Лексикографія

Визначення і загальна характеристика

ЛЕКСИКОГРА́ФІЯ (від лексика і …графія) — роз­діл мово­знавства, що за­ймається створе­н­ням словників та опрацюва­н­ням їхніх теоретичних засад. Від­повід­но до цього лексико­графія буває практична і теоретична. Інша назва — словникарство. Тісно повʼязана з лексикологією. Виникла у звʼязку з потребами поясне­н­ня не­зро­зумілих слів, яке спочатку здійснювали у ви­гляді глос — тлумачних написів на полях і в текс­ті рукописних книг.

Перший етап роз­витку української лексико­графії

Роз­виток лексико­графії у частині України, що входила до складу СРСР, можна поділити на кілька етапів. Для першого етапу (1917 — початок 30-х років) характерне збільше­н­ня кількості та різноманітності словників (за П. Горецьким, ви­дано 131 словник; найбільше — 1918 та в часи українізації), зумовлене становле­н­ням української державності та, від­повід­но, виходом української мови на державний рівень. Проте словники, що зʼявилися в той час, неоднакові за науковим рівнем. Більшість із них, як і раніше, — пере­кладні російсько-українські і рідше українсько-російські, здебільшого спрямовані на задоволе­н­ня практичних потреб соціального і виробничого життя (у сферах діловодства, права, виробництва і науки тощо). У цей період ви­дано значну кількість термінологічних словників. Цей етап вирізнявся прагне­н­ням від­шукати і якнайповніше подати народну, питомо українську лексику (звідси, зокрема, насиче­н­ня української частини стат­ті в пере­кладених словниках не лише синонімічними, а й числен­ними видовими найменува­н­нями) або, в разі потреби, створювати слова з морфем української мови, а не запозичати з інших мов (на­приклад, до слів російського реєстру паз і шпунт за­пропоновано слово гара, до контакт — дотик, до рефлектор — від­бивач, до фильтр — цідило, до форсунка — прискавка, до шланг — кишка та інші). Такі українські від­повід­ники пере­важно не закріпилися у вжитку. Проте низка слів — вимикач, двигун, літак, косинець, родовище, струм та інші — уві­йшла до нормативної термінології. У цьому пуризмі укладачі орієнтувалися й на практику деяких європейських мов, перед­усім німецької та чеської, в яких пере­веде­н­ня іншомовних слів на рідномовний ґрунт становило одну з головних засад формува­н­ня національної літературної мови. Основну лексико­графічну роботу проводили Комісія для скла­да­н­ня словника української живої мови ВУАН, Товариство шкільної освіти в Києві (1917), термінологічні комісії УНТ та УАН (1918–19), на базі яких 1921 створено Ін­ститут української наукової мови ВУАН.

Найважливіші словники цього часу:

а) пере­кладні загальномовні українсько-російські: «Словник української мови» Д. Яворницького (т. 1, Катеринослав, 1920, літери А–К, бл. 8200 слів), що був задуманий як доповне­н­ня до «Словаря україн­ської мови» за ред. Б. Грінченка (К., 1907–09) і містив тільки ті слова, яких у ньому не було або вони мали ін. значе­н­ня; «Словарь…» за ред. Б. Грінченка, 1924 пере­вид. фотосп­особом у Берліні в 2-х т. та 1925 в 1-му т. малого формату, 1927–28 — під на­звою «Словник української мови» за ред. і з доповне­н­нями С. Єфремова та А. Ніковського (ви­йшли т. 1–3, літери А–Н, потім вид. припинено); словники В. Дубровського, Л. Савченка, О. Ізюмова та ін.;

б) пере­кладні загальномовні російсько-українські: «Російсько-український словник» С. Іваницького і Ф. Шумлянського (т. 1–2, В., 1918, бл. 35 тис. слів), пере­вид. кілька разів; «Практичний російсько-український словник» М. Йогансена, М. Наконечного, К. Німчинова і Б. Ткаченка (Дн., 1926); «Російсько-український словник» ВУАН (ві­домий також під на­звою «Академічний словник») за ред. А. Кримського та С. Єфремова за участі В. Ганцова, Г. Голоскевича, М. Грінченко, А. Ніковського (створювали члени Комісії для скла­да­н­ня словника української живої мови ВУАН, незавершеного у звʼязку з політичними подіями, 1924–33 у Києві ви­йшло 3 томи (літери А–П) із запланованих 4-х; не­зважаючи на певну недоопрацьованість української частини щодо адекватності пере­кладу та нормативності вжива­н­ня (без належних семант. і стиліст. коментувань), він є багатим зі­бра­н­ням української лексики, а за обсягом української синоніміки значною мірою компенсував від­сутність синонімійного словника); словники В. Дубровського, Л. Савченка, О. Ізюмова, Г. Сабалдиря та ін.; пере­вид. 1925 словник М. Уманця (див. М. Комаров) і А. Спілки;

в) термінологічні й галузеві словники, пере­важно російсько-українські (за даними П. Го­­рецького, лише окремих ви­дань ви­йшло 83 найменува­н­ня) — медичної термінології (укладачі О. Курило, М. Галин, О. Корчак-Чепурківський, В. Кисельов та ін.), природничої (X. Полонський та ін.), ботанічної (О. Яната і Н. Осадча, В. Вовчанецький і Я. Лепченко та ін.), зоологічної (М. Шарлемань та ін.), хімічної (О. Курило, С. Зенкевич та ін.), фізичної (О. Курило, В. Фаворський, Г. Холодний та ін.), геологічної (П. Тутковський, П. Василенко та ін.), технічної, механічної, будівельної (В. Дубровський, Т. Секунда, М. і Л. Дармороси, К. Туркало, І. Шелудько, Т. Садовський, С. Буда та ін.), математичної (Ф. Калинович та ін.), юридичної (О. Курило, В. Леонтович і О. Єфимов та ін.), ділової мови (Є. Лінкевич та ін., за ред. М. Гладкого і К. Туркала; В. Під­могильний і Є. Плужник; М. Дорошенко, М. Станиславський, В. Страшкевич — укладачі найповнішого і найдокладнішого словника), військової справи (В. Євтимович, С. і О. Якубські), шкільництва (П. Горецький та ін.) тощо; серед таких словників — «Словник ботанічної номенклатури (проект)» (К., 1928, латинсько-український з українським покажчиком, понад 25 тис. українських назв), багатий на синоніміку. З-поміж інших типів словників — «Історичний словник українського язика» за ред. Є. Тимченка (К.; Х., 1930; 1932; ви­йшли вип. на літери А–Ж), «Німецько-українсь­кий словник» І. Шаровольського (К., 1927, бл. 20 тис. слів), правописні словники (укладачі Г. Голоскевич, Г. Сабалдир, О. Ізюмов), кілька словників іншомовних слів, зокрема «Словник чужомовних слів» (укладачі І. Бойків, О. Ізю­мов, Г. Калишевський, М. Трохименко, Х.; К., 1932, бл. 25 тис. слів).

Другий етап роз­витку української лексико­графії

Для другого етапу (від 1933 до середини 50-х років) характерні помітне звуже­н­ня словникарської роботи (зокрема у звʼязку зі згорта­н­ням українізації, ре­пресіями українських мово­знавців), значне уніфікува­н­ня української лексики в словниках (з обмеже­н­ням синонімії з народної мови, «саморобних» від­повід­ників з українськими коренями замість іншомовних слів тощо). Це повʼязано насамперед з роз­горнутою кампанією боротьби з українським буржуазним націоналізмом та шкідництвом на мовному фронті і від­повід­ними офіційними на­становами «не вносити штучної від­межованості української мови від російської». Словники української мови почали ро­зуміти як лексикони не національної мови в цілому, а вужче — тільки нормалізованої літературної мови. Значні зміни від­булися в термінології. 1934–35 для «виправле­н­ня» справи випущено термінологічні бюлетені (медичні, математичні, ботанічні, фізичні, виробничі), а для школи — кілька невеликих російсько-українських галузевих словників. Основні загальномовні словники цього періоду: «Російсько-український словник» (Київ, 1937, укладачі С. Василевський, Є. Рудницький та інші, близько 45 тисяч слів), зорієнтований на «найуживанішу, найпотрібнішу» лексику обох мов; одно­ймен­ний словник за редакцією М. Калиновича за участі Л. Булаховського і М. Рильського (Москва, 1948, близько 80 тисяч слів). У них закладено основні лексичні норми тодішньої і пізнішої української літературної мови, які значною мірою чинні й донині, за винятком низки явних росіянізмів (особливо в словнику 1948: без­час­ся, головокружі­н­ня, древесина, новомісяч­чя, портянка, різвий, добро пожалувати! та інші) і деяких інших категорій слів та окремих слів, що викликають дис­кусії й нині.

Третій етап роз­витку української лексико­графії

Для третього етапу роз­витку лексико­графії (кінець 1950-х — 80-і років) характерні помітне роз­шире­н­ня словникар. роботи і поява низки як традиційної для української лексико­графії, так і нових типів словників, певне послабле­н­ня ідеологічного тиску на неї (щоправда, зі значними колива­н­нями в різні роки). Найважливіші словники цього часу:

а) пере­кладні загальномовні: «Українсько-російський словник» за ред. І. Кириченка (т. 1–6, К., 1953–63; найповніший до 1970-х рр. словник української мови — бл. 122 тис. слів, зі знач. ілюстрат. матеріалом; проте наявність у ньому росіянізмів, таких, як забой, кумушка, нашенський, ненастя, получати, роз­любезний, трепло та ін., свідчить, що його укладачі ще не повністю позбулися практики поперед. років), «Французько-український словник» (К., 1955) і «Українсько-французький словник» (К., 1963) О. Андрієвської і Л. Яворовської (кожен бл. 50 тис. слів), «Україн­сько-англійський словник» М. Подвезька (К., 1957, бл. 60 тис. слів), «Польсько-український словник» за ред. Л. Гумецької (т. 1–2, кн. 1–3, Л., 1958–60, бл. 100 тис. слів), «Німецько-український словник» В. Лещинської та ін. (К., 1959, бл. 50 тис. слів), «Українсько-російський словник» (К., 1964, за ред. В. Ільїна, бл. 65 тис. слів), «Російсько-український словник» (т. 1–3, К., 1968, ред. томів С. Головащук, Л. Коробчинська, М. Пилинський; один з найповніших і найдокладніших рос.-іншомов. словників — бл. 120 тис. слів), «Англо-українсь­кий словник» М. Подвезька і М. Балли (К., 1974, бл. 65 тис. слів), «Болгарсько-український словник» І. Стоянова і О. Чмир (К., 1988, 43 тис. слів), «Чесько-український словник» (т. 1–2, К., 1988–89, бл. 80 тис. слів) та ін.;

б) тлумачний «Словник української мови» в 11-ти т. (К., 1970–80; найповніший на той час словник української мови — понад 134 тис. слів);

в) термінологічні словники, пере­важно рос.-укр., створе­н­ням яких від 1957 за­ймалася Словник. комісія при Президії АН УРСР під керівництвом Й. Штокала, від 1969 — Термінологічна комісія, від 1977 — Комітет наукової термінології АН УРСР; від 1959 до 1970-х рр. ви­дано бл. 30-ти галузевих рос.-укр. словників, серед яких — «Російсько-український технічний словник» (К., 1961, 80 тис. слів-термінів) і «Російсько-український сільсь­когосподарський словник» (К., 1963, понад 32 тис. слів); серед одномовних термінологічних словників та енциклопедій — «Енциклопедія кібернетики» в 2-х т. (бл. 1800 термінів), ви­дана у Києві 1973 Головною редакцією УРЕ;

г) фразеологічні, пареміо­графічні й подібні словники: у 1960–80-х рр. ви­йшло кілька фразеологічних словників — як одномовних (Н. Батюк, Г. Удовиченка та ін.), так і пере­клад. (рос.-укр. І. Виргана і М. Пилинської, укр.-рос. і рос.-укр. І. Олійника та М. Сидоренка, англо-укр. К. Баранцева, нім.-укр. В. Гаврися й О. Пророченко), словники крилатих слів А. Коваль і В. Коптілова, збірки нар. загадок, порівнянь, скоромовок І. Гурина, а також кілька великих збірок українських прислівʼїв і приказок;

ґ) діа­лектні словники, укла­да­н­ня яких активізувалося від 1950-х рр.: словник полтавських говірок В. Ващенка, поліських П. Лисенка, бойківських М. Онишкевича; матеріали до словника буковинських говірок;

д) історичні та етимологічні словники: «Словник староукраїнської мови XIV–XV ст.» (т. 1–2, К., 1977–78, за ред. Л. Гумецької), «Етимологічний словник української мови», запланований Ін­ститутом мово­знавства АН УРСР в 7-ми т. (опубл. т. 1–3 на літери А–М, за ред. О. Мельничука, К., 1982–89);

е) словники власних назв: українсько-російський і російсько-український «Словник власних імен людей» (кілька вид. за ред. С. Левченка, потім — Л. Скрип­ник), «Довід­ник українських прі­звищ» Ю.-А. Редька, «Словник українських псевдонімів і криптонімів» О. Дея (обидва — Київ, 1969), «Словник гідронімів України» (К., 1979), «Етимологічний словник літописних гео­графічних назв Пів­ден­ної Русі» (К., 1985), словник-довід­ник «Власні імена людей» Л. Скрипник і Н. Дзятківської (К., 1986) та ін.;

є) орфо­графічні, орфоепічні і подібні словники: орфо­графічні словники І. Кириченка, М. Стефанцева, С. Головащука, А. Бурячка; академічний «Орфо­графічний словник української мови» С. Головащука, Т. Зайцевої, І. Назарової, М. Пещак, В. Русанівського (К., 1975; 1976, бл. 114 тис. слів), створ. на основі 2-го вид. «Українського правопису»; «Словник наголосів» (К., 1959; 1964) та «Орфоепічний словник» (К., 1984) М. Погрібного; «Українська літературна вимова і наголос» (відп. ред. М. Жовтобрюх, К., 1973); сюди ж — словники-довід­ники з культури мови;

ж) словники, що від­ображають системні від­ноше­н­ня в лексиці: словники синонімів А. Багмета, П. Деркача, фразеологічних синонімів М. Коломійця і Є. Регушевського; «Словник паронімів української мови» Д. Гринчишина і О. Сербенської (К., 1986); «Словник антонімів» Л. Полюги (К., 1987); з) словники мови письмен­ників: «Словник мови Шевченка» (т. 1–2, К., 1964) і «Словарь язы­­ка рус­ских прои­зведений Шев­­чен­­ко» (т. 1–2, К., 1985–86), «Слов­­ник мови творів Г. Квітки-Осно­вʼяненка» (т. 1–3, Х., 1978–79) та ін.

Четвертий етап роз­витку української лексико­графії

Для четвертого етапу (від початку 1990-х років) характерні активізація словникарської роботи у звʼязку зі становле­н­ням України як само­стійної держави і проголоше­н­ням української мови державною (значно збільшується кількість і різно­профільність словників), помітна від­сутність єдиних нормативних засад і навіть орфо­графічних принципів (тут можна провести певні аналогії між цим етапом і 1917–33). З одного боку, продовжується лексико­графічна практика попередніх років, у руслі якої пере­ви­дано кілька термінологічних словників кінця 1950 — початку 60-х років, і видаються нові без належної ревізії лексичних норм української мови минулих років. З іншого боку, — наявна тенденція до поверне­н­ня традицій українського словникарства кінця 19 — першої третини 20 столі­т­тя (зокрема уника­н­ня іншомовних слів або заміна тих із них, що наявні і в російській мові, іншими) та правопису 1928. Це насамперед «Російсько-український медичний словник» О. Мусія, С. Нечаєва, О. Соколюка, С. Гаврилюка (Київ, 1991, з кількома пере­ви­да­н­нями), де з низки пропонованих українських від­повід­ників на остан­ньому місці по­дано той, що вважався досі най­прийнятнішим або й єдиним (російське акушер — українське полого­знавець, бабич, акушер; російське амбулаторный — українське рухомий, приходячий, легкий, амбуляторний, амбулаторний), «Російсько-український словник для військовиків» А. Бурячка, М. Демського і Б. Якимовича (К., 1995), «Українсько-англійсько-німецько-російський словник фізичної лексики» В. Козирського і В. Шендеровського (К., 1996). Між цими крайніми позиціями існують різноманітні проміжні, що обʼ­єд­нуються пра­гне­н­ням (у кожному окремому випадку по-своєму реалізовуваним) до очище­н­ня української мови від невластивих їй елементів і від­новле­н­ня її питомих рис. Лексично-нормативні і правописні роз­ходже­н­ня посилюються також у звʼязку з пере­ви­да­н­ням словників 1920-х рр. (російсько-українських словників О. Ізюмова, С. Іваницького і Ф. Шумлянського, два пере­ви­да­н­ня словника «Фразеологія ділової мови» В. Під­могильного і Є. Плужника, «Правописного словника» Г. Голоскевича та ін.) і ви­да­н­ня словників авторів з української діаспори («Практичний словник синонімів української мови» та «Російсько-український словник складної лексики» С. Караванського). Ще однією характерною рисою сучасного стану української лексико­графії є очевидна комерціалізація значної її частини, що, з одного боку, сприяє швидшому задоволен­ню потреб су­спільства в словниках української мови, а з іншого — нерідко шкодить якості словників, посилює тенденції до роз­хитува­н­ня нормативних засад української літературної мови (такі словники, назви яких починаються зі слів «новий», «сучасний», «великий», «повний», «універсальний», за­звичай створюються без власної бази даних шляхом від­повід­ного препарува­н­ня вже наявних лексико­графічних джерел; у вихідних даних низки словників узагалі не за­значено авторів).

У кількісному вимірі пере­важають пере­кладні загальномовні та термінологічні словники: академічний 3-томний «Російсько-український словник наукової термінології» («Су­спільні науки», К., 1994; «Біо­логія. Хімія. Медицина», К., 1996; «Математика. Фізика. Техніка. Науки про Землю та Космос», К., 1998), термінологічні та галузеві словники окремих авторів, «Англо-український словник» М. Балли (К., т. 1–2, 1996, бл. 120 тис. слів), «Великий україн­сько-англійський словник» Є. По­пова і М. Балли (К., 2001, бл. 150 тис. слів та словосполучень), «Російсько-український словник» за ред. В. Жайворонка (К., 2003, бл. 160 тис. слів), «Великий німецько-український словник» В. Мюл­лера (К., 2005, бл. 170 тис. слів та словосполучень). За ними — орфо­графічні словники: академічний «Орфо­графічний словник української мови» С. Головащука, М. Пещак, В. Русанівського, О. Та­­раненка (К., 1994, бл. 120 тис. слів; створ. на основі 4-го вид. «Українського правопису»), «Український орфо­графічний словник» за ред. В. Скляренка (К., 2009, понад 175 тис. слів); словники народної мови: «Словник говірок Нижньої Над­дні­прянщини» В. Чабаненка (т. 1–4, З., 1992), «Словник стійких народних порівнянь» О. Юрченка і А. Івченка (Х., 1993), «Словник західнополіських говірок» Г. Аркушина (т. 1–2, Лц., 2000), «Фразеологічний словник східнослобожанських і степових говірок Донбасу» В. Ужченка і Д. Ужченка (Лг., 2002; 2005), «Словник буковинських говірок» за ред. Н. Гуйванюк (Чц., 2005), «Словник закарпатської говірки села Сокирниця Хустського ра­йону» І. Сабадоша (Уж., 2008), «Над­дні­стрянський регіональний словник» Г. Шила (Л.; Нью-Йорк, 2008), «Словник говірок центральної Бойківщини» М. Матіїва (К.; Сф., 2013) та ін., зокрема й словник міського регіолекту «Лексикон львівський: Поважно і на жарт» Н. Хобзей, К. Сімович, Т. Ястремської, Г. Дидик-Меуш (Л., 2009). Ви­йшли друком найповніші на той час академ. «Фразеологічний словник української мови» в 2-х кн. (К., 1993; 1999, бл. 10 тис. од.), «Словник фразеологізмів української мови» (К., 2003, бл. 8 тис. од.) та «Словник синонімів української мови» в 2-х т. (К., 1999–2000; 2001, бл. 9200 рядів). Опубліковано словники жарґон­ної лексики української мови: «Український жарґон» Л. Ставицької (К., 2005), «Арґо в Україні» О. Горбача (Л., 2006) та ін. 1996–97 тричі пере­ви­дано «Словарь української мови» за ред. Б. Грінченка. Роз­почато ви­да­н­ня «Словника української мови XVI — першої половини XVII ст.» (опубліковано вип. 1–18, літери А–М, 1994–2022; укладає Ін­ститут україно­знавства НАНУ у Львові). Завершується вид. «Етимологічного словника української мови» (т. 4, літери Н–П, К., 2003; т. 5, літери Р–Т, 2006; т. 6, літери У–Я, 2012). Ви­дано нові тлумачні словники (пере­важно на основі «Словника української мови» в 11-ти т.): «Новий словник української мови» в 4 т. В. Яременка і О. Сліпушко (К., 1998), «Великий тлумачний словник сучасної української мови» за ред. В. Бусела (К.; Ірпінь, 2001; 2004; 2007 — з реє­стром бл. 250 тис. слів і словосполучень), «Універсальний тлумачний словник української мови» З. Куньч (Т., 2005, бл. 100 тис. слів і словосполучень), «Словник української мови» за ред. В. Жайворонка (К., 2012, обсяг реєстру не за­знач.) та ін.

У 2010 роз­почато ви­да­н­ня нового академічного багатотомного «Словника української мови» у 20-ти т. (нині опубліковано 1–14 т.). Українським мовно-інформаційним фондом НАНУ створено електрон­ну оновлювану версію словника української мови (ресурс «Словники України online»), в якій обʼ­єд­нано дані тлумачного, орфо­графічного, фразеологічного, синонімічного, антонімічного словників і до­дано слово­змін­ну парадигматику.

Після впровадже­н­ня у 2019 нової редакції «Українського правопису» по­стала необхідність оновле­н­ня словників (перед­усім орфо­графічних) з метою від­ображе­н­ня в них написа­н­ня слів від­повід­но до чин­них правописних норм.

Роз­виток української лексико­графії за кордоном

Лексико­графічну роботу проводили від 1920-х рр. також за межами УРСР і України в цілому. Це пере­важно:

а) пере­кладні загальномовні словники: «Мадярсько-руський словарь» (Уж., 1928), «Українсько-польський і польсько-українсь­кий словник» Є. Грицака і К. Кисілевського (т. 1–2, Л., 1930–31), «Українсько-італійський словник» (Рим, 1941; 1977) та «Італійсько-український словник» (Рим, 1977) Є. Онацького, «Українсько-німецький словник» З. Ку­зелі і Я.-Б. Рудницького (Ляйпциґ, 1943, бл. 100 тис. слів), «Українсько-англійський словник» К. Андрусишина і Я. Крета (Саскатун, 1955; остан­нє вид. — 1990, бл. 95 тис. слів), «Українсько-польський словник» за ред. С. Грабця і П. Зволінського (Варшава, 1957; 30 тис. слів), «Словацько-український словник» П. Бунганича (Братислава, 1985), «Українсько-чеський словник» А. Куримського, Р. Шишкової, Н. Савицького (т. 1–2, Прага, 1994–96, бл. 75 тис. слів), «Українсько-угорський словник» (вип. 1–6, Ніредьгаза, 2000–03, бл. 90 тис. слів) та «Угорсько-український словник» (т. 1, Ніредьгаза, 2005) за ред. І. Удварі, «Українсько-чеський і чесько-український словник» Р. Шишкової і М. Савицького (Прага, 2008) та ін.;

б) термінологічні словники: «Медичний латинсько-український словник» М. Галина (Прага, 1926), «Ботанічний латинсько-український словник» С.-Л. Маковецького (Краків, 1936), «Німецько-український технічний словник» І. Жуковського, З. Кузелі (Берлін, 1943), «Вибірковий англійсько-український словник з природо­знавства, техніки і сучасного побуту» А. Вовка (ч. 1–2, Нью-Йорк, 1982) та ін.;

в) нормативні словники: «Правописний словник» Г. Голоскевича (пере­вид.; Нью-Йорк, 1952; 1962) і його доповнене вид. (без за­значе­н­ня прі­звища автора) за ред. О. Панейка (Л., 1941), «Український стилістичний словник» (Л., 1924; рекомендації щодо літ. слово­вжива­н­ня з орієнтацією на мову Великої України), «Словник місцевих слів, у літературній мові не вживаних» (Жовква, 1934) І. Огієнка;

г) історичні та етимологічні словники: «Етимологічний словник української мови» Я.-Б. Рудницького (т. 1–2, Він­ніпеґ, 1962–82), «Етимологічно-семантичний словник української мови» І. Огієнка (т. 1–4, Він­ніпеґ, 1979–95);

ґ) інші типи словників: «Словник чужомовних слів» А. Орла (т. 1–3, Нью-Йорк, 1963–66), «Український зворотний словник» В. Ніньовського (Едмонтон; Мюнхен, 1969).

Наукове ви­вче­н­ня словників

Історію та пита­н­ня теорії української лексико­графії досліджували Б. Грінченко, П. Го­рецький, І. Кириченко, А. Москаленко, В. Ільїн, В. Ващенко, С. Левченко, Т. Зайцева, Л. Паламарчук, В. Німчук, С. Головащук, М. Пилинський, О. Тараненко, Б. Галас, О. Горбач, Я.-Б. Рудницький та ін. Вагомий внесок у створе­н­ня словників української мови зробили І. Франко, Б. Грінченко, А. Кримський, М. Рильський. Основна лексико­графічна робота в Україні була зосереджена від 1920-х рр. в Ін­ституті української наукової мови, потім в Ін­ституті мово­знавства НАНУ; від 1990-х рр. ви­да­н­ня словників здійснюють різні наукові, на­вчальні та видавничі центри. 1951–63 та від 2004 виходить «Лексико­графічний бюлетень».

Літ.: Гринченко Б. Предисловие // Грінченко Б. Словарь української мови. Т. 1. К., 1907; Червінська Л. Ф., Дикий А. Т. Покажчик з української мови. X., 1929–30; Дослідже­н­ня з мово­знавства в Українській РСР за сорок років. К., 1957; Касарес X. Введение в современ­ную лексико­графию / Пер. с испан. Москва, 1958; Москаленко А. А. Нарис історії української лексико­графії. К., 1961; Prob­lems in lexicography. Bloomington, 1962; Горецький П. Й. Історія української лек­­сико­графії. К., 1963; Пилинський М. М. Українські рукописні словникові матеріали в бібліотеках і архівах Ленін­града // Лексикогр. бюл. 1963. Вип. 9; Словари, из­дан­ные в СССР: Библиогр. указ. 1918–1962. Москва, 1966; Мово­знавство на Україні за пʼятдесят років. К., 1967; J. Dubois, C. Dubois. Introduction à la lexicographie. Paris, 1971; L. Zgusta. Manual of lexicography. Praha, 1971; Щерба Л. В. Опыт общей теории лексико­графии // Щерба Л. В. Языковая система и речевая деятельность. Ленин­град, 1974; Паламарчук Л. С. Українська радянська лексико­графія. К., 1978; Новое в зарубежной лингвистике. Вып. 14. Про­блемы и методы лексико­графии. Москва, 1983; Wörterbücher. Dictiona­ries. Dictionnaires: Ein internationales Hand­buch zur Lexikographie. Bd. 1–2. Berlin; New Jork, 1989–90; Галас Б. К. Ф. С. Шим­кевич як лексико­граф і українське словникарство (кін. XVIII — поч. XX ст.). Уж., 1995; Тараненко О. О. Новий словник української мови: Концепція і принципи укла­да­н­ня словника. К.; Камʼянець-Подільський, 1996; Кульчицька Т. Укра­їн­ська лексико­графія XIII–XX ст.: Бі­бліогр. покажч. Л., 1999; Дубічинсь­кий В. В., Сидоренко А. А., Сухопар В. Ф. Біб­ліо­графія українських словників (1990–1997) // Вест. Междунар. славян. університета. 2000. Вып. 3, № 1; Кубайчук В. Хронологія мовних подій в Україні. К., 2004; Железняк М., Іщенко О., Бортник C. Українські енциклопедії та словники в контекс­ті пошире­н­ня геологічних знань. Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Геологія. 2023. Т. 4. № 103; Железняк М., Іщенко О. Українські енциклопедично-словникові ви­да­н­ня як засіб пошире­н­ня медичних знань // Праці Наукового товариства ім. Шевченка. Медичні науки. 2024. Т. 73. Вип. 1.

О. О. Тараненко

Завантажити статтю