. шляхет. конвікту на вул. Св. Миколая (нині М. Грушевського, № 4). У 1871 австр. уряд скасував обовʼязк. викла­да­н­ня нім. мовою на правн. і філос. ф-тах і встановив 3-річ. пере­хід. період, упродовж якого всі викл. мали ви­вчити польс. або української мови. Частина проф. нім. походже­н­ня не виконала цієї вимоги, 1874 звільнилася й пере­йшла до ново­створ. Чернів. університету та ін. ВНЗів імперії. Тому не­прихильні до поляків австр. політики почали поширювати чутки про наук. занепад Університету. Формально він мав стати двомовним, де польс. та укр. мову мали б використовувати нарівні, фактично в остан. чв. 19 ст. заклад пере­творився на польс. університет. На­прикінці 1890-х рр. у ньому існувало лише 6 укр. каф.: української мови та літ-ри, цивіл. процесу, карного права і процесу та три каф. на теол. ф-ті. 1894 створ. каф. все­світ. історії з акцентом на історії Сх. Європи, яку очолив за­прошений із Києва М. Грушевський, 1899 проф. другої каф. української мови та літ-ри став К. Студинський. 1894–95 отримати посаду в Університеті намагався І. Франко, але проти нього ви­ступила частина польс. професури, а також австр. намісник К. Бадені. Полонізація Університету су­проводжувалася зменше­н­ням кількості українців з 45,6 % (1857) до 31,3 % (1900) та зро­ста­н­ням кількості євреїв серед студентів. 1894 від­новлено мед. ф-т, у складі якого не­вдовзі було 20 каф. і клінік. У 2-й пол. 19 — на поч. 20 ст. в Університеті працювали Ю. Пузина, М. Ернст, М. Смолуховський, Б.-Л. Радзішевський, Р. Зубер, Ф. Ціркель, Е. Ромер, Б.-Т. Дибовський, Й. Нусбаум-Гілярович, А.-В. Ґлюзінський, Л.-А. Ридиґер, А. Каліна, Ю.-Г. Кал­ленбах, О. Колес­са, А.-Ю. Малецький, Р. Пілят, Л. Цвіклінський, К. Твардовсь­кий, В. Абрагам, О.-М. Бальцер, Т. Войцеховський, Б. Дембінсь­кий, Л. Фінкель, А. Шельонговський, С. Дні­стрянський, П. Стебельський. Зведено будівлі для хім., геол.-мінерал. і фармацевт. ін­ститутів (1890–91; нині вул. Кирила і Мефодія, № 8), фіз. ін­ституту (1897; нині вул. Кирила і Мефодія, № 6), мед. факультету (1891–95; нині вул. Пе­­карська, № 52), нове приміще­н­ня наук. б-ки (1905–12; нині вул. М. Дра­­гоманова, № 5). Поч. 20 ст. по­значився жорстким проти­стоя­н­ням між укр. і польс. студентами. Українці вимагали роз­ширити сферу вжива­н­ня української мови та від­крити додатк. каф. з українською мовою викла­да­н­ня. У подальшій пер­спективі укр. студенти вимагали створити у Львові окремий укр. Університет. Проти ідей українізації різко ви­ступили польс. студенти, яких під­тримало керівництво Університету. На­прикінці 1901 — на поч. 1902 від­бувся організов. протест проти нац. дис­кримінації: 583 укр. студенти оголосили «сецесію» — написали заяви про вихід із навч. закладу (їхні вимоги під­тримав митрополит Андрей Шептицький). Вчинити тиск на керівництво Університету в такий спосіб не вдалося, тому восени 1902 більшість з них повернулася на на­вча­н­ня. У на­ступні роки періодично спалахували сутички на нац. ґрунті, особливо гострі — 1906–07 і влітку 1910, коли загинув укр. студент А. Коцко (на судовому процесі вин­ною у заворуше­н­нях ви­знали укр. сторону). У 1913–14 в Університеті, окрім асист., працювало 169 викл. (українці — 6,3 %); навч. 5871 студент: поляки — 44,6 %, євреї — 28,1 %, українці — 25,9 %; було 80 каф. (укр. — 8). Із поч. 1-ї світової війни та окупації Львова рос. військами навч. припинено (значна частина викл. і студентів виїхала до Відня), від­новлено у липні 1915. Після роз­паду Австро-Угорщини у Львові роз­почалися вуличні бої першого етапу укр.-польс. війни 1918–19, що закінчилися встановле­н­ням польс. влади. З нагоди першої річниці цієї події 1919 Університет отримав імʼя польс. ко­­роля Яна-Казимира. 1920 польс. уряд ухвалив ріше­н­ня за­провадити викори­ста­н­ня в Університеті виключно польс. мови (з винятком для латини на теол. ф-ті). Укр. каф. закрито, викл.-українців, які не склали присяги на вірність Польщі, звільнено. До навч. допускали лише тих українців, які прийняли польс. громадянство або від­служили у польс. війську. У від­повідь на дис­кримінацію укр. науковці та викл. Львова ініціювали створе­н­ня приват. курсів, на основі яких 1921 виник Львівський таємний український університет. 1920 Університету пере­дано колишнє приміще­н­ня Галицького кра­йового сейму, де після ремонту роз­таш. гол. корпус. Від 1919 діяло 4 факультети: філос. (1924 роз­ділений на гуманітар. і матем.-природн.), юрид., теол. і мед.; 1933 уряд. роз­порядже­н­ням ліквідовано 13 кафедр. Напередодні 2-ї світової війни на 104-х каф. працювали 64 звич. і 22 над­звич. проф., зокрема С. Банах, С.-М. Качмаж, С.-М. Мазур, Е. Рибка, Л. Інфельд, В. Рубінович, Р. Малаховський, B.-М. Кемуля, А. Ціргоф­фер, Р. Вайґль, Я.-К. Парнас, А. Бек, М. Панчишин, Г.-П. Шрамм, А. Фішер, Я. Чекановський, В. Брухнальський, Є. Курилович, Є. Кухарський, В. Котвіч, С. Стасяк, Ф. Буяк, С. Закшевський, Є. Ман­тойф­­фель, Т. Модельський, Я. Птасьнік, Е. Булянда, Л. Козловсь­кий, К.-В. Маєвський, І. Старчук, В. Козицький, П. Домбковський, Р.-Ю. Лоншан де Берʼє, Ю. Макаревич, А. Клявек, К. Айдукевич, Р. Інґарден. У між­воєн. період остаточно сформувалися Львів. матем. школа та Львівсько-Варшавська логіко-філософська школа. На поч. 1930-х рр. в Університеті посилилося нац. проти­стоя­н­ня між студентами польс. і євр. (1932 становили 30,5 % від заг. кількості) походже­н­ня. На­прикінці 1930-х рр. польс. студенти навіть ви­ступили з вимогою за­провадити т. зв. лавкове ґетто (євреї під час занять повин­ні були сидіти лише на від­ведених для них місцях), однак їх не під­тримало керівництво закладу. Восени 1939 роз­почато реорг-цію Університету, який очолив М. Марченко. Декларуючи намір створити укр. ВНЗ, більшовики за­просили на роботу до закладу низку укр. науковців місц. походже­н­ня: М. Зарицького, В. Левицького, М. Чайковського, М. Рудницького, І. Крипʼякевича, М. Возняка, В. Щурата, Ф. Колес­су; водночас сюди скеров. бл. 50-ти рад. науковців із Києва та Харкова. У січні 1940 Університет поділено на 5 факультетів: фіз.-мат., природн., істор., філол., юрид.; на основі мед. факультету створ. Львів. мед. ін­ститут (див. Львівський національний медичний університет ім. Данила Галицького), теол. факультет ліквідовано. Уже на поч. 1940 більшовики від­мовилися від наміру створити укр. ВНЗ і натомість за­провадили жорсткий ідеол. контроль за викл. і студентами. Не­зважаючи на це, в Університеті існували під­піл. структури ОУН, у січні 1940 на «процесі 59-ти» за приналежність до укр. під­пі­л­ля засудж. групу його студентів. Зі вступом до Львова нім. військ 30 червня 1941 Університет закрито. Серед роз­стріляних нацистами у ніч на 4 липня 1941 львів. науковців були його викл. Я. Ґрек, Т. Желенський, Р.-Ю. Лоншан де Берʼє, В.-В. Новіцький, А. Цєшинський; під час нім. окупації за різних об­ставин загинули проф. М. Ал­лерганд, Г. Авербах, А. Бек, К. Кольбушевський, С. Рузевич та ін. Навесні 1942 німці до­зволили від­крити Держ. профес. курси — навч. заклад, що виконував роль ВШ, але не мав від­повід. статусу (студенти — пере­важно українці). Університет від­новив роботу влітку 1944 після поверне­н­ня до Львова рад. влади. 1945 його реорганізовано: природн. факультет роз­ділено на біол., геогр., геол. і хімічний. Оскільки 1945–46 майже всі польс. викл. Університету виїхали до Польщі, на роботу при­йшла зна­чна кількість нових працівників — пере­важно зі Сх. України, РФ та ін. регіонів СРСР. Станом на 1950 із 277-ми працівників навч. закладу 172 не мали наук. ступ. та вчених звань. У тому ж році зі складу філол. ф–ту ви­окремлено факультет іноз. філології, 1953 фіз.-мат. факультет роз­ділено на мех.-матем. і фіз., 1954 на основі каф. журналістики філол. факультету створ. окремий факультет журналістики. 1966 до складу Університету пере­дано Львів. філію Київ. ін­ституту нар. господарства, на основі якої організов. екон. ф-т, 1975 засн. під­готов. факультет для іноземців (працював також для потреб багатьох ін. навч. закла­дів). У 2-й пол. 1940-х — 80-х рр. в Університеті працювали А. Ґольд­берґ, О. Парасюк, Я. Під­стригач, О.-С. Влох, Я. Дутчак, І. Юхновський, Р. Кучер, Ю. Кузьма, Г. Міл­лер, О. Шаблій, Я. Кравчук, В. Глушко, А. Пізнюр, М. Деркач, Ф. Страутман, І. Шостаковська, А. Пашук, В. Кульчиць­кий, В. Нор, Б. Тищик, Я. Кісь, М. Кордуба, Д. Похилевич, Я. Іса­­євич, І. Денисюк, К. Трофимович, С. Масляк, В. Моторний, В. Здоровега та ін. Не­зважаючи на спроби влади встановити повний ідеол. контроль, студенти та викл. періодично виявляли опозиц. і націоналіст. на­строї. На­прикінці 1940-х — на поч. 50-х рр. в Університеті діяли під­піл. студент. групи Організація боротьби за волю України та «Промінь». За різними звинуваче­н­нями 1970–73 з роботи звільнено Б. Леськіва, Л. Попадюк, І. Ковалика, Й. Кобіва, П. Кобилянського та ін., навесні 1973 від­рах. групу студентів істор. і філол. факультетів, звинувач. в антирад. на­строях (серед них — І. Кожан, І. Сварник, М. Долинська). Студенти й викл. взяли активну участь у процесах нац. від­родже­н­ня кін. 1980-х — поч. 90-х рр.: площа перед гол. корпусом Університету від 1989 стала одним із традиц. місць проведе­н­ня політ. мітингів та акцій, 29 березня 1990 конференція труд. колективу ухвалила ріше­н­ня під­няти над ним синьо-жовтий прапор, який на той час ще не був затверджений як держ. символіка. З проголоше­н­ням незалежності України від­новлено і створ. 5 нових факультетів: філос. (1992), між­нар. від­носин (1992), доуніверситет. під­готовки (1997), електроніки (2003), культури і мистецтв (2004). Нині у структурі Університету діють факультети: біол., геогр., геол., екон., електроніки та компʼютер. технологій, журналістики, іноз. мов, істор., культури і мистецтв, між­нар. від­носин, мех.-матем., пед. освіти, приклад. математики та інформатики, упр. фінансами та бізнесу, фіз., філол., філос., хім., юрид.; пед., правн. і природн. коледжі; Ін­ститут післядиплом. освіти та доуніверситет. під­готовки; при Університеті — 5 серед. навч. закладів (з 25-ма під­писано угоди про спів­­працю). Заг. кількість студентів — бл. 20 тис. осіб. Освіт. процес забезпечують понад 2 тис. викл., зокрема 220 д-рів (203 проф.) та 1119 канд. (794 доцент) н. Сформувалися та роз­виваються наук. школи: фізики твердого тіла; теор. фізики; кри­сталохімії; фізико-хімії полімерів; біо­хімії і молекуляр. біо­логії; біо­енергетики і електрофізіології секретор. клітин; мiнералог. школа Є. Лазаренка; термобаро­геохiм. школа проф. М. Єрмакова; геології та металогенії докембрію; інж., екол. та регіон. геоморфології; територ. організації су­спільства; генет. ґрунто­знавства; комплекс. аналізу; функціон. аналізу; механіки деформів. тверд. тіла; чисел. моделюва­н­ня і оптимізації фіз.-мех. полів; дослідж. роз­витку АПК України; держ. регулюва­н­ня транскордон. під­приємництва в умовах глобалізації; екон.-матем. моделюва­н­ня в упр. екон.-вироб. системами; франко­знавства; словʼяно­­знавства; історії соц.-політ. процесів в Україні; заг. теорії прав людини; захисту прав і закон. інтересів потерпілого та ін. субʼєктів кримінал. процесу. Укладено понад 80 угод про спів­працю з ВНЗами Австрії, Бельгії, Білорусі, Бразилії, Великої Британії, Греції, Естонії, Іспанії, Канади, Китаю, Кореї, Молдови, Німеч­чини, Польщі, Португалії, Румунії, США, Туреч­чини, Угорщини, Франції, Чехії, Японії; викл. Університету працюють за контрактами у Великій Британії, Канаді, Німеч­чині, Польщі, США, Швейцарії. За­проваджено про­грами обміну студентами, зокрема з Альберт. університетом (Канада), Вюрцбур. університетом (Німеч­чина), Університетом Фоджа (Італія), Помор. академією (Польща). Гербарій Львівського університету, колекцію культур мікроорганізмів-продуцентів антибіо­тиків каф. генетики і біо­технологій, колекцію тропіч. та субтропіч. рослин Ботанічного саду Львівського університету, фонд рукопис., старо­друк. і рідкіс. книг Бібліотеки Львівського національного університету ім. І. Франка, н.-д. ком­плекс апаратури для ви­вче­н­ня штуч. небес. тіл ближнього космосу Астрономічної обсерваторії Львівського університету, наук. фонди та музейну екс­позицію Зоологічного музею Львівського університету внесено до списку обʼєктів, що становлять нац. на­дба­н­ня України. Крім того, діють Мінералогічний музей імені академіка Є. Лазаренка, палеонтол. (засн. 1852), історії університету (1964), археол. (1967), рудних формацій (1983) музеї. Виходять часописи «Вісник» (у 21 серії), «Іноземна філологія», «Математичні студії», «Мінералогічний збірник», «Просценіум», «Світ фізики», «Теле- та радіожурналістика», «Українське літературо­знавство», «Хімія металів і сплавів» та ін. У Центрі культури та до­зві­л­ля Університету працюють нар. колективи: ансамбль пісні й танцю «Черемош», капела бандуристок «Зоряниця», чол. хор «Прометей», жін. хор «Ліра», камер. оркестр, навч.-профес. театр «Просценіум»; з ініціативи студентів істор. і філол. факультетів від 2004 проводять Всеукр. фестиваль аматор. театр. мистецтва «Драбина». Після 1939 Університет тривалий час очолювали Є. Лазаренко (1951–63), М. Максимович (1963–81), І. Вакарчук (1990–2007, 2010–13), В. Мельник (2014–25); від 2025 — Р. Гладишевський.

Літ.: L. Finkel, S. Starzyński. Historya Uniwersytetu Lwowskiego. Cz. 1–2. Lwów, 1894; F. Jaworski. Uniwersytet Lwowski. Wspomnienia jubileuszowe. Lwów, 1912; Львівський державний університет імені Ів. Франка. Л., 1947; 300 років Львівського університету. Л., 1961; Львівський ордена Леніна державний університет ім. Івана Франка. Л., 1967; 1974; Львівський університет. Л., 1986; Львівський державний університет імені Івана Франка: Каталог-довід. Л., 1998; Качмар В. За український університет у Львові: Ідея національної вищої школи у су­спільно-політичному житті галицьких українців (кінець ХІХ — початок ХХ ст.). Л., 1999; Львівський державний університет імені Івана Франка. 1661–1999: Матеріали щодо на­да­н­ня статусу «національний». Л., 1999; Encyclopedia. Львівський національний університет імені Івана Франка. Л., 2011. Т. 1; 2014. Т. 2; Historia w Uniwersytecie Lwowskim. Badania i nauczanie (do 1939 roku). Rzes­­zów, 2016.

А. М. Козицький

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю