КОДИКОГРА́ФІЯ (від­повід­но лат. соdех — рукописна книга та …графія) — спеціальна історична дисципліна про системне описува­н­ня рукописних книг (кодексів) як історичних джерел. Є галуз­зю науково-практичної діяльності зі створе­н­ня наукових каталогів, покажчиків, довід­ників, баз даних та обліково-охорон­них й науково-інформаційних описів кодексів. У Росії та Україні тривалий час роз­вивалася як одна зі складових архео­графії, а саме як галузь камеральної археографії, у країнах Західної Європи — як складова кодикології, а саме як камеральна кодикологія. Термін «К.» до наукового обігу вперше за­провадив на початку 20 ст. гол­ландський дослідник Б. Крюйтвахен для по­значе­н­ня критеріїв наукового методу описува­н­ня рукописних книг. Ви­окремле­н­ня К. з кодикології фактично від­булося 1980 завдяки зуси­л­лям кодикологів А. Хрюйса, Дж. Херманса й У. Федера, які працювали в словʼяно­знавчому центрі Неймегенського католицького університету в Нідерландах над створе­н­ням автоматизованої бази даних та електрон­ного каталогу рукописних памʼяток. Значний внесок у роз­виток методів архео­графії оповід­них джерел зробили російські і українські вчені О. Шахматов, О. Горський, К. Невоструєв, О. Востоков, В. Срезнєвський, Д. Абрамович, І. Франко, І. Свєнціцький, М. Сперанський, В. Перетц. Теоретичні засади й методики опису камеральної архео­графії оповід­них джерел роз­вивали Д. Лихачов, С. Шмідт, М. Тихомиров, Л. Жуковська, Н. Шеламанова, А. Турилов, О. Амосов, І. Лебєдєва, О. Князевський, П. Житецький, М. Геп­пенер, М. Візир, О. Апанович, Я. Запаско, В. Свєнціцький, О. Дзьобан та ін. У 1980–90-х роках здійснювали теоретичні об­ґрунтува­н­ня й роз­робляли практичні засади К. Л. Дубровіна, С. Гальченко, О. Іванова.

Рукописну книгу роз­глядають у К. як особливий комплексне історичне джерело. У його науковому описі вказують сучасне місце зберіга­н­ня, автора та назву, склад книги, зміст і класифікацію текс­тів, мову, місце написа­н­ня; дату створе­н­ня, стан, обсяг, формат; систему нумерації, матеріал рукопису, матеріал письма, організацію сторінки й текс­ту, особливості текс­ту, письма, оправи, оздобле­н­ня, наявність нашарувань, мікротекс­тів вторин­ного рівня, записів, історію побутува­н­ня рукопису тощо. Під час описува­н­ня використовують методи джерело­знавства, палео­графії, текс­тології, дипломатики, філі­гранології та інших спеціальних історичних дисциплін. На базі цих під­ходів в Україні нині роз­вивається науковий опис не лише словʼянських кириличних рукописних книг (Л. Гнатенко, О. Іванова, М. Кольбух, О. Шевчук, Г. Чуба, О. Ясиновська та ін.), а й латинських і грецьких (К. Чернухін), арабських (В. Рибалкін), арабсько-єврейських (О. Хамрай), польських (С. Булатова, Л. Демченко) та ін.