Кодикографія
КОДИКОГРА́ФІЯ (відповідно лат. соdех — рукописна книга та …графія) — спеціальна історична дисципліна про системне описування рукописних книг (кодексів) як історичних джерел. Є галуззю науково-практичної діяльності зі створення наукових каталогів, покажчиків, довідників, баз даних та обліково-охоронних й науково-інформаційних описів кодексів. У Росії та Україні тривалий час розвивалася як одна зі складових археографії, а саме як галузь камеральної археографії, у країнах Західної Європи — як складова кодикології, а саме як камеральна кодикологія. Термін «К.» до наукового обігу вперше запровадив на початку 20 ст. голландський дослідник Б. Крюйтвахен для позначення критеріїв наукового методу описування рукописних книг. Виокремлення К. з кодикології фактично відбулося 1980 завдяки зусиллям кодикологів А. Хрюйса, Дж. Херманса й У. Федера, які працювали в словʼянознавчому центрі Неймегенського католицького університету в Нідерландах над створенням автоматизованої бази даних та електронного каталогу рукописних памʼяток. Значний внесок у розвиток методів археографії оповідних джерел зробили російські і українські вчені О. Шахматов, О. Горський, К. Невоструєв, О. Востоков, В. Срезнєвський, Д. Абрамович, І. Франко, І. Свєнціцький, М. Сперанський, В. Перетц. Теоретичні засади й методики опису камеральної археографії оповідних джерел розвивали Д. Лихачов, С. Шмідт, М. Тихомиров, Л. Жуковська, Н. Шеламанова, А. Турилов, О. Амосов, І. Лебєдєва, О. Князевський, П. Житецький, М. Геппенер, М. Візир, О. Апанович, Я. Запаско, В. Свєнціцький, О. Дзьобан та ін. У 1980–90-х роках здійснювали теоретичні обґрунтування й розробляли практичні засади К. Л. Дубровіна, С. Гальченко, О. Іванова.
Рукописну книгу розглядають у К. як особливий комплексне історичне джерело. У його науковому описі вказують сучасне місце зберігання, автора та назву, склад книги, зміст і класифікацію текстів, мову, місце написання; дату створення, стан, обсяг, формат; систему нумерації, матеріал рукопису, матеріал письма, організацію сторінки й тексту, особливості тексту, письма, оправи, оздоблення, наявність нашарувань, мікротекстів вторинного рівня, записів, історію побутування рукопису тощо. Під час описування використовують методи джерелознавства, палеографії, текстології, дипломатики, філігранології та інших спеціальних історичних дисциплін. На базі цих підходів в Україні нині розвивається науковий опис не лише словʼянських кириличних рукописних книг (Л. Гнатенко, О. Іванова, М. Кольбух, О. Шевчук, Г. Чуба, О. Ясиновська та ін.), а й латинських і грецьких (К. Чернухін), арабських (В. Рибалкін), арабсько-єврейських (О. Хамрай), польських (С. Булатова, Л. Демченко) та ін.