КОДИКОЛО́ГІЯ (від лат. соdех — рукописна книга та …логія) — спеціальна історична дисципліна, що ви­вчає рукописні книги (кодекси). Рукописна книга є якісно окремим явищем книжкової культури, створеним авторами і видавцями з певною метою й у певний історичний час. Вона має характерні матеріальні форму, структуру (систему організації текс­тів, сторінок, роз­ділів, допоміжного апарату), письмо, оздобле­н­ня, а також специфічні особливості побутува­н­ня, історію тощо. К. досліджує рукописні книги як памʼятки культури, що синтезують через писемні джерела (пере­важно оповід­ні) загальнолюдський та індивідуальний досвід, від­ображають характерні для певних історичних періодів соціально-економічні, політичні, наукові, літературні, освітні та мистецькі тенденції. До кола питань сучасного трактува­н­ня К. входить увесь комплекс про­блем з історії рукописно-книжкової спадщини писемного періоду роз­витку людства. Практична К. досліджує та зʼясовує по­дробиці технології виготовле­н­ня кожної рукописної книги; папір, оправу, почерк, чорнило, організацію текс­ту; оздобле­н­ня; оформле­н­ня сторінки та оправи; походже­н­ня книги, її авторів і укладачів, долю книги та власників (зокрема за примітками на полях), її міграцію, попит і ціну. Теоретична К. ви­вчає рукописні традиції, репертуари книг, історію скрипторіїв (майстерень, де пере­писували книги) та бібліотек, тенденції роз­витку рукописно-книжкової культури, її національні особливості, взаємозвʼязки з іншими галузями культури. К. тісно повʼязана з джерело­знавством, палео­графією, архео­графією, текс­тологією, дипломатикою, книго­знавством, філі­гранологією, мистецтвом книги, маргіналістикою. Зароджен­ню К. сприяли праці французького ученого Б. Монфокона, в яких він на­прикінці 18 — на початку 19 ст. окреслив коло питань історії кодексів, що потребують спеціальних методів аналізу. Вперше термін «К.» за­проваджено у науковий обіг на­прикінці 19 — на початку 20 ст., але пошире­н­ня він набув лише у 1920–30-х рр. завдяки зуси­л­лям школи французьких дослідників книги Ш. Самарана, остаточного ви­зна­н­ня — після 1949, коли між­народна наукова спільнота під­тримала пропозицію французького вченого А. Дена вживати його для по­значе­н­ня науки, що ви­вчає кодекси. Теоретичне об­ґрунтува­н­ня предмета К. на базі латинської книги здійснив французький вчений Ф. Мазе. У складі Між­народного комітету палео­графів (організованого 1953 у Парижі, обʼ­єд­нує пред­ставників 18-ти країн Західної і Східної Європи) діє кодикологічна секція. Центри кодикологічних досліджень латинської, грецької і східної книги є, зокрема, в Неймегені (Нідерланди), Римі, Салоніках (Греція), Празі, Лондоні. Виходять спеціальні періодичні ви­да­н­ня і часописи «Scriptorium» (від 1946), «Manuscripts» (від 1948), «Manuscripta» (від 1957), «Het Boek» (від 1966), «Quaerendo», «Revue dʼHistoire des Textes» (обидва — від 1971), «Bulleten de lʼEkole das Chartes Codices Manuscripti» (від 1975). Пита­н­ня К. словʼянських, кириличних рукописних книги роз­робляє Між­народний центр інформації і джерел балканської історії у Софії. Від­повід­ні матеріали публікує «Полата кънигописьная» (Софія).

У СРСР диференціація К., архео­графії, палео­графії та книго­знавства остаточно завершилася у 1950–60-х рр. Від 1970-х рр. К. роз­вивалася у працях О. Амосова, О. Шварц, Г. Прохорова, А. Турилова, М. Ніколаєва, Т. Діанової, Л. Жуковської, Н. Шеламанової, І. Льовочкіна, В. Резанова, Л. Столярової та ін. У 1970-х рр. діяли школи кодикологів латинської і грецької книги (О. Добіаш-Рождественська, О. Люблінська, Т. Луїзова, Л. Кисельова, В. Романова, Є. Гранстрем, І. Лебєдєва, Б. Фонкич та ін.) й словʼянських рукописних книги у складі Архео­графічної комісії АН СРСР на чолі з С. Шмідтом, яка уклала зведений каталог словʼянських рукописних книг у межах СРСР (від УРСР брали участь М. Візир, В. Свєнціцька, О. Купчинський, О. Дзьобан). Кодикологічні дослідже­н­ня публікували в «Архео­графическом ежегоднике» (Москва). В Україні кодикологічні дослідже­н­ня почали роз­виватися на­прикінці 19 ст. — у 1920-х рр. у рамках робіт зі створе­н­ня наукових каталогів і покажчиків рукописно-книжкових джерел (С. Маслов, М. Петров, І. Свєнціцький, І. Франко, В. Перетц, С. Щеглова, М. Сперанський та ін.), а також у процесі аналізу памʼяток рукописної спадщини (І. Огієнко, І. Свєнціцький, П. Курін­ний, К. Широцький, Д. Щербаківський, О. Маслова й ін.). У 1960–80-х рр. в УРСР ви­вчали окремі видатні памʼятки рукописно-книжкової спадщини, перед­усім їхні текс­тологічні, палео­графічні, лінгвістичні, мистецтво­знавчі, літературо­знавчі аспекти. У ході цих досліджень роз­роблено й про­блематику кодикологічного методу (О. Білецький, М. Ґудзій, О. Назаревський, М. Геп­пенер, В. Німчук, В. Русанівський, М. Пещак, Я. Запаско та ін.). Окремі аспекти К. досліджували О. Апанович (історія рукописної книги 18 ст.), М. Візир (опис рукописних книг), О.-Н. Мацюк (папір та філі­гранологічні аспекти), Я. Ісаєвич (історія книги). Ґрунтовне теоретичне ви­вче­н­ня К. як спеціальної історичної дисципліни роз­почато в Україні на початку 1990-х рр. 1992 у Києві ви­йшла моно­графія Л. Дубровіної «Кодикологія і кодико­графія української рукописної книги». У працях Л. Дубровіної, О. Гальченко, О. Іванової, Л. Гнатенко ви­окремлено кодикографію як систему джерело­знавчого описува­н­ня рукописних книг різного походже­н­ня й змісту та як методичний апарат К. 1993 створено Ін­ститут рукопису в НБУВ (у його структурі — від­діл кодикології та кодико­графії), що видає періодичний збірник наукових праць «Рукописна та книжкова спадщина України», присвячений архео­графічним і кодикологічним дослідже­н­ням. Нині українські вчені роз­вивають кілька напрямів К.: історія мистецтва рукописної книги (Я. Запаско, С. Прудніков); особливості рукописних музичних книг (Ю. Ясиновський, Л. Корній, Е. Клименко); історія і технологія оправи рукописних книг та старо­друків (О. Гальченко, С. Зінченко); науковий опис рукописних книг 11–18 ст. (Л. Гнатенко, О. Іванова, Л. Дубровіна, С. Зінченко, М. Іван­никова, Т. Гуцаленко, М. Кольбух, О. Шевчук, Г. Чуба, О. Ясиновська); графіко-архео­графічні та палео­графічні особливості української рукописної книги 14–15 ст. (Л. Гнатенко). Історію української рукописної книги досліджували М. Боянівська, В. Фрис, О. Іванова та ін. У галузі К. латинської і грецької книги працює К. Чернухін, східної та єврейської — О. Хамрай, І. Сергєєва, польської рукописної книги — С. Булатова.