Мельниківці

«МЕЛЬНИКІ́ВЦІ» — неофіційна назва членів фракції ОУН під проводом А. Мельника, обраного головою Проводу українських націоналістів на 2-му Великому конгресі ОУН у Римі 27 серпня 1939. Утворилася на противагу рев. Проводові ОУН, проголошеному «бандерівцями» та затвердженому під час 2-го з’їзду ОУН(б) у Кракові (квітень 1941), який офіційно засвідчив розкол ОУН. Серед причин розколу — різне бачення шляхів боротьби представниками старшої генерації ОУН і рев. молоддю, ідеол. розбіжності й т. зв. конфлікт поколінь. «М.» засуджували радикалізм С. Бандери у питанні проголошення державності та займали більш гнучку полі­­тику стосовно нацист. Німеччини. У меморандумі А. Мельника від 14 квітня 1941 на адресу А. Гітлера йшлося про готовність «М.» співпрацювати з німцями на ґрунті боротьби з більшовизмом та утворення незалеж. суверен. Української Держави під протекторатом Німеччини. Член Проводу укр. націоналістів відмовилися підтримати акцію ОУН(б) стосовно допомоги Карпатській Україні, хоча окремі чл. ОУН(м) вступали до військ. відділів «Кар­­патської Січі» Організації народної оборони з влас. ініціативи. У червні 1939 за домовленістю з нім. військ. розвідкою «М.» створили у складі нім. армії укр. легіон — т. зв. Легіон Р. Сушка, що складався з емігран­тів, уцілілих вояків Карпат. Січі, чл. ОУН(м) і ОУН(б). Із поч. рад.-нім. вій­ни влітку 1941 «М.» майже одночасно з «бандерівцями» сформували та відправили у сх.-укр. землі похідні групи (див. Похідні групи ОУН) з метою налагодити місц. самоврядування, допоміжну поліцію, гро­мад. організації. Між фракціями розгорнулася жорстока боротьба за домінування у регіоні, жертвами якої (за неперевіреними даними) стали провідні діячі ОУН(м) О. Сеник, М. Сціборський та ін. Найбільшого впливу «М.» вдалося здобути у Києві, Харкові, Житомирі, Чернігові та Проскурові (нині Хмельницький).

У жовтні 1941 чл. Похід. групи ОУН(м) під проводом Олега Ольжича сформували у Києві Укр. нац. раду на чолі з М. Величківським, за допомогою якої встановили зв’язки з усіма укр. землями, окупов. нацистами, активізували громад. активність населення. Укр. нац. рада помітно впливала на діяльність міської управи Києва, видавала г. «Українське слово». У грудні 1941 через незгоду з політикою Німеччини її чл. заарешт., частину з них страчено у Бабиному Яру, зокрема І. Рогача, О. Телігу. Голова Проводу укр. націоналістів А. Мельник до січня 1944 перебував під домаш. арештом у Берліні, у січні–жовтні 1944 — у концтаборі Заксенгаузен. У січні 1942 ОУН(м) перейшла на нелегал. становище. На 3-й конф. «М.» у травні 1942 (м. Почаїв Кременец. р-ну Терноп. обл.) Німеччину оголошено другим, після СРСР, ворогом України та прийнято рішення про боротьбу з нацист. окупац. владою. 14–15 серпня 1942 у Києві відбувся З’їзд укр. самостійників, ініційов. ОУН(м), у якому взяли участь представники Братства укр. державності, Спілки визволення України, Спілки української молоді та Української військової організації. Він схвалив ідею створення зброй. загонів для ведення широкомасштаб. військ. дій проти нім. окупантів. Однак частина чл. ОУН(м) разом із А. Мельником відмовилася підтримати рішення травневої конф., продовжувала співпрацювати з нім. політ. і військ. установами, брала активну участь у формуванні дивізії «Галичина». Наприкінці літа 1942 на Волині (Крем’янеччина, Володимирщина) «М.» паралельно із «бандерівцями» приступили до організації зброй. загонів.

Навесні 1943 їхні військ. підрозділи складалися з 5-ти куренів й нарах. бл. 3 тис. вояків. Першим бойовим виступом відділів «М.» проти нім. окупантів став зброй. напад наприкінці січня 1943 групи під командуванням поручника «Білого» на в’язницю в м. Дубно (Рівнен. обл.), внаслідок якого звільнено 60 в’язнів. Найбоєздатніший військ. підрозділ «М.» — загін на чолі з М. Недзведським («Хріном»), відомий як Волин. легіон самооборони (засн. 18 лю­­того 1943). Він провів 12 боїв і зброй. сутичок, з яких 10 — із німцями, 1 (1 травня 1943) — з польс. поліцією і 1 (4–5 червня 1943) — з рад. партизанами С. Ковпака. 9 травня 1943 загін «Хріна» разом із бандерів. відділом «Крука» здійснив спільну операцію проти нацистів побл. с. Стіжок (Шумського р-ну Терноп. обл.), в ході якої окупанти втратили 90 осіб вбитими та пораненими. У липні 1943 збройні відділи «М.» силою підпорядк. кер-ву ОУН(б), більшість їхніх вояків поповнила УПА, решта — увійшла до Укр. легіону самооборони (військ. формування в складі нім. армії). Із крахом Німеччини «М.» вивели своїх чл. на еміграцію, визнавши продовження боротьби в умовах рад. окупації недоцільним. Найбільшими осередками ОУН(м) на еміграції стали Прага, Париж, Торонто, Буенос-Айрес, м. Едмонтон (провінція Альберта, Канада). «М.» вели активну міжнар.-політ. роботу, спрямов. на консолідацію укр. емігрант. сил. Під їхнім впливом знаходилися Українська національна єдність у Франції, Державного відродження України Організація у США, Українське національне об’єд­­нання у Канаді, товариство «Відродження» в Арґентині. «М.» видавали г. «Українське слово» (Париж), «Новий шлях» (Торонто), «Самостійна Україна» (Чикаґо). Після смерті А. Мельника 1964 ОУН(м) очолив О. Штуль-Жданович.

Ідеол. засади «М.» визначали провідні діячі організації М. Сціборський, В. Мартинець, Д. Андрієвський, О. Бойдуник, М. Капустянський та ін. Прихильники т. зв. ортодоксал. націоналізму, «М.» за часи вій­ни фактично не змінили своїх ідеол.-програм. настанов, залишаючись у базових ідеол. питаннях на позиціях програми 1939. Кардинал. зміни у ідеології та політиці ОУН(м) відбулися лише після 1945 на еміграції, коли лідери фракції відмовилися від монополії у політ. житті, визнали потребу існування політ. опозиції та задекларували низку ін. демократ. принципів (рівність громадян перед законом, незалежність судів, свобода слова, віро­сповідання тощо). Устрій майбут. незалеж. Української Держави, на думку ідеологів ОУН(м), мав базуватися на принципах «нац. солідаризму» — своєрід. суміші станового егалітаризму, народництва та етатизму. Цю концепцію покладено в основу програми ОУН(м), затв. 3-м Великим збором (серпень 1947) та закріплену Ідеол. конф. (червень–липень 1948). Чергові помітні зміни в ідеол. настановах ОУН(м) відбулися 1970, на 7-му Великому зборі, коли організація остаточно перейшла на демократ. позиції і тісно зблизилася з колиш. ідеол. опонентами — респ. осередком та Державним центром УНР в екзилі. Голова ОУН(м) від 1979 М. Плав’юк 1989 став Президентом УНР в екзилі й 1992 склав свої повноваження перед Л. Кравчуком. 1992 г. «Українське слово» перенесла свою діяльність до Львова (ред. Й. Лось), 1993 — до Києва (ред. М. Вербовий). Від 1992 «М.» видають у Києві ж. «Розбудова держави». У травні 1993 ОУН(м) провела перший в Україні 12-й Великий збір (м. Ірпінь Київ. обл.), який засвідчив, що організація, зберігаючи традиц. назву, остаточно перетворилася на громад. організацію нац.-демократ. характеру.

Рекомендована література

1. Книш З. Розбрат. Спогади й матеріяли до розколу ОУН у 1940–1941 роках. Торонто, 1960;
   Google Scholar Internet
2. Кричевський Р. ОУН в Україні, ОУНз і ЗЧ ОУН. Нью-Йорк, Торонто, 1962;
   Google Scholar Internet
3. Мірчук П. Революційний змаг за УССД: Хто такі «бандерівці», «мельниківці», «двійкарі». Т. 1–2. Нью-Йорк, Торонто, Лондон, 1985–86;
   Google Scholar Internet
4. Туди де бій за волю (Спогади курінного УПА Максима Скорупського — Макса). К., 1992;
   Google Scholar Internet
5. Андрій Мельник: Спогади та док. К., 1995;
   Google Scholar Internet
6. Шанковський Л. Українська Повстанча Армія // Історія укр. війська (1917–95). Л., 1996;
   Google Scholar Internet
7. Кентій А. В. Нарис історії ОУН. К., 1998;
   Google Scholar Internet
8. Косик В. Розкол ОУН в світлі документів. К., 2002;
   Google Scholar Internet
9. Боляновський А. Українські військові формування в збройних силах Німеччини (1939–1945). Л., 2003;
   Google Scholar Internet
10. ОУН в 1941 році: Док. Ч. 1. К., 2006;
    Google Scholar Internet
11. Касьянов Г. До питання про ідеологію Організації українських націоналістів // Укр. правда. 2012, 16 січ.
    Google Scholar Internet

Завантажити статтю