Костомарознавство
КОСТОМАРОЗНА́ВСТВО — інтегральна галузь історіографії, що вивчає життя, громадську діяльність і творчу спадщину М. Костомарова (1817–1885). Виокремлюють декілька етапів розвитку К., повʼязаних зі зростанням наукового інтересу до особи й творчого доробку вченого. Перша хвиля костомарознавчих публікацій, що припала на період після його смерті, мала переважно біографічно-меморіальний характер. Оцінки творчості та діяльності варіювалися від схвальних (переважно в українофільських виданнях) до критично-негативних (консервативних і шовіністичних російських). Другий етап — 1920–1930-і роки, коли почали виходити праці з характеристиками М. Костомарова як політичного мислителя, громадського діяча, публіциста, літератора (Д. Дорошенко, М. Грушевський та ін.). У них доробок вченого переосмислено з погляду становлення українського національного руху, ідентичності й української національної історіографії. З початку ідеологічних утисків і встановлення монотеїстичного трактування здобутків українських гуманітаріїв як консервативних та буржуазно-націоналістичних, процеси обʼєктивного вивчення його творчої і наукової спадщини загальмувалися. Короткий період відновлення досліджень у галузі К. повʼязаний із хрущовською «відлигою» 1950–1960-х років і відзначенням 150-річчя від дня народження М. Костомарова під егідою ЮНЕСКО. Тоді ж зʼявилася серія праць, присвячених життєвому шляху та історичній спадщині вченого (Р. Іванченко, В. Сарбей, Є. Шабліовський, Ю. Пінчук), перевидано його літературні твори. Черговий етап у розвитку К. — початок 1990-х років, коли було опубліковано дослідження не лише вітчизняних науковців, але й зарубіжних дослідників. У працях Т. Приймака, Д. Сондерса, Я. Дашкевича та інших глибоко проаналізовано вплив історичних і фольклористичних студій М. Костомарова на формування інтелектуальної еліти України, національного самоусвідомлення діячів українського визвольного руху; роботи вченого вперше розглянуто в широкому контексті методологічних здобутків історичної науки, мовознавства та фольклористики 19 ст., а його літературна творчість — з погляду тогочасних стилістичних особливостей і течій східно- і західноєвропейських літературр. Окрему складову костомарознавчих студій утворили дослідження творчого і громадського середовища, в якому працював М. Костомаров, історіографії його наукового доробку, опрацювання бібліографії та біобібліографії. Велике значення мало введення у науковий обіг архівних джерел, зокрема епістолярії та мемуарів сучасників вченого; продовжено традицію перевидання його історичних, мовознавчих, етнографічних, фольклористичних, публіцистичних праць. Нині в Україні найвагоміший науковий доробок мають Київські (Інститути історії України й української археографії та джерелознавства НАНУ) і Харківські (Харківський університет) центри К. 2002 у Чернігівському історичному музеї започаткувано «Костомарівські читання».
