Лексикографія

Визначення і загальна характеристика

ЛЕКСИКОГРА́ФІЯ (від лексика і …графія) – розділ мовознавства, що займається створенням словників та опрацюванням їхніх теоретичних засад. Відповідно до цього лексикографія буває практична і теоретична. Інша назва – словникарство. Тісно пов’язана з лексикологією. Виникла у зв’язку з потребами пояснення незрозумілих слів, яке спочатку здійснювали у вигляді глос – тлумачних написів на полях і в тексті рукописних книг.

Перший етап розвитку української лексикографії

Розвиток лексикографії у частині України, що входила до складу СРСР, можна поділити на кілька етапів. Для першого етапу (1917 – початок 30-х років) характерне збільшення кількості та різноманітності словників (за П. Горецьким, видано 131 словник; найбільше – 1918 та в часи українізації), зумовлене становленням української державності та, відповідно, виходом української мови на державний рівень. Проте словники, що з’явилися в той час, неоднакові за науковим рівнем. Більшість із них, як і раніше, – перекладні російсько-українські і рідше українсько-російські, здебільшого спрямовані на задоволення практичних потреб соціального і виробничого життя (у сферах діловодства, права, виробництва і науки тощо). У цей період видано значну кількість термінологічних словників. Цей етап вирізнявся прагненням відшукати і якнайповніше подати народну, питомо українську лексику (звідси, зокрема, насичення української частини статті в перекладених словниках не лише синонімічними, а й численними видовими найменуваннями) або, в разі потреби, створювати слова з морфем української мови, а не запозичати з інших мов (наприклад, до слів російського реєстру паз і шпунт запропоновано слово гара, до контакт – дотик, до рефлектор – відбивач, до фильтр – цідило, до форсунка – прискавка, до шланг – кишка та інші). Такі українські відповідники переважно не закріпилися у вжитку. Проте низка слів – вимикач, двигун, літак, косинець, родовище, струм та інші – увійшла до нормативної термінології. У цьому пуризмі укладачі орієнтувалися й на практику деяких європейських мов, передусім німецької та чеської, в яких переведення іншомовних слів на рідномовний ґрунт становило одну з головних засад формування національної літературної мови. Основну лексикографічну роботу проводили Комісія для складання словника української живої мови ВУАН, Товариство шкільної освіти в Києві (1917), термінологічні комісії УНТ та УАН (1918–19), на базі яких 1921 створено Інститут української наукової мови ВУАН.

Найважливіші словники цього часу:

а) перекладні загальномовні українсько-російські: «Словник української мови» Д. Яворницького (т. 1, Катеринослав, 1920, літери А–К, бл. 8200 слів), що був задуманий як доповнення до «Словаря україн­ської мови» за ред. Б. Грінченка (К., 1907–09) і містив тільки ті слова, яких у ньому не було або вони мали ін. значення; «Словарь…» за ред. Б. Грінченка, 1924 перевид. фотоспособом у Берліні в 2-х т. та 1925 в 1-му т. малого формату, 1927–28 – під назвою «Словник української мови» за ред. і з доповненнями С. Єфремова та А. Ніковського (вийшли т. 1–3, літери А–Н, потім вид. припинено); словники В. Дубровського, Л. Савченка, О. Ізюмова та ін.;

б) перекладні загальномовні російсько-українські: «Російсько-український словник» С. Іваницького і Ф. Шумлянського (т. 1–2, В., 1918, бл. 35 тис. слів), перевид. кілька разів; «Практичний російсько-український словник» М. Йогансена, М. Наконечного, К. Німчинова і Б. Ткаченка (Дн., 1926); «Російсько-український словник» ВУАН (відомий також під назвою «Академічний словник») за ред. А. Кримського та С. Єфремова за участі В. Ганцова, Г. Голоскевича, М. Грінченко, А. Ніковського (створювали члени Комісії для складання словника української живої мови ВУАН, незавершеного у зв’язку з політичними подіями, 1924–33 у Києві вийшло 3 томи (літери А–П) із запланованих 4-х; незважаючи на певну недоопрацьованість української частини щодо адекватності перекладу та нормативності вживання (без належних семант. і стиліст. коментувань), він є багатим зібранням української лексики, а за обсягом української синоніміки значною мірою компенсував відсутність синонімійного словника); словники В. Дубровського, Л. Савченка, О. Ізюмова, Г. Сабалдиря та ін.; перевид. 1925 словник М. Уманця (див. М. Комаров) і А. Спілки;

в) термінологічні й галузеві словники, переважно російсько-українські (за даними П. Го­­рецького, лише окремих видань вийшло 83 найменування) – медичної термінології (укладачі О. Курило, М. Галин, О. Корчак-Чепурківський, В. Кисельов та ін.), природничої (X. Полонський та ін.), ботанічної (О. Яната і Н. Осадча, В. Вовчанецький і Я. Лепченко та ін.), зоологічної (М. Шарлемань та ін.), хімічної (О. Курило, С. Зенкевич та ін.), фізичної (О. Курило, В. Фаворський, Г. Холодний та ін.), геологічної (П. Тутковський, П. Василенко та ін.), технічної, механічної, будівельної (В. Дубровський, Т. Секунда, М. і Л. Дармороси, К. Туркало, І. Шелудько, Т. Садовський, С. Буда та ін.), математичної (Ф. Калинович та ін.), юридичної (О. Курило, В. Леонтович і О. Єфимов та ін.), ділової мови (Є. Лінкевич та ін., за ред. М. Гладкого і К. Туркала; В. Підмогильний і Є. Плужник; М. Дорошенко, М. Станиславський, В. Страшкевич – укладачі найповнішого і найдокладнішого словника), військової справи (В. Євтимович, С. і О. Якубські), шкільництва (П. Горецький та ін.) тощо; серед таких словників – «Словник ботанічної номенклатури (проект)» (К., 1928, латинсько-український з українським покажчиком, понад 25 тис. українських назв), багатий на синоніміку. З-поміж інших типів словників – «Історичний словник українського язика» за ред. Є. Тимченка (К.; Х., 1930; 1932; вийшли вип. на літери А–Ж), «Німецько-українсь­кий словник» І. Шаровольського (К., 1927, бл. 20 тис. слів), правописні словники (укладачі Г. Голоскевич, Г. Сабалдир, О. Ізюмов), кілька словників іншомовних слів, зокрема «Словник чужомовних слів» (укладачі І. Бойків, О. Ізю­мов, Г. Калишевський, М. Трохименко, Х.; К., 1932, бл. 25 тис. слів).

Другий етап розвитку української лексикографії

Для другого етапу (від 1933 до середини 50-х років) характерні помітне звуження словникарської роботи (зокрема у зв’язку зі згортанням українізації, репресіями українських мовознавців), значне уніфікування української лексики в словниках (з обмеженням синонімії з народної мови, «саморобних» відповідників з українськими коренями замість іншомовних слів тощо). Це пов’язано насамперед з розгорнутою кампанією боротьби з українським буржуазним націоналізмом та шкідництвом на мовному фронті і відповідними офіційними настановами «не вносити штучної відмежованості української мови від російської». Словники української мови почали розуміти як лексикони не національної мови в цілому, а вужче – тільки нормалізованої літературної мови. Значні зміни відбулися в термінології. 1934–35 для «виправлення» справи випущено термінологічні бюлетені (медичні, математичні, ботанічні, фізичні, виробничі), а для школи – кілька невеликих російсько-українських галузевих словників. Основні загальномовні словники цього періоду: «Російсько-український словник» (Київ, 1937, укладачі С. Василевський, Є. Рудницький та інші, близько 45 тисяч слів), зорієнтований на «найуживанішу, найпотрібнішу» лексику обох мов; однойменний словник за редакцією М. Калиновича за участі Л. Булаховського і М. Рильського (Москва, 1948, близько 80 тисяч слів). У них закладено основні лексичні норми тодішньої і пізнішої української літературної мови, які значною мірою чинні й донині, за винятком низки явних росіянізмів (особливо в словнику 1948: безчасся, головокружіння, древесина, новомісяччя, портянка, різвий, добро пожалувати! та інші) і деяких інших категорій слів та окремих слів, що викликають дискусії й нині.

Третій етап розвитку української лексикографії

Для третього етапу розвитку лексикографії (кінець 1950-х – 80-і років) характерні помітне розширення словникар. роботи і поява низки як традиційної для української лексикографії, так і нових типів словників, певне послаблення ідеологічного тиску на неї (щоправда, зі значними коливаннями в різні роки). Найважливіші словники цього часу:

а) перекладні загальномовні: «Українсько-російський словник» за ред. І. Кириченка (т. 1–6, К., 1953–63; найповніший до 1970-х рр. словник української мови – бл. 122 тис. слів, зі знач. ілюстрат. матеріалом; проте наявність у ньому росіянізмів, таких, як забой, кумушка, нашенський, ненастя, получати, розлюбезний, трепло та ін., свідчить, що його укладачі ще не повністю позбулися практики поперед. років), «Французько-український словник» (К., 1955) і «Українсько-французький словник» (К., 1963) О. Андрієвської і Л. Яворовської (кожен бл. 50 тис. слів), «Україн­сько-англійський словник» М. Подвезька (К., 1957, бл. 60 тис. слів), «Польсько-український словник» за ред. Л. Гумецької (т. 1–2, кн. 1–3, Л., 1958–60, бл. 100 тис. слів), «Німецько-український словник» В. Лещинської та ін. (К., 1959, бл. 50 тис. слів), «Українсько-російський словник» (К., 1964, за ред. В. Ільїна, бл. 65 тис. слів), «Російсько-український словник» (т. 1–3, К., 1968, ред. томів С. Головащук, Л. Коробчинська, М. Пилинський; один з найповніших і найдокладніших рос.-іншомов. словників – бл. 120 тис. слів), «Англо-українсь­кий словник» М. Подвезька і М. Балли (К., 1974, бл. 65 тис. слів), «Болгарсько-український словник» І. Стоянова і О. Чмир (К., 1988, 43 тис. слів), «Чесько-український словник» (т. 1–2, К., 1988–89, бл. 80 тис. слів) та ін.;

б) тлумачний «Словник української мови» в 11-ти т. (К., 1970–80; найповніший на той час словник української мови – понад 134 тис. слів);

в) термінологічні словники, переважно рос.-укр., створенням яких від 1957 займалася Словник. комісія при Президії АН УРСР під керівництвом Й. Штокала, від 1969 – Термінологічна комісія, від 1977 – Комітет наукової термінології АН УРСР; від 1959 до 1970-х рр. видано бл. 30-ти галузевих рос.-укр. словників, серед яких – «Російсько-український технічний словник» (К., 1961, 80 тис. слів-термінів) і «Російсько-український сільсь­когосподарський словник» (К., 1963, понад 32 тис. слів); серед одномовних термінологічних словників та енциклопедій – «Енциклопедія кібернетики» в 2-х т. (бл. 1800 термінів), видана у Києві 1973 Головною редакцією УРЕ;

г) фразеологічні, пареміографічні й подібні словники: у 1960–80-х рр. вийшло кілька фразеологічних словників – як одномовних (Н. Батюк, Г. Удовиченка та ін.), так і переклад. (рос.-укр. І. Виргана і М. Пилинської, укр.-рос. і рос.-укр. І. Олійника та М. Сидоренка, англо-укр. К. Баранцева, нім.-укр. В. Гаврися й О. Пророченко), словники крилатих слів А. Коваль і В. Коптілова, збірки нар. загадок, порівнянь, скоромовок І. Гурина, а також кілька великих збірок українських прислів’їв і приказок;

ґ) діа­лектні словники, укладання яких активізувалося від 1950-х рр.: словник полтавських говірок В. Ващенка, поліських П. Лисенка, бойківських М. Онишкевича; матеріали до словника буковинських говірок;

д) історичні та етимологічні словники: «Словник староукраїнської мови XIV–XV ст.» (т. 1–2, К., 1977–78, за ред. Л. Гумецької), «Етимологічний словник української мови», запланований Інститутом мовознавства АН УРСР в 7-ми т. (опубл. т. 1–3 на літери А–М, за ред. О. Мельничука, К., 1982–89);

е) словники власних назв: українсько-російський і російсько-український «Словник власних імен людей» (кілька вид. за ред. С. Левченка, потім – Л. Скрип­ник), «Довідник українських прізвищ» Ю.-А. Редька, «Словник українських псевдонімів і криптонімів» О. Дея (обидва – Київ, 1969), «Словник гідронімів України» (К., 1979), «Етимологічний словник літописних географічних назв Південної Русі» (К., 1985), словник-довідник «Власні імена людей» Л. Скрипник і Н. Дзятківської (К., 1986) та ін.;

є) орфографічні, орфоепічні і подібні словники: орфографічні словники І. Кириченка, М. Стефанцева, С. Головащука, А. Бурячка; академічний «Орфографічний словник української мови» С. Головащука, Т. Зайцевої, І. Назарової, М. Пещак, В. Русанівського (К., 1975; 1976, бл. 114 тис. слів), створ. на основі 2-го вид. «Українського правопису»; «Словник наголосів» (К., 1959; 1964) та «Орфоепічний словник» (К., 1984) М. Погрібного; «Українська літературна вимова і наголос» (відп. ред. М. Жовтобрюх, К., 1973); сюди ж – словники-довідники з культури мови;

ж) словники, що відображають системні відношення в лексиці: словники синонімів А. Багмета, П. Деркача, фразеологічних синонімів М. Коломійця і Є. Регушевського; «Словник паронімів української мови» Д. Гринчишина і О. Сербенської (К., 1986); «Словник антонімів» Л. Полюги (К., 1987); з) словники мови письменників: «Словник мови Шевченка» (т. 1–2, К., 1964) і «Словарь язы­­ка русских произведений Шев­­чен­­ко» (т. 1–2, К., 1985–86), «Слов­­ник мови творів Г. Квітки-Осно­в’яненка» (т. 1–3, Х., 1978–79) та ін.

Четвертий етап розвитку української лексикографії

Для четвертого етапу (від початку 1990-х років) характерні активізація словникарської роботи у зв’язку зі становленням України як самостійної держави і проголошенням української мови державною (значно збільшується кількість і різнопрофільність словників), помітна відсутність єдиних нормативних засад і навіть орфографічних принципів (тут можна провести певні аналогії між цим етапом і 1917–33). З одного боку, продовжується лексикографічна практика попередніх років, у руслі якої перевидано кілька термінологічних словників кінця 1950 – початку 60-х років, і видаються нові без належної ревізії лексичних норм української мови минулих років. З іншого боку, – наявна тенденція до повернення традицій українського словникарства кінця 19 – першої третини 20 століття (зокрема уникання іншомовних слів або заміна тих із них, що наявні і в російській мові, іншими) та правопису 1928. Це насамперед «Російсько-український медичний словник» О. Мусія, С. Нечаєва, О. Соколюка, С. Гаврилюка (Київ, 1991, з кількома перевиданнями), де з низки пропонованих українських відповідників на останньому місці подано той, що вважався досі найприйнятнішим або й єдиним (російське акушер – українське пологознавець, бабич, акушер; російське амбулаторный – українське рухомий, приходячий, легкий, амбуляторний, амбулаторний), «Російсько-український словник для військовиків» А. Бурячка, М. Демського і Б. Якимовича (К., 1995), «Українсько-англійсько-німецько-російський словник фізичної лексики» В. Козирського і В. Шендеровського (К., 1996). Між цими крайніми позиціями існують різноманітні проміжні, що об’єднуються пра­гненням (у кожному окремому випадку по-своєму реалізовуваним) до очищення української мови від невластивих їй елементів і відновлення її питомих рис. Лексично-нормативні і правописні розходження посилюються також у зв’язку з перевиданням словників 1920-х рр. (російсько-українських словників О. Ізюмова, С. Іваницького і Ф. Шумлянського, два перевидання словника «Фразеологія ділової мови» В. Підмогильного і Є. Плужника, «Правописного словника» Г. Голоскевича та ін.) і видання словників авторів з української діаспори («Практичний словник синонімів української мови» та «Російсько-український словник складної лексики» С. Караванського). Ще однією характерною рисою сучасного стану української лексикографії є очевидна комерціалізація значної її частини, що, з одного боку, сприяє швидшому задоволенню потреб суспільства в словниках української мови, а з іншого – нерідко шкодить якості словників, посилює тенденції до розхитування нормативних засад української літературної мови (такі словники, назви яких починаються зі слів «новий», «сучасний», «великий», «повний», «універсальний», зазвичай створюються без власної бази даних шляхом відповідного препарування вже наявних лексикографічних джерел; у вихідних даних низки словників узагалі не зазначено авторів).

У кількісному вимірі переважають перекладні загальномовні та термінологічні словники: академічний 3-томний «Російсько-український словник наукової термінології» («Суспільні науки», К., 1994; «Біологія. Хімія. Медицина», К., 1996; «Математика. Фізика. Техніка. Науки про Землю та Космос», К., 1998), термінологічні та галузеві словники окремих авторів, «Англо-український словник» М. Балли (К., т. 1–2, 1996, бл. 120 тис. слів), «Великий україн­сько-англійський словник» Є. По­пова і М. Балли (К., 2001, бл. 150 тис. слів та словосполучень), «Російсько-український словник» за ред. В. Жайворонка (К., 2003, бл. 160 тис. слів), «Великий німецько-український словник» В. Мюллера (К., 2005, бл. 170 тис. слів та словосполучень). За ними – орфографічні словники: академічний «Орфографічний словник української мови» С. Головащука, М. Пещак, В. Русанівського, О. Та­­раненка (К., 1994, бл. 120 тис. слів; створ. на основі 4-го вид. «Українського правопису»), «Український орфографічний словник» за ред. В. Скляренка (К., 2009, понад 175 тис. слів); словники народної мови: «Словник говірок Нижньої Наддніпрянщини» В. Чабаненка (т. 1–4, З., 1992), «Словник стійких народних порівнянь» О. Юрченка і А. Івченка (Х., 1993), «Словник західнополіських говірок» Г. Аркушина (т. 1–2, Лц., 2000), «Фразеологічний словник східнослобожанських і степових говірок Донбасу» В. Ужченка і Д. Ужченка (Лг., 2002; 2005), «Словник буковинських говірок» за ред. Н. Гуйванюк (Чц., 2005), «Словник закарпатської говірки села Сокирниця Хустського району» І. Сабадоша (Уж., 2008), «Наддні­стрянський регіональний словник» Г. Шила (Л.; Нью-Йорк, 2008), «Словник говірок центральної Бойківщини» М. Матіїва (К.; Сф., 2013) та ін., зокрема й словник міського регіолекту «Лексикон львівський: Поважно і на жарт» Н. Хобзей, К. Сімович, Т. Ястремської, Г. Дидик-Меуш (Л., 2009). Вийшли друком найповніші на той час академ. «Фразеологічний словник української мови» в 2-х кн. (К., 1993; 1999, бл. 10 тис. од.), «Словник фразеологізмів української мови» (К., 2003, бл. 8 тис. од.) та «Словник синонімів української мови» в 2-х т. (К., 1999–2000; 2001, бл. 9200 рядів). Опубліковано словники жарґонної лексики української мови: «Український жарґон» Л. Ставицької (К., 2005), «Арґо в Україні» О. Горбача (Л., 2006) та ін. 1996–97 тричі перевидано «Словарь української мови» за ред. Б. Грінченка. Розпочато видання «Словника української мови XVI – першої половини XVII ст.» (опубліковано вип. 1–18, літери А–М, 1994–2022; укладає Інститут українознавства НАНУ у Львові). Завершується вид. «Етимологічного словника української мови» (т. 4, літери Н–П, К., 2003; т. 5, літери Р–Т, 2006; т. 6, літери У–Я, 2012). Видано нові тлумачні словники (переважно на основі «Словника української мови» в 11-ти т.): «Новий словник української мови» в 4 т. В. Яременка і О. Сліпушко (К., 1998), «Великий тлумачний словник сучасної української мови» за ред. В. Бусела (К.; Ірпінь, 2001; 2004; 2007 – з реєстром бл. 250 тис. слів і словосполучень), «Універсальний тлумачний словник української мови» З. Куньч (Т., 2005, бл. 100 тис. слів і словосполучень), «Словник української мови» за ред. В. Жайворонка (К., 2012, обсяг реєстру не зазнач.) та ін.

У 2010 розпочато видання нового академічного багатотомного «Словника української мови» у 20-ти т. (нині опубліковано 1–14 т.). Українським мовно-інформаційним фондом НАНУ створено електронну оновлювану версію словника української мови (ресурс «Словники України online»), в якій об’єднано дані тлумачного, орфографічного, фразеологічного, синонімічного, антонімічного словників і додано словозмінну парадигматику.

Після впровадження у 2019 нової редакції «Українського правопису» постала необхідність оновлення словників (передусім орфографічних) з метою відображення в них написання слів відповідно до чинних правописних норм.

Розвиток української лексикографії за кордоном

Лексикографічну роботу проводили від 1920-х рр. також за межами УРСР і України в цілому. Це переважно:

а) перекладні загальномовні словники: «Мадярсько-руський словарь» (Уж., 1928), «Українсько-польський і польсько-українсь­кий словник» Є. Грицака і К. Кисілевського (т. 1–2, Л., 1930–31), «Українсько-італійський словник» (Рим, 1941; 1977) та «Італійсько-український словник» (Рим, 1977) Є. Онацького, «Українсько-німецький словник» З. Ку­зелі і Я.-Б. Рудницького (Ляйпциґ, 1943, бл. 100 тис. слів), «Українсько-англійський словник» К. Андрусишина і Я. Крета (Саскатун, 1955; останнє вид. – 1990, бл. 95 тис. слів), «Українсько-польський словник» за ред. С. Грабця і П. Зволінського (Варшава, 1957; 30 тис. слів), «Словацько-український словник» П. Бунганича (Братислава, 1985), «Українсько-чеський словник» А. Куримського, Р. Шишкової, Н. Савицького (т. 1–2, Прага, 1994–96, бл. 75 тис. слів), «Українсько-угорський словник» (вип. 1–6, Ніредьгаза, 2000–03, бл. 90 тис. слів) та «Угорсько-український словник» (т. 1, Ніредьгаза, 2005) за ред. І. Удварі, «Українсько-чеський і чесько-український словник» Р. Шишкової і М. Савицького (Прага, 2008) та ін.;

б) термінологічні словники: «Медичний латинсько-український словник» М. Галина (Прага, 1926), «Ботанічний латинсько-український словник» С.-Л. Маковецького (Краків, 1936), «Німецько-український технічний словник» І. Жуковського, З. Кузелі (Берлін, 1943), «Вибірковий англійсько-український словник з природознавства, техніки і сучасного побуту» А. Вовка (ч. 1–2, Нью-Йорк, 1982) та ін.;

в) нормативні словники: «Правописний словник» Г. Голоскевича (перевид.; Нью-Йорк, 1952; 1962) і його доповнене вид. (без зазначення прізвища автора) за ред. О. Панейка (Л., 1941), «Український стилістичний словник» (Л., 1924; рекомендації щодо літ. слововживання з орієнтацією на мову Великої України), «Словник місцевих слів, у літературній мові не вживаних» (Жовква, 1934) І. Огієнка;

г) історичні та етимологічні словники: «Етимологічний словник української мови» Я.-Б. Рудницького (т. 1–2, Вінніпеґ, 1962–82), «Етимологічно-семантичний словник української мови» І. Огієнка (т. 1–4, Вінніпеґ, 1979–95);

ґ) інші типи словників: «Словник чужомовних слів» А. Орла (т. 1–3, Нью-Йорк, 1963–66), «Український зворотний словник» В. Ніньовського (Едмонтон; Мюнхен, 1969).

Наукове вивчення словників

Історію та питання теорії української лексикографії досліджували Б. Грінченко, П. Го­рецький, І. Кириченко, А. Москаленко, В. Ільїн, В. Ващенко, С. Левченко, Т. Зайцева, Л. Паламарчук, В. Німчук, С. Головащук, М. Пилинський, О. Тараненко, Б. Галас, О. Горбач, Я.-Б. Рудницький та ін. Вагомий внесок у створення словників української мови зробили І. Франко, Б. Грінченко, А. Кримський, М. Рильський. Основна лексикографічна робота в Україні була зосереджена від 1920-х рр. в Інституті української наукової мови, потім в Інституті мовознавства НАНУ; від 1990-х рр. видання словників здійснюють різні наукові, навчальні та видавничі центри. 1951–63 та від 2004 виходить «Лексикографічний бюлетень».

Літ.: Гринченко Б. Предисловие // Грінченко Б. Словарь української мови. Т. 1. К., 1907; Червінська Л. Ф., Дикий А. Т. Покажчик з української мови. X., 1929–30; Дослідження з мовознавства в Українській РСР за сорок років. К., 1957; Касарес X. Введение в современную лексикографию / Пер. с испан. Москва, 1958; Москаленко А. А. Нарис історії української лексикографії. К., 1961; Prob­lems in lexicography. Bloomington, 1962; Горецький П. Й. Історія української лек­­сикографії. К., 1963; Пилинський М. М. Українські рукописні словникові матеріали в бібліотеках і архівах Ленінграда // Лексикогр. бюл. 1963. Вип. 9; Словари, изданные в СССР: Библиогр. указ. 1918–1962. Москва, 1966; Мовознавство на Україні за п’ятдесят років. К., 1967; J. Dubois, C. Dubois. Introduction à la lexicographie. Paris, 1971; L. Zgusta. Manual of lexicography. Praha, 1971; Щерба Л. В. Опыт общей теории лексикографии // Щерба Л. В. Языковая система и речевая деятельность. Ленинград, 1974; Паламарчук Л. С. Українська радянська лексикографія. К., 1978; Новое в зарубежной лингвистике. Вып. 14. Проблемы и методы лексикографии. Москва, 1983; Wörterbücher. Dictiona­ries. Dictionnaires: Ein internationales Hand­buch zur Lexikographie. Bd. 1–2. Berlin; New Jork, 1989–90; Галас Б. К. Ф. С. Шим­кевич як лексикограф і українське словникарство (кін. XVIII – поч. XX ст.). Уж., 1995; Тараненко О. О. Новий словник української мови: Концепція і принципи укладання словника. К.; Кам’янець-Подільський, 1996; Кульчицька Т. Укра­їн­ська лексикографія XIII–XX ст.: Бі­бліогр. покажч. Л., 1999; Дубічинсь­кий В. В., Сидоренко А. А., Сухопар В. Ф. Біб­ліографія українських словників (1990–1997) // Вест. Междунар. славян. університета. 2000. Вып. 3, № 1; Кубайчук В. Хронологія мовних подій в Україні. К., 2004; Железняк М., Іщенко О., Бортник C. Українські енциклопедії та словники в контексті поширення геологічних знань. Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Геологія. 2023. Т. 4. № 103; Железняк М., Іщенко О. Українські енциклопедично-словникові видання як засіб поширення медичних знань // Праці Наукового товариства ім. Шевченка. Медичні науки. 2024. Т. 73. Вип. 1.

О. О. Тараненко

Рекомендована література

1. Гринченко Б. Предисловие // Грінченко Б. Словарь української мови. Т. 1. К., 1907;
   Google Scholar Internet
2. Червінська Л. Ф., Дикий А. Т. Покажчик з української мови. X., 1929–30;
   Google Scholar Internet
3. Дослідження з мовознавства в Українській РСР за сорок років. К., 1957;
   Google Scholar Internet
4. Касарес X. Введение в современную лексикографию / Пер. с испан. Москва, 1958;
   Google Scholar Internet
5. Москаленко А. А. Нарис історії української лексикографії. К., 1961;
   Google Scholar Internet
6. Prob­lems in lexicography. Bloomington, 1962;
   Google Scholar Internet
7. Горецький П. Й. Історія української лек­­сикографії. К., 1963;
   Google Scholar Internet
8. Пилинський М. М. Українські рукописні словникові матеріали в бібліотеках і архівах Ленінграда // Лексикогр. бюл. 1963. Вип. 9;
   Google Scholar Internet
9. Словари, изданные в СССР: Библиогр. указ. 1918–1962. Москва, 1966;
   Google Scholar Internet
10. Мовознавство на Україні за п’ятдесят років. К., 1967;
    Google Scholar Internet
11. J. Dubois, C. Dubois. Introduction à la lexicographie. Paris, 1971;
    Google Scholar Internet
12. L. Zgusta. Manual of lexicography. Praha, 1971;
    Google Scholar Internet
13. Щерба Л. В. Опыт общей теории лексикографии // Щерба Л. В. Языковая система и речевая деятельность. Ленинград, 1974;
    Google Scholar Internet
14. Паламарчук Л. С. Українська радянська лексикографія. К., 1978;
    Google Scholar Internet
15. Новое в зарубежной лингвистике. Вып. 14. Проблемы и методы лексикографии. Москва, 1983;
    Google Scholar Internet
16. Wörterbücher. Dictiona­ries. Dictionnaires: Ein internationales Hand­buch zur Lexikographie. Bd. 1–2. Berlin; New Jork, 1989–90;
    Google Scholar Internet
17. Галас Б. К. Ф. С. Шим­кевич як лексикограф і українське словникарство (кін. XVIII – поч. XX ст.). Уж., 1995;
    Google Scholar Internet
18. Тараненко О. О. Новий словник української мови: Концепція і принципи укладання словника. К.; Кам’янець-Подільський, 1996;
    Google Scholar Internet
19. Кульчицька Т. Укра­їн­ська лексикографія XIII–XX ст.: Бі­бліогр. покажч. Л., 1999;
    Google Scholar Internet
20. Дубічинсь­кий В. В., Сидоренко А. А., Сухопар В. Ф. Біб­ліографія українських словників (1990–1997) // Вест. Междунар. славян. університета. 2000. Вып. 3, № 1;
    Google Scholar Internet
21. Кубайчук В. Хронологія мовних подій в Україні. К., 2004;
    Google Scholar Internet
22. Железняк М., Іщенко О., Бортник C. Українські енциклопедії та словники в контексті поширення геологічних знань. Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Геологія. 2023. Т. 4. № 103;
    Google Scholar Internet
23. Железняк М., Іщенко О. Українські енциклопедично-словникові видання як засіб поширення медичних знань // Праці Наукового товариства ім. Шевченка. Медичні науки. 2024. Т. 73. Вип. 1.
    Google Scholar Internet

завантажити статтю