Мовознавство

МОВОЗНА́ВСТВО — наука про мову, її походження, будову, функціонування та розвиток. Ін. назва — лінгвістика (від лат. lingua — мова). Належить до циклу суспільно-гуманітар. наук, проте завдяки місцю об’єкта свого вивчення — мови — в житті суспільства М. пов’язане з ін. сусп. науками (філософія мови, історія мови, соціолінгвістика, етнолінгвістика, когнітивна лінгвістика, політ. лінгвістика, лінгвокультурологія, лінгвофольклористика, лінгвокраїнознавство), а також з природн. (біолінгвістика, нейролінгвістика, еколінгвістика, психолінгвістика, лінгвогеографія), точними (математична лінгвістика, лінгвосеміотика) й тех. (комп’ютерна лінгвістика, інж. лінгвістика, лінгвіст. інформатика) науками.

Мова як засіб пізнання та спілкування здавна привертала увагу вчених. Філософи Давньої Греції розмірковували над походженням мови, її стильовою диференціацією, значенням назв, природ. чи встановленими людьми: теорії фюсей (давньогрец. «природа») і тесей (давньогрец. «встановлення»). Першу обстоювали Геракліт, Піфагор, стоїки, гностики, другу — Демокрит, Платон, Аристотель. Об’єктом вивчення філософії Давньої Греції були й проблеми взаємодії мови і мислення, роль мови в житті людини й суспільства. Аристотель у своїх працях, особливо в «Peri` e/rmhnei/av» («Про витлумачення», 4 ст. до н. е.), спираючись на міркування Протагора, Платона та ін. філософів, розробив теорію частин мови у їх зв’язку із категоріями мислення, що лягла пізніше в основу граматик європ. мов, а також обґрунтував такі категорії мови, як відмінок, час, стан, ступінь порівняння, перехідність або неперехідність, визначеність чи невизначеність. Ці ідеї розвинули представники александрій. школи граматики (виникла наприкінці 4 ст. до н. е. в Александрії — центрі еллініст. Єгипту). У працях учених цієї школи Діонісія Фракійського, Діонісія Галікарнаського та Аполлонія Дискола, що дійшли до наших днів, уперше граматику виділено в окремий об’єкт вивчення М. До складу граматики в концепції александрій. школи, крім аналогів сучасних фонетики, морфології та синтаксису, входили також розділи, які нині вивчають інші мовознавчі дисципліни (лексикологія, стилістика) і науки гуманітар. циклу (риторика, текстологія, палеографія). Важливим досягненням учених цієї школи є також створення термінів для осн. грамат. понять, зокрема для частин мови та їхніх категорій. Вони донині функціонують у мовознав. термінології європ. мов, зокрема слов’янських.

Підсумком розвитку антич. М., передусім теорії і практики грамат. досліджень, стали праці граматиків Давнього Риму: «De lingua latina» Варрона («Про латинську мову», 2–1 ст. до н. е.), «Ars grammatica» Доната («Мистецтво граматики», 4 ст.) та «Institutiones Grammaticae» Присциана («Граматичне вчення», 6 ст.), автори яких застосували ідеї александрій. школи до опису грамат. ладу лат. мови. Ці праці були зразком опису грамат. ладу європ. мов упродовж Середньовіччя до появи граматик нового типу на зразок «Grammaire générale et raisonnée de Port-Royal» («Загальна та раціональна граматика Пор-Рояля», 1660), яку уклали абати монастиря Пор-Рояль у Франції А. Арно та К. Лансло. У цій першій універсал. граматиці мови здійснено спробу описати явища та процеси, властиві будь-якій природ. мові, у їх зв’язку із мисленням і психікою людини.

Багату традицію вивчення мови мала Давня Індія. Найвідоміший твір давньоіндій. М., що дійшов до наших днів, — «Аштадхьяї» («Восьмикнижжя») Паніні (5 ст. до н. е.) — становить нормативну граматику санскриту. Паніні вважають предтечею сучас. структур. лінгвістики, лінгвосеміотики й лінгвіст. типології, а його граматику — й досі зразковою. Він послуговувався в ній поняттями «фонема», «морфема», «корінь», «суфікс» та «частини мови», розробив правила (сутри) побудови осмислених слів і словосполук для кращого їх запам’ятовування.

Становлення М. як окремої галузі європ. гуманітар. науки відносять до кін. 18 — поч. 19 ст. і пов’язують з відкриттям для Європи санскриту, з розвитком порівнял.-істор. методу вивчення індоєвроп. мов, встановлення їхньої спорідненості та побудови їхньої генеал. класифікації. Цей початк. етап розвитку М. визначають праці В. фон Гумбольдта, Ф. Боппа, Р.-К. Раска, О. Востокова, А.-Ф. Потта та ін. Протягом 19 — поч. 20 ст. в європ. та амер. М. формуються й активно розвиваються його осн. сучасні напрями: логіч., психол., системно-структур., лінгвокультурол. (антропол.).

Представники логіч. напряму (Ґ. Фреґе, Б. Рассел, Л. Віттґенштайн, Р. Карнап) вивчали мову з процесами мислення, категоріями логіки та філософії. Послідовники психол. напряму, що в зх.-європ. М. бере початок від праць В. фон Гумбольдта, а в слов’ян. мовознав. традиції знайшов яскраве втілення в дослідж. мови, літ-ри та фольклору О. Потебні, розглядали мову у взаємодії з психіч. діяльністю людини, її розумовим і чуттєвим сприйняттям світу; великого значення надавали нац. менталітету, характеру народу, які й спричинюють особливу будову кожної природ. мови. Із серед. 19 ст. сформувалися провідні концепції системно-структур. напряму в М. — теорії мови як знак. системи (лінгвосеміотика) Женев. лінгвіст. школи (Ф. де Сосюр, А. Сеше, Ш. Баллі) та Казан. лінгвіст. школи (І. Бодуен де Куртене, М. Крушевський, В. Богородицький, Д. Овсянико-Куликовський). Цей напрям превалював в європ. та амер. М. до 2-ї пол. 20 ст. Унаслідок дослідж. його 3-х осн. шкіл: функціон. лінгвістики (Праз. лінгвіст. гурток; В. Матезіус, М. Трубецькой, С. Карцевський, В. Скалічка, Б. Трнка), амер. дескриптивізму (Ф. Боас, З. Гарріс, Ч. Гокетт, Ю. Найда, Н. Хомський) та копенгаґен. глосематики (Л. Єльмслев, В. Брьондаль) встановлено формал. ознаки одиниць системи природ. мови, їхні функції у мовній діяльності людини, відношення між ними в системі мови і в тексті як продуків її реалізації у мовленні, правила творення одних одиниць мови від інших (деривація), а також вироблено комплекс структур. методів аналізу та синтезу мови (метод опозицій, компонент. та трансформац. аналізу, безпосеред. складників, лінгвіст. моделювання, породжувал. граматика, граматика залежностей).

Здобутки системно-структур. підходу до вивчення мови відкрили в 2-й пол. 20 ст. нові можливості для вивчення мови в її взаємодії з мисленням і психікою людини, з культурою суспільства. Дослідж. в межах таких нових лінгвіст. дисцлиплін, як когнітивна лінгвістика, етнолінгвістика, лінгвокультурологія, нейролінгвістика, розвивали ідеї В. фон Гумбольдта, О. Потебні, Л. Вайсґербера, Е. Сепіра, Б.-Л. Ворфа на основі напрацювань лінгвосеміотики, структур. лінгвістики, психо- та соціолінгвістики. Структурні моделі мовних явищ і процесів уможливили застосування комп’ютер. технологій у М., актив. розвиток комп’ютер. лінгвістики та лінгвіст. інформатики.

Трактування мови як виявленої в мовленні (індивід. та колектив.) системи знаків різної складності, форми, змісту та функцій, здатних змінюватися в часі та просторі, нині можна вважати заг.-прийнятим у різних європ. та амер. напрямах, школах і теоріях М. Кожен тип мовних знаків вивчає окрема мовознавча дисципліна: фонеми — фонологія, морфеми — морфеміка, лексеми — лексикологія, форми слів — морфологія, сполуки слів і речення — синтаксис, значення слів, словосполук і речень — семасіологія. Історія мови вивчає кожен з типів мовних знаків в перспективі істор. розвитку, або змін в часі та просторі. У межах сучас. М. виділяють істор. фонологію, істор. морфологію, істор. лексикологію, істор. синтаксис. Системи територ. варіантів мови — діалекти — у синхронії та діахронії вивчають сучасна та істор. діалектологія. Мова окремих соц. груп (соціолекти) у синхронії та діахронії становить об’єкт дослідж. сучас. та істор. соціолінгвістики. Залежно від аспекту вивчення мови, обсягу мовного матеріалу та поставленого завдання виділяють теор. й практ. (прикладне), заг. і конкретне (спец., частк.), діахронне (істор.) і синхронне (сучасне), описове і зіставне, порівнял., типол., контрастивне, зовн. і внутр. М. В сучас. укр. М. представлені всі ці напрями. Теор. М. охоплює широке коло проблем теорії мови, її історії та сучас. стану, будови, функціонування та розвитку. Практ. (прикладне) М. розв’язує практ. завдання, що ставить перед ним суспільство. Воно тісно пов’язане із лінгводидактикою, педагогікою, психологією, соціологією, математикою, фізіологією, медициною, юриспруденцією, інформатикою, обчислювал. технікою. Як теор., так і практ. проблеми мови можна досліджувати: в заг. плані, на матеріалі багатьох мов (заг. М.) або на матеріалі однієї мови (конкретне М.); в істор. перспективі, в діахронії (діахронне М.) або в синхронії, в сучас. стані (синхронне М.); завдяки опису однієї мови (описове М.) або порівнянню (порівнял. М.), зіставленню (зіставне М.), протиставленню (контрастивне М.) двох і більше мов, метою якого є виявлення спільного, типового в них (типол. М.). Досліджувати мову можна в межах її самої, аналізуючи її внутр. організацію, закономірності й особливості її функціонування та розвитку (внутр. М.) або в її багатоманіт. зв’язках з реальністю, геогр. середовищем і сусп. практикою, різними сферами діяльності людини, її організмом (зовн. М.).

Розвиток М. відбувається в тісній взаємодії з розвитком суспільства, зміною умов життя людини та ролі в ньому мови. Це призводить до зміни наук. парадигм вивчення мови, розширення кола проблем традиц. напрямів М., формування нових його напрямів і дисциплін, зокрема міждисциплінар., ширшого залучення до дослідж. з М. концепцій і методів ін. наук. Кін. 20 — поч. 21 ст. позначений дедалі більшою увагою М. до вивчення осн. функцій природ. мови: когнітив. та комунікатив. у межах антропоцентр., діяльніс. наук. парадигми. Центр тяжіння у сучас. М. перенесено з мови як об’єкта дослідж. на людину як суб’єкта мовної діяльності. Завдяки цьому в межах когнітив. та комунікат. лінгвістики, етнолінгвістики та лінгвокультурології, теорії міжмовної комунікації система мовних одиниць постає у її взаємодії з процесами мислення, сусп. діяльності мовців, культурою та історією певної нац. спільноти. У дослідж. Дж. Лакоффа, Р. Ланґакера, Р. Джекендоффа, Ж. Фоконьє, Є. Бартмінського, С. Толстої, В. Маслової, Л. Лисиченко, І. Голубовської, С. Єрмоленко, В. Жайворонка та ін. зарубіж. й укр. вчених мову трактовано як засіб концептуалізації, категоризації та аспектуалізації (профілювання) світу, творення його «мовної картини». Взаємодія системно-структур. й когнітив., комунікат., лінгвокультурол., етнолінгвіст. підходів характерна для сучас. вивчення мов у їхньому теперішньому стані та в істор. розвитку.

М. в Україні представлене всіма напрямами і дисциплінами, що визначають сучас. стан теорії та практики вивчення мов у світ. науці. Результати наук. та наук.-практ. дослідж. з М. висвітлені у спец. друк. органах: ж. «Мовознавство», «Українська мова», зб. «Термінологічний вісник», «Культура слова», «Повідомлення Української ономастичної комісії» (усі — НАНУ), філол. серіях вісників університетів, їхніх окремих період. мовознав. вид. (зб. «Українське мовознавство», «Мовні і концептуальні картини світу» Київ. університету; ж. «Мова» Одес. університету), ж. «Дивослово: Українська мова й література в навчальних закладах», «Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах» (обидва — Міністерства освіти і науки України), «Записках Наукового товариства імені Шевченка». (Див. також Українське мовознавство).

Розмір шрифту

Мовознавство

Рекомендована література

Інформація про статтю