Ономастика

Визначення і загальна характеристика

ОНОМА́СТИКА (від грец. όνоμαστική — мистец­тво давати імена) — розділ мово­знавства, що вивчає власні назви з погляду походження, будови, розвитку, функціонування, правопису тощо. В українській мові термін «ономастика» має відповідник — назво­знав­ство. Тісно пов’язана з іншими галузями мовознавства — лексикологією (власні назви — складники лексичної системи мови), лексикографією (правила укладання ономастичних словників), дериватологією (творення власних назв відбувається за допомогою наявних у мові способів і засобів деривації), діалектологією (використання місцевих форм власних назв, особливо мікротопонімів), орфографією (дослідження особливостей написання власних назв), а також із багатьма іншими науками, зокрема географією, історією, археологією, етнографією, краєзнавством тощо.

Так, соціологічний (соціолінгвістичний) підхід до аналізу онімів порушує питання престижності власних назв, а також соціокультурної зумовленості мотивів номінації. В історичних дослідженнях такий клас онімів, як топоніми (гідроніми, ойконіми, ороніми), використовують для реконструкції міграційних процесів та пояснення субстратних і суперстратних мовних явищ на певній території. З’ясу­вання етимології теонімів має неабияке значення для релігіє­знавства, адже уможливлює встановлення взаємозв’язку між релігійними віруваннями та уявленнями різних націй і народностей про процес іменування людини на географічно віддалених теренах. З правничого погляду антропоніми (імена та прізвища), функціонуючи в мовному просторі, потребують законодавчого врегулювання та внормування. У межах лінгвістики власні назви також аналізують у різних аспектах: етимологічно-словотвірному (з’ясування походження назви — питома чи запозичена, визначення способу її творення, встановлення мотиву номінації); функціональному (характеристика власних назв з погляду їх функціонування в різностильових текс­тах); стилістичному (виокремлення онімів, що активно представлені в певних стилях: конфесійному, науковому, офіційно-діловому, художньому); когнітивному (буття власних назв у ментальному просторі окремої людини чи групи людей); кодифікаційному (проблеми правопису та відмінювання різноманітних власних назв, відтворення й написання запозичених онімів, зміна імен та прізвищ громадян, перейменування власних географічних назв, особливо ойконімів та урбанонімів; вирішальну роль в оціненні процесу перейменування відіграє позамовний чинник — світоглядний, культурний, громадянський, патріотичний).

• За об’єктами дослідження О. поділяють на антропоніміку (вивчає власні особові назви), топоніміку (власні географічні назви), етноніміку (назви народів, племен), зооніміку (власні назви, клички свійських (переважно) тварин), космоніміку (власні назви об’єктів космосу, зокрема народні), теоніміку (власні назви богів і божеств), ергоніміку (власні назви установ, організацій, підприємств), хрематоніміку (власні назви предметів матеріальної та духовної культури), хрононіміку (власні назви різних подій);
• за напрямами досліджень розрізняють теоретичну, описову, історичну, прикладну (практичну), поетичну, когнітивну, фольклорну.

Становлення слов’янської О. пов’язують з діяльністю видатного мовознавця 19 ст. Ф. Міклошича, який 1865–74 опублікував 3 важливі студії про сло­в’янські власні особові й географічні назви. У Західній Європі про О. як науку заговорили в 1930-х рр. 1930 у Франції розпочав роботу 1-й Міжнародний ономастичний конгрес, а 1949 в Бельгії створено Міжнародну раду ономастичних наук (ICOS), яка координує назвознавчі дослідження в різних регіонах світу й від 1950 видає журнал «Onoma». Під її егідою відбуваються світові ономастичні конгреси (раз на три роки). Серед європейських назвознавчих періодичних видань — «Beit­räge zur Namenforschung» (Німеччина), «Revue Іnternationalе d’Оno­mastique» (Франція), «Onomastica» (Польща).

Українська О. у своєму науковому розвитку пройшла такі етапи:

• до­академічний (до серед. 19 ст.) — позначений спробами укладання перших словників власних назв, зокрема особових (напр., «Лексі­конъ славенорωсскїй альбо Именъ тлъкованїє» П. Беринди, 1627); 2-а пол. 19 ст. — 1-а пол. 20 ст. — ознаменований появою ґрун­тов­ніших праць із ономастичної проб­лематики таких дослідників, як Я. Головацький, М. Максимович, О. Лазаревський, В. Охримович, М. Сумцов, І. Франко, В. Сімович, М. Кордуба та ін.;
• академічний (2-а пол. 20 ст. — наш час) — окреслений міждисциплінарним характером назвознавчих студій, коли для тлумачення онімних фактів залучають інформацію інших наукових сфер — історії, географії, крає­знавства тощо.

Становлення вітчизняної О. як напряму мовознавства відбувалося в післявоєнний період, від кінця 1940-х рр., як в Україні, так і за її межами. У Канаді Я.-Б. Рудницький 1951 почав видавати серію брошур «Onomastica» (до 1965 з’явилося 29 вип.). І. Борщак 1952 у «Revue Internationale d’Onomastique» помістив огляд українських прізвищ. Ф. Богдан у 1974 опублікував «Dictionary of Ukrai­nian Surnames in Canada» («Словник українських прізвищ у Канаді»). У США Я. Гурський у 1957 в Пенсильванському університеті захистив ди­сертацію на тему «Патронімічні українські прізвища», С. Голутяк-Галлік у 1994 видав «Dictionary of Ukrainian Surnames in the United States» («Словник українських прізвищ у США»). 1981 у Мельбурні (Австралія) С. Радіон опублікував «Dictionary of Ukrainian Surnames in Australia» («Словник українсь­ких прізвищ в Австралії»). В Україні розроблення теор. засад О. як самост. галузі мовознавства по­в’язане з ім’ям К. Цілуйка. Центром ономастичних студій став відділ історії української мови в Інституті мово­знавства АН УРСР (Київ), який він очолював. У 1960-і рр. у групі О. цього відділу працювали К. Цілуйко (зав.), В. Німчук (до 1966), О. Стрижак, Т. Марусенко (до 1963), А. Непокупний, І. Желєзняк. У цей період розпочато роботу над «Гідронімічним атласом України» і багатотом. виданням «Історія міст і сіл Української РСР» (спершу — «Міста і села Української РСР»). Підготовано й надруковано зб. наук. праць: «Питання топоніміки та ономастики: Матеріали І Республіканської наради з питань топоніміки та ономастики» (1962), «Українська діалектологія та ономастика» (1964), «Питання ономастики: Матеріали ІІ Республіканської наради з питань ономастики», «Територіальні діалекти та власні назви» (обидва — 1965), «Ономастика» (1966; усі — Київ). Плідна праця академічної групи О. сприяла докладному вивченню онімної лексики за межами Інституту мовознавства АН УРСР. Зароджуються ономастичні осередки в Донецьку (Є. Отін), Львові (І. Ковалик, Л. Гумецька, Є. Посацька-Черняхівська, Р. Керста, О. Ріпецька, Ю.-А. Редько, М. Худаш), Уж­го­ро­ді (К. Галас, П. Чучка, М. Сюсько), Чернівцях (Д. Бучко (від 1993 — у Тернополі), Л. Кракалія, Ю. Карпенко (від 1968 — в Одесі) та ін. містах. У 1970-і рр. зусиллями академ. групи О. із залученням В. Німчука та Є. Отіна підготовано й видано «Словник гідронімів України» (К., 1979) — найбільше на той час у слов’ян. світі зібрання назв протіч. водойм. У 1980-х — на поч. 1990-х рр. вийшли друком такі важливі ономаст. праці, як колектив. «Етимологічний словник літописних географічних назв Південної Русі» (1985), «Рось і етнолінгвістичні процеси Середньонаддніпрянського Правобережжя» І. Желєзняк (1987), «Назви річок Нижньої Правобережної Наддніпрянщини» О. Карпенко (1989), «Етнонімія Геродотової Скіфії» (1988), «Етнонімія Птолемеєвої Сарматії. У пошуках Русі» (1991; усі — Київ) О. Стрижака.

Від 1991 й донині ономастичні студії тривають у відділі історії української мови та ономастики Інституту української мови НАНУ (Київ). 1992–2020 тут підготовано й опубліковано такі назвознавчі дослідження: «Гідронімія басейну Стиру» (1992), «Праслов’янський гідронімний фонд (Фрагмент реконструкції)» (1998), «Ойконімія Волині. Етимологічний словник-довідник» (2001), «Нариси з праслов’янської антропонімії» (2008, ч. 1; 2015, ч. 2; 2016, ч. 3; 2017, ч. 4; 2018, ч. 5; 2019, ч. 6; усі — Київ) В. Шульгача; «Кіммерійці: етнос та етнонім» Н. Коваленко (Х., 1998); «Українські прізвищеві назви XVI ст.» І. Єфименко; «Гідронімікон Центрального Полісся» О. Карпенко (обидва — 2003); «Гідронімія басейну Верхнього Дністра. Етимологічний словник-довідник» (2007; усі — Київ), «Гідронімія басейну Середнього Дністра. Етимологічний словник» (2009), «Гідронімія басейну Нижнього Дністра. Етимологічний словник» (2013), «Гідронімія басейну Дністра» (2017; усі — Луцьк), «Назви поселень Чернівеччини. Історико-етимологічний словник» (Чц., 2019) С. Вербича; «Слов’янська антропоніміка» (2011), «Київський топонімікон» (2014) І. Желєзняк; «Ойконімія Івано-Франківської області: історико-етимологічний словник» В. Яція (2015); «Назви поселень Сумщини. Історико-етимологічний словник» О. Іваненка (2017); зб. наук. праць: «Ономастика України першого тисячоліття нашої ери» (1992), «Питання історичної ономастики України», «Проблеми регіональної ономастики» (обидва — 1994), «Реконструктивні можливості ономастики» (1995), «Ономастика східних слов’ян» (1996), «Проблеми ономастичного словотвору», «Ономастика та етимологія» (присвяч. 65-річчю І. Желєзняк; обидва — 1997), «Ономастика України та етногенез східних слов’ян», «Українська ономастика» (присвяч. 90-річчю К. Цілуйка; обидва — 1998), «Ономастика Полісся», «Sla­vica та Baltica в ономастиці України» (пам’яті В. Петрова; обидва — 1999), «Українська пропріальна лексика» (2000), «Іншомовні елементи в ономастиці України» (2001), «Linguistica Slavica» (на пошану І. Желєзняк, 2002), «Актуальні питання антропоніміки» (пам’яті Ю.-А. Редька, 2005), «Дослідження з ономастики» (пам’яті О. Стрижака, 2008), а також «Словник мікрогідронімів України. Волинь, Житомирщина, Запоріжжя, Київщина, Кіровоградщина, Полтавщина, Черкащина» (2004), «Українська ономастика: бібліо­графічний покажчик» (2013; усі — Київ). Від 2002 у відділі О. друкують зб. наук. праць «Студії з ономастики та етимології» (опубліковано 14 вип.). 2007 започатковано серію «Бібліотека української ономастики» (автор ідеї та назви серії — В. Шульгач; надруковано 36 книг). У 1-й чв. 21 ст. вітчизняна академічна О. основну увагу зосере­джує на дослідженні українського онімікону в його діахронії на засадах порівняльно-історичного мовознавства.

Завантажити статтю