Мова

Визначення і загальна характеристика

МО́ВА — специфічно людський засіб спілкува­н­ня, пі­зна­н­ня і пере­робки дійсності, засіб комунікативної та інтелектуальної діяльності, збереже­н­ня та пере­дачі інформації, котрий становить систему (первин­но) звукових знаків і функціонує у мовлен­ні. Водночас М. — властивий лише людині різновид діяльності за допомогою цієї семіот. системи. М. уможливлює здійсне­н­ня людиною ін. різновидів діяльності: побут., вироб., освіт., наук., культур. тощо. Стихійність виникне­н­ня та істор. еволюції від­різняє природну М. від штучнo створених М. (зокрема есперанто та ін.), формалізов. «М.» (див. М. про­грамува­н­ня, Алгоритмічна мова) і систем сигналізації (абетка Морзе), а здатність до вираже­н­ня абстракт. змісту — від «М.» тварин. Окрім комунікат.-інформатив. та пі­знавал., М. виконує низку ін. функцій: гуманізац.-соціалізац., номінат. (назива­н­ня реал. чи уявлюваних обʼєк­тів дійсності), креативну, ритуально-магічну, естетико-поет., екс­пресивну, ім­пресивно-апелят., контакто-встановлюв., метамовну та ін. Наявність різних М. пояснюється тим, що людство роз­вивалось у ви­гляді окремих етніч. спільнот, а не як єдине ціле. За різними під­рахунками, нині існує від 3-х до 7-ми тис. різних за кількістю носіїв М. За ознакою спіл. походже­н­ня М. світу роз­поділяють на низку генет. угруповань (мовних сімей): індоєвроп. (див. Індоєвропейська спільність), тюрк., семіто-хаміт. та ін. Укр. М. входить до сх.-сло­вʼян. під­групи словʼян. групи індоєвроп. М.

Окремі М. за­звичай спів­від­носяться з окремими соц.-етніч. спільнотами (хоча є й народи, напр., Великої Британії та США, що говорять тією самою М.). Обʼ­єд­нуючи людей однієї етніч. приналежності, М. становить їхнє спільне культурно-істор. на­дба­н­ня і є під­ставою нац. ідентичності та засобом збереже­н­ня самобутності. Kожній М. притаман­ний специфічно властивий їй спосіб баче­н­ня, категоризації та витлумаче­н­ня світу («мовна картина світу»), властиві цій картині образи дійсності й системи культур. цін­ностей. Від­повід­ні ві­домості фіксуються у значен­ні мовних одиниць, перед­усім у лексиці, а також фразеології, прислі­вʼях і приказках, крилатих вира­зах, формулах мовного етикету тощо. Вони від­ображають як сучасні, так і давніші, архаїчні уявле­н­ня людини про дійсність.

М. є найважливішим складником культури: вона, поряд із наукою, літ-рою, мистецтвом, релігією, фольк­лором тощо, є однією з використовуваних у людському су­спільстві знак. систем; водночас служить як форма вираже­н­ня тих систем, що у своєму функціонуван­ні використовують М. Від­повід­но до конкрет. сфери викори­ста­н­ня (побут., офіц., освітньо-наук. та ін.) ви­окремлюють М. повсякден­но-побут., адм.-ділову, наук., ЗМІ, художню тощо. Її диференціація на від­повід­ні комунікативно-функціонал. стилі (роз­мовно-побут., діловий, худож., конфес., наук. тощо) від­ображає рівень мовного роз­витку і багатства культури су­спільства.

Ін. показником рівня мовного і культур. роз­витку є унормованість М., наявність літ. стандарту, зафіксованого у граматиках і словниках літ. М. Поряд із заг.-нац. літ. стандартом, у М. існує і низка варіант. різновидів (ідіомів). Однією з найістот. є від­мін­ність між усним та писем. її різновидами. Територ. різновидами М. є діалекти (наріч­чя і говірки), а соц. — соціолекти, що включають мовні різновиди, притаман­ні людям певного роду занять (мисливцям, ремісникам, військовим, працівникам у різних галузях науки і техніки), таємні жарґони злодіїв, вʼязнів чи старців (в Україні також кобзарів та лірників), молодіж. (учнів. та студент.) сленґ та ін. Усі ці ідіоми не існують в ізоляції, а можуть суміщатися і взаємодіяти в М. окремих індивідів. Ці остан­ні (звані також ідіолектами) становлять найконкрет. різновид мовних ідіомів, натомість найзагальнішим є мовна система у її гранично абстракт. пред­ставлен­ні. Варіативність існує також і в полінац. М., виявляючись тут, зокрема, на рівні нац. варіантів їх літ. стандарту.

Конкретні М. є змін­ними не лише у просторі, але і в часі. Зміни у М. повʼязані з її ужива­н­ням мовцями, водночас причини цих змін можуть мати характер, іманент. щодо М. (напр., асиміляція звуків в усному мовлен­ні), або ж, навпаки, зовн. у стосунку до М. (поява нових слів на по­значе­н­ня нових реалій). М. також можуть змінюватися під впливом ін. М. у ході етнокультур. контактів (запозиче­н­ня слів та ін. одиниць однією М. з іншої). У ході мовної еволюції на ґрунті однієї М. можуть виникати нові (українська та ін. словʼян. на ґрунті пра­словʼян.), конкретні М. можуть також змінювати свою поширеність і зникати (унаслідок зменше­н­ня числа носіїв або шляхом поділу на кілька М.). У плані своєї внутр. організації М. є ієрархіч. системою, у межах якої існують окремі рівні. Найчастіше виділяють 4 рівні: звук., морфем. (рівень значущих одиниць у межах слова, таких, напр., як корінь, суфікс чи закінче­н­ня), лексич. (словес.) і синтаксич. (рівень словосполучень та речень). Існують також пере­хідні рівні: морфонол. (між звук. і морфем.), словотвір. (між морфем. і лексич.) і фразеол. (між лексич. та синтаксич.). Кожен рівень характеризується інвентарем властивих йому одиниць (найменшим на звук. рівні й найбільшим на лексичному). Сполучаючись згідно з притаман­ними М. моделями, одиниці нижчих рівнів утворюють одиниці вищих рівнів, що в кінц. під­сумку до­зволяє, користуючись М., виражати необмежене багатство змісту.

Мовні одиниці усіх рівнів є знак. утворе­н­нями, але їхні знак. властивості є різними, з найбільшою виразністю виявляючись у слові. Форма мовних знаків не є вмотивованою з боку по­значуваних ними обʼєктів (свідче­н­ням чого, зокрема, є наявність різних за звуча­н­ням слів з однак. значе­н­ням у різних чи тій самій М.), однак для мовців звʼязок між змістом і значе­н­ням у М. ви­ступає як природ. і орган., унаслідок чого будова й еволюція мовних знаків засвідчують, поряд із невмотивованістю, і тяжі­н­ня до вмотивованості в тому чи ін. її прояві.

Структурна організація систем різних М. виявляє певні по­вторювані риси, що до­зволяють встановити існува­н­ня її типів. Найпоширенішою є морфол. класифікація, у якій, беручи до уваги властивості структури слова й морфеми, виділяють 4 типи М.: ізолюючий (китай.), аглютинатив. (тюрк.), флективні (індоєвроп. М., зокрема укр.) і полісинтет., або інкорпоруючий (деякі палеоазій. М.). Окремі М. можуть по­єд­нувати (у різній пропорції) риси різних типів. Структурна близькість М. не обовʼязково є їхньою генетично чи історично детермінов. рисою, хоча вона може й бути результатом їхнього походже­н­ня від спіл. прамови або ж тривалого контактува­н­ня, наслідком якого є виникне­н­ня мовних союзів (балкан. мовний союз). М. є обʼєктом ви­вче­н­ня різних наук. дисциплін, зокрема філол., а серед остан­ніх — пере­д­усім мово­знавства. Водночас мовні ві­домості становлять інте­рес для ін. наук гуманітар. (філософії, семіотики, інформатики, логіки, соціології, психології, історії, археології, етно­графії, юриспруденції, криміналістики) і природн. (зоології, фізіології, медицини, акустики, теорії інформації) циклів.

Літ.: Лингвистический энциклопеди­чес­кий словарь. Москва, 1990; Білецький А. О. Про мову і мово­знавців. К., 1996; J. Bartmiński. Język w kontekście kultury // Współczesny język polski. Lublin, 2001; Тищенко К. М. Основи мово­знавства: Під­руч. К., 2007; Карпенко Ю. О. Вступ до мово­знавства. К., 2009.

С. С. Єрмоленко

Завантажити статтю