Кодикографія
КОДИКОГРА́ФІЯ (від. лат. соdех — рукописна книга та …графія) — спеціальна історична дисципліна про системне описування рукописних книг (кодексів) як історичних джерел. Є галуззю наук.-практ. діяльності зі створення наук. каталогів, покажчиків, довідників, баз даних та обліково-охорон. й наук.-інформ. описів кодексів. У Росії та Україні тривалий час розвивалася як одна зі складових археографії, а саме як галузь камерал. археографії, у країнах Зх. Європи — як складова кодикології, а саме як камерал. кодикологія. Термін «К.» до наук. обігу вперше запровадив на поч. 20 ст. голланд. дослідник Б. Крюйтвахен для позначення критеріїв наук. методу описування рукопис. книг. Виокремлення К. з кодикології фактично відбулося 1980 завдяки зусиллям кодикологів А. Хрюйса, Дж. Херманса й У. Федера, які працювали в словʼянознав. центрі Неймеген. катол. університету в Нідерландах над створенням автоматизов. бази даних та електрон. каталогу рукопис. памʼяток. Знач. внесок у розвиток методів археографії оповід. джерел зробили рос. і укр. вчені О. Шахматов, О. Горський, К. Невоструєв, О. Востоков, В. Срезнєвський, Д. Абрамович, І. Франко, І. Свєнціцький, М. Сперанський, В. Перетц. Теор. засади й методики опису камерал. археографії оповід. джерел розвивали Д. Лихачов, С. Шмідт, М. Тихомиров, Л. Жуковська, Н. Шеламанова, А. Турилов, О. Амосов, І. Лебєдєва, О. Князевський, П. Житецький, М. Геппенер, М. Візир, О. Апанович, Я. Запаско, В. Свєнціцький, О. Дзьобан та ін. У 1980–90-х рр. здійснювали теор. обґрунтування й розробляли практ. засади К. Л. Дубровіна, С. Гальченко, О. Іванова.
Рукописну книгу розглядають у К. як особл. комплексне істор. джерело. У його наук. описі вказують сучасне місце зберігання, автора та назву, склад книги, зміст і класифікацію текстів, мову, місце написання; дату створення, стан, обсяг, формат; систему нумерації, матеріал рукопису, матеріал письма, організацію сторінки й тексту, особливості тексту, письма, оправи, оздоблення, наявність нашарувань, мікротекстів вторин. рівня, записів, історію побутування рукопису тощо. Під час описування використовують методи джерелознавства, палеографії, текстології, дипломатики, філігранології та ін. спец. істор. дисциплін. На базі цих підходів в Україні нині розвивається наук. опис не лише словʼян. кирилич. рукопис. книг (Л. Гнатенко, О. Іванова, М. Кольбух, О. Шевчук, Г. Чуба, О. Ясиновська та ін.), а й лат. і грец. (К. Чернухін), араб. (В. Рибалкін), араб.-євр. (О. Хамрай), польс. (С. Булатова, Л. Демченко) та ін.
Рекомендована література
Завантажити статтю
