Ономастика

Визначення і загальна характеристика

ОНОМА́СТИКА (від грец. όνоμαστική — мистец­тво давати імена) — роз­діл мово­знавства, що ви­вчає власні назви з по­гляду походже­н­ня, будови, роз­витку, функціонува­н­ня, правопису тощо. В українській мові термін «ономастика» має від­повід­ник — на­зво­­знав­ство. Тісно повʼязана з іншими галузями мово­знавства — лексикологією (власні назви — складники лексичної системи мови), лексикографією (правила укла­да­н­ня ономастичних словників), дериватологією (творе­н­ня власних назв від­бувається за допомогою наявних у мові способів і засобів деривації), діалектологією (викори­ста­н­ня місцевих форм власних назв, особливо мікротопонімів), орфографією (дослідже­н­ня особливостей написа­н­ня власних назв), а також із багатьма іншими науками, зокрема гео­графією, історією, археологією, етно­графією, крає­знавством тощо.

Так, соціологічний (соціолінгвістичний) під­хід до аналізу онімів порушує пита­н­ня пре­стижності власних назв, а також соціокультурної зумовленості мотивів номінації. В історичних дослідже­н­нях такий клас онімів, як топоніми (гідроніми, ойконіми, ороніми), використовують для рекон­струкції міграційних процесів та поясне­н­ня субстратних і суперстратних мовних явищ на певній території. Зʼясу­ва­н­ня етимології теонімів має неабияке значе­н­ня для релігіє­­знавства, адже уможливлює встановле­н­ня взаємозвʼязку між релігійними вірува­н­нями та уявле­н­нями різних націй і народностей про процес іменува­н­ня людини на гео­графічно від­далених теренах. З правничого по­гляду антропоніми (імена та прі­звища), функціонуючи в мовному просторі, потребують законодавчого врегулюва­н­ня та внормува­н­ня. У межах лінгвістики власні назви також аналізують у різних аспектах: етимологічно-словотвірному (зʼясува­н­ня походже­н­ня назви — питома чи запозичена, ви­значе­н­ня способу її творе­н­ня, встановле­н­ня мотиву номінації); функціональному (характеристика власних назв з по­гляду їх функціонува­н­ня в різностильових текс­тах); стилістичному (ви­окремле­н­ня онімів, що активно пред­ставлені в певних стилях: конфесійному, науковому, офіційно-діловому, художньому); когнітивному (буття власних назв у ментальному просторі окремої людини чи групи людей); кодифікаційному (про­блеми правопису та від­мінюва­н­ня різноманітних власних назв, від­творе­н­ня й написа­н­ня запозичених онімів, зміна імен та прі­звищ громадян, пере­йменува­н­ня власних гео­графічних назв, особливо ойконімів та урбанонімів; вирішальну роль в оцінен­ні процесу пере­йменува­н­ня ві­ді­грає позамовний чин­ник — світо­глядний, культурний, громадянський, патріотичний).

• За обʼєктами дослідже­н­ня О. поділяють на антропоніміку (ви­вчає власні особові назви), топоніміку (власні гео­графічні назви), етноніміку (назви народів, племен), зооніміку (власні назви, клички свійських (пере­важно) тварин), космоніміку (власні назви обʼєктів космосу, зокрема народні), теоніміку (власні назви богів і божеств), ергоніміку (власні назви установ, організацій, під­приємств), хрематоніміку (власні назви предметів матеріальної та духовної культури), хрононіміку (власні назви різних подій);
• за напрямами досліджень роз­різняють теоретичну, описову, історичну, прикладну (практичну), поетичну, когнітивну, фольклорну.

Становле­н­ня словʼянської О. повʼязують з діяльністю видатного мово­знавця 19 ст. Ф. Міклошича, який 1865–74 опублікував 3 важливі студії про сло­вʼянські власні особові й гео­графічні назви. У Західній Європі про О. як науку заговорили в 1930-х рр. 1930 у Франції роз­почав роботу 1-й Між­народний ономастичний кон­грес, а 1949 в Бельгії створено Між­народну раду ономастичних наук (ICOS), яка координує на­зво­знавчі дослідже­н­ня в різних регіонах світу й від 1950 видає журнал «Onoma». Під її егідою від­буваються світові ономастичні кон­греси (раз на три роки). Серед європейських на­зво­знавчих періодичних ви­дань — «Beit­räge zur Namenforschung» (Німеч­чина), «Revue Іnternationalе dʼОno­mastique» (Франція), «Onomastica» (Польща).

Українська О. у своєму науковому роз­витку про­йшла такі етапи:

• до­академічний (до серед. 19 ст.) — по­значений спробами укла­да­н­ня перших словників власних назв, зокрема особових (напр., «Лексі­конъ славенорωс­скїй альбо Именъ тлъкованїє» П. Беринди, 1627); 2-а пол. 19 ст. — 1-а пол. 20 ст. — ознаменований появою ґрун­тов­ніших праць із ономастичної проб­лематики таких дослідників, як Я. Головацький, М. Максимович, О. Лазаревський, В. Охримович, М. Сумцов, І. Франко, В. Сімович, М. Кордуба та ін.;
• академічний (2-а пол. 20 ст. — наш час) — окреслений між­дисциплінарним характером на­зво­знавчих студій, коли для тлумаче­н­ня онімних фактів залучають інформацію інших наукових сфер — історії, гео­графії, крає­­знавства тощо.

Становле­н­ня вітчизняної О. як напряму мово­знавства від­бувалося в післявоєн­ний період, від кінця 1940-х рр., як в Україні, так і за її межами. У Канаді Я.-Б. Рудницький 1951 почав видавати серію брошур «Onomastica» (до 1965 зʼявилося 29 вип.). І. Борщак 1952 у «Revue Internationale dʼOnomastique» помістив огляд українських прі­звищ. Ф. Бог­дан у 1974 опублікував «Dictionary of Ukrai­nian Surnames in Canada» («Словник українських прі­звищ у Канаді»). У США Я. Гурський у 1957 в Пенсильванському університеті захистив ди­сертацію на тему «Патронімічні українські прі­звища», С. Голутяк-Гал­лік у 1994 видав «Dictionary of Ukrainian Surnames in the United States» («Словник українських прі­звищ у США»). 1981 у Мельбурні (Австралія) С. Радіон опублікував «Dictionary of Ukrainian Surnames in Australia» («Словник українсь­ких прі­звищ в Австралії»). В Україні роз­робле­н­ня теор. засад О. як самост. галузі мово­знавства по­вʼязане з імʼям К. Цілуйка. Центром ономастичних студій став від­діл історії української мови в Ін­ституті мово­­знавства АН УРСР (Київ), який він очолював. У 1960-і рр. у групі О. цього від­ділу працювали К. Цілуйко (зав.), В. Німчук (до 1966), О. Стрижак, Т. Марусенко (до 1963), А. Непокупний, І. Желєзняк. У цей період роз­почато роботу над «Гідронімічним атласом України» і багатотом. ви­да­н­ням «Історія міст і сіл Української РСР» (спершу — «Міста і села Української РСР»). Під­готовано й на­друковано зб. наук. праць: «Пита­н­ня топоніміки та ономастики: Матеріали І Республіканської наради з питань топоніміки та ономастики» (1962), «Українська діалектологія та ономастика» (1964), «Пита­н­ня ономастики: Матеріали ІІ Республіканської наради з питань ономастики», «Територіальні діалекти та власні назви» (обидва — 1965), «Ономастика» (1966; усі — Київ). Плідна праця академічної групи О. сприяла докладному ви­вчен­ню онімної лексики за межами Ін­ституту мово­знавства АН УРСР. Зароджуються ономастичні осередки в Донецьку (Є. Отін), Львові (І. Ковалик, Л. Гумецька, Є. Посацька-Черняхівська, Р. Керста, О. Ріпецька, Ю.-А. Редько, М. Худаш), Уж­го­ро­ді (К. Галас, П. Чучка, М. Сюсько), Чернівцях (Д. Бучко (від 1993 — у Тернополі), Л. Кракалія, Ю. Карпенко (від 1968 — в Одесі) та ін. містах. У 1970-і рр. зуси­л­лями академ. групи О. із залуче­н­ням В. Німчука та Є. Отіна під­готовано й ви­дано «Словник гідронімів України» (К., 1979) — найбільше на той час у словʼян. світі зі­бра­н­ня назв протіч. водойм. У 1980-х — на поч. 1990-х рр. ви­йшли друком такі важливі ономаст. праці, як колектив. «Етимологічний словник літописних гео­графічних назв Пів­ден­ної Русі» (1985), «Рось і етнолінгвістичні процеси Середньонад­дні­прянського Прав­обереж­жя» І. Желєзняк (1987), «Назви річок Нижньої Прав­обережної Над­дні­прянщини» О. Карпенко (1989), «Етнонімія Геродотової Скіфії» (1988), «Етнонімія Птолемеєвої Сарматії. У пошуках Русі» (1991; усі — Київ) О. Стрижака.

Від 1991 й донині ономастичні студії тривають у від­ділі історії української мови та ономастики Ін­ституту української мови НАНУ (Київ). 1992–2020 тут під­готовано й опубліковано такі на­зво­знавчі дослідже­н­ня: «Гідронімія басейну Стиру» (1992), «Прасловʼянський гідронімний фонд (Фрагмент рекон­струкції)» (1998), «Ойконімія Волині. Етимологічний словник-довід­ник» (2001), «Нариси з прасловʼянської антропонімії» (2008, ч. 1; 2015, ч. 2; 2016, ч. 3; 2017, ч. 4; 2018, ч. 5; 2019, ч. 6; усі — Київ) В. Шульгача; «Кім­мерійці: етнос та етнонім» Н. Коваленко (Х., 1998); «Українські прі­звищеві назви XVI ст.» І. Єфименко; «Гідронімікон Центрального Поліс­ся» О. Карпенко (обидва — 2003); «Гідронімія басейну Верх­нього Дністра. Етимологічний словник-довід­ник» (2007; усі — Київ), «Гідронімія басейну Середнього Дністра. Етимологічний словник» (2009), «Гідронімія басейну Нижнього Дністра. Етимологічний словник» (2013), «Гідронімія басейну Дністра» (2017; усі — Луцьк), «Назви поселень Чернівеч­чини. Історико-етимологічний словник» (Чц., 2019) С. Вербича; «Словʼянська антропоніміка» (2011), «Київський топонімікон» (2014) І. Желєзняк; «Ойконімія Івано-Франківської області: історико-етимологічний словник» В. Яція (2015); «Назви поселень Сумщини. Історико-етимологічний словник» О. Іваненка (2017); зб. наук. праць: «Ономастика України першого тисячолі­т­тя нашої ери» (1992), «Пита­н­ня історичної ономастики України», «Про­блеми регіональної ономастики» (обидва — 1994), «Рекон­структивні можливості ономастики» (1995), «Ономастика східних словʼян» (1996), «Про­блеми ономастичного словотвору», «Ономастика та етимологія» (присвяч. 65-річчю І. Желєзняк; обидва — 1997), «Ономастика України та етногенез східних словʼян», «Українська ономастика» (присвяч. 90-річчю К. Цілуйка; обидва — 1998), «Ономастика Поліс­ся», «Sla­vica та Baltica в ономастиці України» (памʼяті В. Петрова; обидва — 1999), «Українська про­пріальна лексика» (2000), «Іншомовні елементи в ономастиці України» (2001), «Linguistica Slavica» (на пошану І. Желєзняк, 2002), «Актуальні пита­н­ня антропоніміки» (памʼяті Ю.-А. Редька, 2005), «Дослідже­н­ня з ономастики» (памʼяті О. Стрижака, 2008), а також «Словник мікро­гідронімів України. Волинь, Житомирщина, Запоріж­жя, Київщина, Кірово­градщина, Полтавщина, Черкащина» (2004), «Українська ономастика: бібліо­­графічний покажчик» (2013; усі — Київ). Від 2002 у від­ділі О. друкують зб. наук. праць «Студії з ономастики та етимології» (опубліковано 14 вип.). 2007 започатковано серію «Бібліотека української ономастики» (автор ідеї та назви серії — В. Шульгач; на­друковано 36 книг). У 1-й чв. 21 ст. вітчизняна академічна О. основну увагу зосере­джує на досліджен­ні українського онімікону в його діахронії на засадах порівняльно-історичного мово­знавства.

Літ.: Белецкий А. А. Лексикология и теория языко­знания: ономастика. К., 1972; Колесник Н. С. Українська фольклорна ономастика у загальнословʼян­ському контекс­ті: Кон­спект лекцій. Чц., 2000; Єфименко І. В. Ономастика // Ін­ституту мово­знавства ім. О. Потебні НАН України — 75, 1930–2005: Мат. до історії. К., 2005; Карпенко О. Ю. Про­блематика когнітивної ономастики. О., 2006; Зубко А. Українська ономастика: здобутки та про­блеми // Спец. істор. дисципліни: пит. історії та методики. 2007. Вип. 15; Карпенко Ю. О. Літературна ономастика: Зб. ст. О., 2008; Торчинський М. М. Структура онімного простору української мови. Хм., 2008–2009. Ч. 1–2; Лучик В. В. Актуальні напрями української ономастики // Зап. з ономастики: Зб. наук. пр. О., 2011. Вип. 14; Вербич С. О. Українська академічна ономастика: минуле, сьогоде­н­ня, майбутнє // Укр. мова. 2018. № 3.

С. О. Вербич

Завантажити статтю