Мовознавство

Визначення і загальна характеристика

МОВОЗНА́ВСТВО — наука про мову, її походже­н­ня, будову, функціонува­н­ня та роз­виток. Інша назва — лінгвістика (від лат. lingua — мова). Належить до циклу су­спільно-гуманітарних наук, проте, зважаючи на роль мови як обʼєкта ви­вче­н­ня в житті су­спільства, М. повʼязане з іншими су­спільними науками (філософія мови, історія мови, соціолінгвістика, етнолінгвістика, когнітивна лінгвістика, політична лінгвістика, лінгвокультурологія, лінгвофольклористика, лінгвокраїнознавство), а також із природничими (біо­лінгвістика, нейролінгвістика, еколінгвістика, психолінгвістика, лінгвогео­графія), точними (математична лінгвістика, лінгвосеміотика) й технічними (компʼютерна лінгвістика, інженерна лінгвістика, лінгвістична інформатика) науками.

Мова як засіб пі­зна­н­ня та спілкува­н­ня здавна привертала увагу вчених. Філософи Давньої Греції роз­мірковували над походже­н­ням мови, її стильовою диференціацією, значе­н­ням назв, природним чи встановленим людьми: теорії фюсей (давньогрец. «природа») і тесей (давньогрец. «встановле­н­ня»). Першу об­стоювали Геракліт, Піфагор, стоїки, гностики, другу — Демокрит, Платон, Арістотель. Обʼєктом ви­вче­н­ня філософії Давньої Греції були й про­блеми взаємодії мови і мисле­н­ня, роль мови в житті людини й су­спільства. Арістотель у своїх працях, особливо в «Περὶ Ἑρμηνείας» («Про витлумаче­н­ня», 4 ст. до н. е.), спираючись на міркува­н­ня Протагора, Платона та інших філософів, роз­робив теорію частин мови у їхньому звʼязку з категоріями мисле­н­ня, що лягла пізніше в основу граматик європейських мов, а також об­ґрунтував такі категорії мови, як від­мінок, час, стан, ступінь порівня­н­ня, пере­хідність або неперехідність, ви­значеність чи неви­значеність. Ці ідеї роз­винули пред­ставники александрійської школи граматики (виникла на­прикінці 4 ст. до н. е. в Александрії — центрі ел­ліністичного Єгипту). У працях учених цієї школи Діонісія Фракійського, Діонісія Галікарнаського та Апол­лонія Дискола, що ді­йшли до наших днів, уперше граматику виділено в окремий обʼєкт ви­вче­н­ня М. До складу граматики в концепції александрійської школи, крім аналогів сучасних фонетики, морфології та синтаксису, входили також роз­діли, які нині ви­вчають інші мово­знавчі дисципліни (лексикологія, стилістика) і науки гуманітарного циклу (риторика, текс­тологія, палеографія). Важливим досягне­н­ням учених цієї школи є також створе­н­ня термінів для основних граматичних понять, зокрема для частин мови та їхніх категорій. Вони й донині функціонують у мово­знавчій термінології європейських мов, зокрема словʼянських.

Під­сумком роз­витку античного М., перед­усім теорії і практики граматичних досліджень, стали праці граматиків Давнього Риму: «De lingua latina» Вар­рона («Про латинську мову», 2–1 ст. до н. е.), «Ars grammatica» Доната («Мистецтво граматики», 4 ст.) та «Institutiones Grammaticae» Прісциана («Граматичне вче­н­ня», 6 ст.), автори яких за­стосували ідеї александрійської школи до опису граматичного ладу латинської мови. Ці праці були зразком опису граматичного ладу європейських мов упродовж Середньовіч­чя до появи граматик нового типу на зразок «Grammaire générale et raisonnée de Port-Royal» («Загальна та раціональна граматика Пор-Рояля», 1660), яку уклали абати монастиря Пор-Рояль у Франції А. Арно та К. Лансло. У цій першій універсальній граматиці мови здійснено спробу описати явища та процеси, властиві будь-якій природній мові, у їхньому звʼязку з мисле­н­ням і психікою людини.

Багату традицію ви­вче­н­ня мови мала Давня Індія. Найві­доміший твір давньоіндійського М., що ді­йшов до наших днів, — «Aşţādhyāyī» («Восьмикниж­жя») Паніні (5 ст. до н. е.) — становить нормативну граматику санскриту. Паніні вважають предтечею сучасної структурної лінгвістики, лінгвосеміотики й лінгвістичної типології, а його граматику — й досі зразковою. Він послуговувався в ній поня­т­тями, що сьогодні мають назви «фонема», «морфема», «корінь», «суфікс» та «частини мови», роз­робив правила (сутри) побудови осмислених слів і словосполук для кращого їх запамʼятовува­н­ня.

Становле­н­ня М. як окремої галузі європейської гуманітарної науки уналежнюють до кінця 18 — початку 19 ст. і повʼязують з від­кри­т­тям для Європи санскриту, з роз­витком порівняльно-історичного методу ви­вче­н­ня індоєвропейських мов, встановле­н­ня їхньої спорідненості та побудови їхньої генеалогічної класифікації. Цей початковий етап роз­витку М. ви­значають праці В. фон Гумбольдта, Ф. Боппа, Р.-К. Раска, О. Востокова, А.-Ф. Потта та ін. Протягом 19 — початку 20 ст. в європейському та американському М. формуються й активно роз­виваються його основні сучасні напрями: логічний, психологічний, системно-структурний, лінгвокультурологічний (антропологічний).

Пред­ставники логічного напряму (Ґ. Фреґе, Б. Рас­сел, Л. Віт­тґенштайн, Р. Карнап) ви­вчали мову у звʼязку з процесами мисле­н­ня, категоріями логіки та філософії. Послідовники психологічного напряму, що в західноєвропейському М. бере початок від праць В. фон Гумбольдта, а в словʼянській мово­знавчій традиції зна­йшов яскраве втіле­н­ня в дослідже­н­нях мови, літератури та фольклору О. Потебні, роз­глядали мову у взаємодії з психічною діяльністю людини, її ро­зумовим і чут­тєвим сприйня­т­тям світу; великого значе­н­ня надавали національному менталітету, характеру народу, які й зумовлюють особливу будову кожної природної мови. Із середини 19 ст. сформувалися провід­ні концепції системно-структурного напряму в М. — теорії мови як знакової системи (лінгвосеміотика) Женевської лінгвістичної школи (Ф. де Сосюр, А. Сеше, Ш. Баллі) та Казанської лінгвістичної школи (І. Бодуен де Куртене, М. Крушевський, В. Богородицький, Д. Овсянико-Куликовський). Цей напрям пере­важав в європейському та американському М. до 2-ї половини 20 ст. Унаслідок досліджень його 3-х основних шкіл: функціональної лінгвістики (Празький лінгвістичний гурток; В. Матезіус, М. Трубецькой, С. Карцевський, В. Скалічка, Б. Трнка), американського де­скриптивізму (Ф. Боас, З. Гар­ріс, Ч. Гокетт, Ю. Найда, Н. Хомський) та копенгаґенської глосематики (Л. Єльмслев, В. Брьондаль) встановлено формальні ознаки одиниць системи природної мови, їхні функції у мовній діяльності людини, від­ноше­н­ня між ними в системі мови і в текс­ті як продукті її реалізації у мовлен­ні, правила творе­н­ня одних одиниць мови від інших (деривація), а також вироблено комплекс структурних методів аналізу та синтезу мови (метод опозицій, компонентного та транс­формаційного аналізу, без­посередніх складників, лінгвістичного моделюва­н­ня, породжувальна граматика, граматика залежностей).

Здобутки системно-структурного під­ходу до ви­вче­н­ня мови від­крили в 2-й половині 20 ст. нові можливості для ви­вче­н­ня мови в її взаємодії з мисле­н­ням і психікою людини, з культурою су­спільства. Дослідже­н­ня в межах таких нових лінгвістичних дисциплін, як когнітивна лінгвістика, етнолінгвістика, лінгвокультурологія, нейролінгвістика, роз­вивали ідеї В. фон Гумбольдта, О. Потебні, Л. Вайсґербера, Е. Сепіра, Б.-Л. Ворфа на основі напрацювань лінгвосеміотики, структурної лінгвістики, психо- та соціолінгвістики. Структурні моделі мовних явищ і процесів уможливили за­стосува­н­ня компʼютерних технологій у М., активний роз­виток компʼютерної лінгвістики та лінгвістичної інформатики.

Трактува­н­ня мови як виявленої в мовлен­ні (індивідуальному та колективному) системи знаків різної складності, форми, змісту та функцій, здатних змінюватися в часі та просторі, нині можна вважати загально­прийнятим у різних європейських та американських напрямах, школах і теоріях М. Кожен тип мовних знаків ви­вчає окрема мово­зна­вча дисципліна: фонеми — фонологія, морфеми — морфеміка, лексеми — лексикологія, форми слів — морфологія, сполуки слів і рече­н­ня — синтаксис, значе­н­ня слів, словосполук і речень — семасіологія. 

Ланка, присвячена історії мови, ви­вчає кожен з типів мовних знаків в пер­спективі історичного роз­витку, або змін в часі та просторі. У межах сучасного М. виділяють історичну фонологію, історичну морфологію, історичну лексикологію, історичний синтаксис. Системи територіальних варіантів мови — діалекти — у синхронії та діахронії ви­вчають сучасна та історична діалектологія. Мова окремих соціальних груп (соціолекти) у синхронії та діахронії становить обʼєкт дослідже­н­ня сучасної та історичної соціолінгвістики. 

Залежно від аспекту ви­вче­н­ня мови, обсягу мовного матеріалу та по­ставленого зав­да­н­ня М. поділяють на:

• теоретичне й практичне (прикладне), 
• загальне і конкретне (спеціальне, часткове), 
• діахрон­не (історичне) і синхрон­не (сучасне), 
• описове і зі­ставне, 
• порівняльне, типологічне, контрастивне, 
• зовнішнє і внутрішнє. 

У сучасному українському М. пред­ставлені всі ці напрями. Теоретичне М. охоплює широке коло про­блем теорії мови, її історії та сучасного стану, будови, функціонува­н­ня та роз­витку. Практичне (прикладне) М. роз­вʼязує практичні зав­да­н­ня, що ставить перед ним су­спільство. Воно тісно повʼязане із лінгводидактикою, педагогікою, психологією, соціологією, математикою, фізіологією, медициною, юриспруденцією, інформатикою, обчислювальною технікою. 

Як теоретичні, так і практичні про­блеми мови можна досліджувати: 

• в загальному плані, на матеріалі багатьох мов (загальне М.) або на матеріалі однієї мови (конкретне М.); 
• в історичній пер­спективі, в діахронії (діахрон­не М.) або в синхронії, в сучасному стані (синхрон­не М.); 
• завдяки опису однієї мови (описове М.) або порівнян­ню (порівняльне М.), зі­ставлен­ню (зі­ставне М.), проти­ставлен­ню (контрастивне М.) двох і більше мов, метою якого є виявле­н­ня спільного, типового в них (типологічне М.). 

Досліджувати мову можна в межах її самої, аналізуючи її внутрішню організацію, закономірності й особливості її функціонува­н­ня та роз­витку (внутрішнє М.) або в її багатоманітних звʼязках з реальністю, гео­графічним середовищем і су­спільною практикою, різними сферами діяльності людини, її організмом (зовнішнє М.).

Роз­виток М. від­бувається в тісній взаємодії з роз­витком су­спільства, зміною умов життя людини та ролі в ньому мови. Це призводить до зміни наукових парадигм ви­вче­н­ня мови, роз­шире­н­ня кола про­блем традиційних напрямів М., формува­н­ня нових його напрямів і дисциплін, зокрема між­дисциплінарних, ширшого залуче­н­ня до досліджень з М. концепцій і методів інших наук. Кінець 20 — початок 21 ст. по­значений дедалі більшою увагою М. до ви­вче­н­ня основних функцій природної мови: когнітивної та комунікативної у межах антропоцентричної, діяльнісної наукової парадигми. Центр тяжі­н­ня у сучасному М. пере­несено з мови як обʼєкта дослідже­н­ня на людину як субʼєкта мовної діяльності. Завдяки цьому в межах когнітивної та комунікативної лінгвістики, етнолінгвістики та лінгвокультурології, теорії між­мовної комунікації система мовних одиниць по­стає у її взаємодії з процесами мисле­н­ня, су­спільної діяльності мовців, культурою та історією певної національної спільноти. У дослідже­н­нях Дж. Лакоф­фа, Р. Ланґакера, Р. Джекендоф­фа, Ж. Фоконьє, Є. Барт­мінського, С. Толстої, В. Маслової, Л. Лисиченко, І. Голубовської, С. Єрмоленко, В. Жайворонка та інших зарубіжних й українських вчених мову трактовано як засіб концептуалізації, категоризації та аспектуалізації (профілюва­н­ня) світу, творе­н­ня його «мовної картини». Взаємодія системно-структурного й когнітивного, комунікативного, лінгвокультурологічного, етнолінгвістичного під­ходів характерна для сучасного ви­вче­н­ня мов у їхньому теперішньому стані та в історичному роз­витку.

М. в Україні пред­ставлене всіма напрямами і дисциплінами, що ви­значають сучасний стан теорії та практики ви­вче­н­ня мов у світовій науці. Результати наукових та науково-практичних досліджень з М. висвітлені у спеціальних друкованих органах: ж. «Мово­знавство», «Українська мова», зб. «Термінологічний вісник», «Культура слова», «Пові­домле­н­ня Української ономастичної комісії» (усі — НАНУ), філологічних серіях вісників університетів, їхніх окремих періодичних мово­знавчих ви­да­н­нях (зб. «Українське мово­знавство», «Мовні і концептуальні картини світу» Київського університету; ж. «Мова» Одеського університету), ж. «Дивослово: Українська мова й література в на­вчальних закладах», «Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах» (обидва — Міністерства освіти і науки України), «Записках Наукового товариства імені Шевченка». (Див. також Українське мово­знавство).

Літ.: Звегинцев В. А. История языко­­знания ХІХ–ХХ вв. в очерках и извлечениях. Ч. 1–2. Мос­ква, 1964–65; История лингвистических учений. Древний мир. Средний Восток. Средневековая Евро­па. Позднее Средневековье. Т. 1–4. Ле­­нин­град, 1980–91; Ковалик І. І., Самій­ленко С. П. Загальне мово­знавство. Історія лінгвістичної думки. К., 1985; Методологические основы новых на­­правлений в мировом языко­знании. К., 1992; Білецький А. О. Про мову і мово­­знавство. К., 1996; Мова і мово­знавство в духовному житті су­спільства. К., 2007.

Є. А. Карпіловська

Завантажити статтю