«МЕЛЬНИКІ́ВЦІ» — неофіційна назва членів фракції ОУН під проводом А. Мельника, обраного головою Проводу українських націоналістів на 2-му Великому кон­гресі ОУН у Римі 27 серпня 1939. Утворилася на противагу революційному Проводові ОУН, проголошеному «бандерівцями» та затвердженому під час 2-го зʼ­їзду ОУН(б) у Кракові (квітень 1941), який офіційно засвідчив роз­кол ОУН. Серед причин роз­колу — різне баче­н­ня шляхів боротьби пред­ставниками старшої генерації ОУН і революційною молод­дю, ідеологічні роз­біжності й т. зв. конфлікт поколінь. «М.» засуджували радикалізм С. Бандери у питан­ні проголоше­н­ня державності та за­ймали більш гнучку політику стосовно нацистської Німеч­чини. У меморандумі А. Мельника від 14 квітня 1941 на адресу А. Гітлера йшлося про готовність «М.» спів­працювати з німцями на ґрунті боротьби з більшовизмом та утворе­н­ня незалежної суверен­ної Української Держави під протекторатом Німеч­чини. Члени Проводу українських націоналістів від­мовилися під­тримати акцію ОУН(б) стосовно допомоги Карпатській Україні, хоча окремі члени ОУН(м) вступали до військових від­ділів «Кар­­патської Січі» Організації народної оборони з власної ініціативи. У червні 1939 за домовленістю з німецькою військовою роз­відкою «М.» створили у складі німецької армії український легіон — т. зв. Легіон Р. Сушка, що складався з емі­грантів, уцілілих вояків Карпатської Січі, членів ОУН(м) і ОУН(б). Із початку радянсько-німецької війни влітку 1941 «М.» майже одночасно з «бандерівцями» сформували та від­правили у східноукраїнські землі похідні групи (див. Похідні групи ОУН) з метою налагодити місцеве самоврядува­н­ня, допоміжну поліцію, громадські організації. Між фракціями роз­горнулася жорстока боротьба за домінува­н­ня у регіоні, жертвами якої (за неперевіреними даними) стали провід­ні діячі ОУН(м) О. Сеник, М. Сціборський та ін. Найбільшого впливу «М.» вдалося здобути у Києві, Харкові, Житомирі, Чернігові та Проскурові (нині Хмельницький).

У жовтні 1941 члени Похідної групи ОУН(м) під проводом Олега Ольжича сформували у Києві Українську національну раду на чолі з М. Величківським, за допомогою якої встановили звʼязки з усіма українськими землями, окупованими нацистами, активізували громадську активність населе­н­ня. Українська національна рада помітно впливала на діяльність міської управи Києва, видавала газету «Українське слово». У грудні 1941 через не­згоду з політикою Німеч­чини її члени заарештовані, частину з них страчено у Бабиному Яру, зокрема І. Рогача, О. Телігу. Голова Проводу українських націоналістів А. Мельник до січня 1944 пере­бував під домашнім арештом у Берліні, у січні–жовтні 1944 — у концтаборі Заксенгаузен. У січні 1942 ОУН(м) пере­йшла на нелегальне становище. На 3-й конференції «М.» у травні 1942 (м. Почаїв Кременецького р-ну Тернопільської обл.) Німеч­чину оголошено другим, після СРСР, ворогом України та прийнято ріше­н­ня про боротьбу з нацистською окупаційною владою. 14–15 серпня 1942 у Києві від­бувся Зʼїзд українських само­стійників, ініці­йований ОУН(м), у якому взяли участь пред­ставники Братства української державності, Спілки визволе­н­ня України, Спілки української молоді та Української військової організації. Він схвалив ідею створе­н­ня збройних загонів для веде­н­ня широкомас­штабних військових дій проти німецьких окупантів. Однак частина членів ОУН(м) разом із А. Мельником від­мовилася під­тримати ріше­н­ня травневої конференції, продовжувала спів­працювати з німецькими політичними і військовими установами, брала активну участь у формуван­ні дивізії «Галичина». На­прикінці літа 1942 на Волині (Кремʼянеч­чина, Володимирщина) «М.» паралельно із «бандерівцями» при­ступили до організації збройних загонів.

Навесні 1943 їхні військові під­роз­діли складалися з 5-ти куренів й нараховували близько 3 тисяч вояків. Першим бо­йовим ви­ступом від­ділів «М.» проти німецьких окупантів став збройний напад на­прикінці січня 1943 групи під командува­н­ням поручника «Білого» на вʼязницю в м. Дубно (Рівненська обл.), внаслідок якого звільнено 60 вʼязнів. Найбоє­здатніший військовий під­роз­діл «М.» — загін на чолі з М. Недзведським («Хріном»), ві­домий як Волинський легіон само­оборони (заснований 18 лютого 1943). Він провів 12 боїв і збройних сутичок, з яких 10 — із німцями, 1 (1 травня 1943) — з польською поліцією і 1 (4–5 червня 1943) — з радянськими партизанами С. Ковпака. 9 травня 1943 загін «Хріна» разом із бандерівським від­ділом «Крука» здійснив спільну операцію проти нацистів по­близу с. Стіжок (Шумського р-ну Тернопільської обл.), в ході якої окупанти втратили 90 осіб вбитими та пораненими. У липні 1943 збройні від­діли «М.» силою під­порядковані керівництву ОУН(б), більшість їхніх вояків поповнила УПА, решта — уві­йшла до Українського легіону само­оборони (військове формува­н­ня в складі німецької армії). Із крахом Німеч­чини «М.» вивели своїх членів на еміграцію, ви­знавши продовже­н­ня боротьби в умовах радянської окупації недоцільним. Найбільшими осередками ОУН(м) на еміграції стали Прага, Париж, Торонто, Буенос-Айрес, м. Едмонтон (провінція Альберта, Канада). «М.» вели активну між­народно-політичну роботу, спрямовану на консолідацію українських емі­грантських сил. Під їхнім впливом знаходилися Українська національна єд­ність у Франції, Державного від­родже­н­ня України Організація у США, Українське національне обʼ­єд­на­н­ня у Канаді, товариство «Відродження» в Арґентині. «М.» видавали газети «Українське слово» (Париж), «Новий шлях» (Торонто), «Само­стійна Україна» (Чикаґо). Після смерті А. Мельника 1964 ОУН(м) очолив О. Штуль-Жданович.

Ідеологічні засади «М.» ви­значали провід­ні діячі організації М. Сціборський, В. Мартинець, Д. Андрієвський, О. Бойдуник, М. Капустянський та ін. Прихильники т. зв. ортодоксального націоналізму, «М.» за часи війни фактично не змінили своїх ідеологічно-про­грамових на­станов, залишаючись у базових ідеологічних пита­н­нях на позиціях про­грами 1939. Кардинальні зміни у ідеології та політиці ОУН(м) від­булися лише після 1945 на еміграції, коли лідери фракції від­мовилися від монополії у політичному житті, ви­знали потребу існува­н­ня політичної опозиції та задекларували низку ін. демократичних принципів (рівність громадян перед законом, незалежність судів, свобода слова, віро­сповіда­н­ня тощо). Устрій майбутньої незалежної Української Держави, на думку ідеологів ОУН(м), мав базуватися на принципах «національного солідаризму» — своєрідної суміші станового егалітаризму, народництва та етатизму. Цю концепцію покладено в основу про­грами ОУН(м), затвердженої 3-м Великим збором (серпень 1947) та закріплену Ідеологічною конференцією (червень–липень 1948). Чергові помітні зміни в ідеологічних на­становах ОУН(м) від­булися 1970, на 7-му Великому зборі, коли організація остаточно пере­йшла на демократичні позиції і тісно зблизилася з колишніми ідеологічними опонентами — республіканським осередком та Державним центром УНР в екзилі. Голова ОУН(м) від 1979 М. Плавʼюк 1989 став Президентом УНР в екзилі й 1992 склав свої повноваже­н­ня перед Л. Кравчуком. 1992 р. «Українське слово» пере­несла свою діяльність до Львова (редактор Й. Лось), 1993 — до Києва (редактор М. Вербовий). Від 1992 «М.» видають у Києві журнал «Роз­будова держави». У травні 1993 ОУН(м) провела перший в Україні 12-й Великий збір (м. Ірпінь Київ. обл.), який засвідчив, що організація, зберігаючи традиційну назву, остаточно пере­творилася на громадську організацію національно-демократичного характеру.