Макро- і мікрокосмос
МА́КРО- І МІ́КРОКОСМОС (від макро…, мікро… і космос) — поняття, що характеризують великий світ (універсум) та природу людини як малого світу в їхній взаємодії. М. і М. взаємозалежні: малий світ має сенс лише через співвідношення зі світом у цілому, а макрокосмос набуває смисл. навантаження лише у взаємозв’язку з малим світом, знаходячи у ньому свій концентров. вияв. Взаємодія М. і М. — одна з найдревніших натурфілос. проблем, витоки якої сягають міфол. часів (див. Міф, Міфологія), зокрема давньоіндій., давньокитай. та скандинав. міфологій. Класич. виразу аналогія М. і М. у деміфологізов. вигляді знаходить у давньогрец. добу, починаючи від досократиків (Анаксимен, Геракліт, Демокрит та ін.), у натурфілософії яких уже зустрічаються трактування людини як малого світу. Тему М. і М. розробляв також давньогрец. філософ Платон; а згодом стоїки в концепції космосу як живого організму: у стоїцизмі світ. душа належить до світу (універсуму) так само, як індивідуал. душа до люд. тіла. Рим. філософ Марк Аврелій вважав, що рац. частина душі подібна до універсал. розуму. Неоплатонізм у тлумаченні М. і М. тяжіє до ідеї про підпорядкування людини тим процесам еманації трансцендент. єдиного на шляху творення матеріал. реальності, які характерні для макрокосмосу. Зокрема, за грец. філософом Плотином, людина, поєднуючи матеріальне та духовне, прагне до єдиного, хоча й «ув’язнена» у влас. тілі; засобом звільнення для неї є інтелектуал. й духовне споглядання, що наближує її до світ. макрокосміч. ладу, уособлюваного єдиним. За середньовіччя ідея людини як мікрокосму, що відображає у собі універсум, виникала лише спорадично (передусім у патристиці), а також у рим. мислителя А. Боеція, ірланд. філософа Й. Еріугени, франц. філософа Б. Сильвестра. Проте знач. поширення вона не набула, бо несла у собі потенц. загрозу єретич. пантеїзму. В епоху Відродження ідея М. і М. пережила свій розквіт, її тлумачили у дусі гуманіст. традицій; особливо підкреслювали велич людини як малого космосу. Вона стала обґрунтуванням нової антропології в італ. мислителя Дж. Піко делла Мірандоли, обернулася гілозоїстич. панпсихізмом у натурфілософії (італ. філософи Дж. Кардано, Т. Кампанелла, Дж. Бруно), пронизала усю традицію нім. містики нім. теологів від Екгарта і Н. Кузанського до Я. Беме. У 18 і 19 ст. ідея М. і М. у різних формах присутня у Г. Ляйбніца (монадологія), Й. Гердера, Й.-В. Ґете, нім. романтиків, А. Шопенґауера (вчення про світ. макрокосмічну волю), Р. Лотце. У 20 ст. до ідеї М. і М. зверталися передусім під час створення концепції ноосфери (природознавець і філософ В. Вернадський, франц. філософи П. Тейяр де Шарден та Е. Леруа), у деяких напрямах психол. науки. Вагоме місце ідея М. і М. посідає в укр. філос. традиції. Її оригін. прочитання започаткував Г. Сковорода у концепції трьох світів, згідно з якою засадн. принципом гармонізації взаємозв’язку М. і М. виступає Божественна благодать. Від кін. 1960-х рр. в Україні, особливо у зв’язку з актив. зверненням до проблем людини і світу, культури і цивілізації, екології, філос. антропології, специфіки нац. буття тощо, ідею різнорівневого взаємозв’язку та взаємодії людини і Всесвіту всебічно розробляють укр. філософи.
Рекомендована література
- Огородник І. В., Огородник В. В. Історія філософської думки в Україні: Курс лекцій. 1999;
- Філософія: Підруч. 2001;
- Історія філософії: Підруч. 2002;
- 2010;
- Історія філософії: Слов. 2006;
- Історія української філософії: Підруч. 2008 (усі — Київ).
Завантажити статтю
