Окультизм

Визначення і загальна характеристика

ОКУЛЬТИ́ЗМ (від лат. occultus — прихований, таємничий) — узагальнена назва містичних, позанаукових вчень про існува­н­ня над­природних, транс­цендентних сил у людині та Космосі, які непі­знавані раціонально-емпіричним шляхом. На думку прихильників окультних вчень, ці сутності можуть персоніфікуватися шляхом взаємодії із ними «обраних, посвячених» осіб за допомогою спеціальних ритуалів, культу та магії. У класичному реліг.-філософському контекс­ті окультні сили ро­зуміють як демонічні. Ритуал посвяче­н­ня від­криває адепту вищий ступінь оволоді­н­ня сві­домістю, при якому приховані сили природи стають під­контрольні такій людині.

Витоки О. сягають архаїчних естетично-духовних уявлень, містичних практик, вчень про світ людських спільнот часу початків цивілізації, а то й доцивілізаційного періоду, виникають з міфологічно-містичних уявлень досучасної людини про світ та її пошуків вза­ємозвʼязку із ним. Даний феномен формувався в рамках реліг.-міфологічного синкретизму під впливом релігій, сформованих у межах реліг.-філософської інфра­структури Стародавнього світу. О. є теоретичним під­ґрунтям для таких реліг.-філосософських, містичних течій як гностицизм, теософія, езотерика (див. Езотеричне та Екзотеричне), герметизм, каб­бала та ін. У свою чергу, окультні практики присутні в магії, алхімії, астрології, хіромантії, ворожінні, парапсихології, сатанізмі тощо.

Природа феномену О. об­умовлена прагне­н­ням людини пі­знати світ, транс­цендентне, не обтяжуючи себе не лише раціональними методами, емпіричними верифікаціями, а й ір­раціональними методами, вийти за межі фізичної реальності й увійти до метафізичної, транс­цендентної реальності, використовуючи псевдонаукові інструменти (медитація, чаклунство, магія тощо). У пере­хід. період, пере­ломні епохи зверне­н­ня до практик О., за­звичай, значно активізується. Зокрема, вперше О. ви­окремлюють у пізній Античності — добу Елінізму, й повʼязаний із появою реліг.-філософської течії герметизму в Александрії (алхімія, астрологія, герметична математика). Перша праця про О. — «Смарагдова скрижаль» Гермеса Трисмегіста. У ній окреслено голістичні уявле­н­ня про взаємо­звʼязки елементів Всесвіту (існува­н­ня універсальних законів природи, що однаково під­коряються принципам причин­ності та аналогії), а людське буття як мікрокосм за аналогією є проективним дзеркалом макрокосму. Він також започаткував традицію пошуку рецепту отрима­н­ня «філософського каменя».

У добу Середньовіч­чя та Ренесансу О. та його ідеї, практики набувають антропоцентричного характеру, і повʼя­зані з пошуком містичного шляху «духовного удосконале­н­ня» людини. Саме тоді й було вперше викори­стано термін «окультизм» («occulta philosophia») у праці нім. гуманіста, натурфілософа А. Нет­тесгеймського «De Occulta Philosophia» («Про потаємну філософію», 1531), згодом у період Просвітництва з його бурхливими, революційними інтенціями О. активно використовувався як у профан­ному, побутовому (вшанува­н­ня авантюриста Каліост­ро, який був предтечею сучасних гіпнотизерів, екс­трасенсів), так і худож.-науковому (Вольтер, Ж.-Л. дʼАламбер, М. де Паскуаліс, Л.-К. де Сен-Мартен, Еліфас Леві, Папюс) середовищах. У цей час О. став методологічним під­ґрунтям політичної кон­спірології («теорії змови») та містично-релігійних практик іоаннітів, тамплієрів, ілюмінатів, ро­зенкройцерів, масонів та інших таємних угрупувань.

Нова хвиля О. у 19–20 ст. повʼязана із зро­ста­н­ням інтересу до синтетизму, голізму, секуляризму, орієнталізму (див. Оксиденталізм та Орієнталізм), спіритизму в процесі пі­зна­н­ня та їхній суперечливій взаємодії.

У 2-й пол. 19 — 20 ст. ідеї О. стали під­ґрунтям для позанаукових теорій, вчень: антропософії Р. Штейнера, «психотранс­мутації» Ю. Гаджієва, теософії О. Блаватської, філософії космізму «живої етики» М. Реріха, екофілософії Д. Андреєва («Роза Мира», 1958, опубл. 1991), езотерики К. Ка­станеди, інтеграл. йоги Ш. Ауробіндо, «магії хаосу», окультизму А.Кроулі та ін. Частково ідеї О. присутні у народному язичницт­ві — «мольфарстві». Надмірні бажа­н­ня, соціальні мрії, футурологічні фантасмагорії під­штовхували науковців до утопічних про­грам соціальної пере­будови (Т. Кампанел­ла «Civitas Solis» / «Місто сонця», 1623; Ф. Бекон «Nova Atlan­tis» / «Нова Атлантида», 1624), окультних, космологічних систем Р. Флад­да, алхімічних пошуків І. Ньютона. Позанаукові, містичні та окультні ідеї мали вплив і на творчість М. Коперника, Дж. Бруно, Й. Кеплера, Парацельса. Магія як елемент окультних практик на тлі наукової картини світу на різних етапах роз­витку науки лише загострює та окреслює на соціальний світ темні, незʼясовані або парадоксальні явища, що ще наукою не роз­ʼяснені. Магія «очікує» і заявляє про себе лише тоді, коли наукові зна­н­ня не в силах роз­тлумачити певне емпіричне явище. Тож магія — не лише позитивний засіб, за допомогою якого природа виявляє свої приховані сили, а посвячений, адепт «обдарований» талантом виявити та керувати стихіями природи.

З огляду на ір­раціональність сучасної технократичної, інформаційної цивілізації, а також паді­н­ня інтересу її пред­ставників до «традиційних», аврамічних релігій, зацікавле­н­ня раціональної «модерної» людини ідеями та практиками О. лише зро­стає. Перед­усім це спричинено по­стійним збільше­н­ням обсягів інформації («інформаційного шуму»), яку споживає людина. Поширен­ню О. сприяє його здатність швидко від­повісти на жит­тєво важливі пита­н­ня для людини, яка загубила сенс життя в умовах пост-людства (постмодерного, по­стантропологічного стану), її дегуманізація, скасува­н­ня будь-якого «традиційного», звичного порядку за умов релятивності всього довкола людини та її самої, не­впевненості в майбутньому людини і людства, неможливості про­гнозува­н­ня їхнього майбутнього в умовах екологічної кризи. Тому, на­прикінці 20 — на поч. 21 ст. популярні карти Таро, га­да­н­ня-ворожі­н­ня, спіритизм, парапсихологія, магія (чорна, біла), екс­трасенси, астрологи, хіромантія, дошка уїджа тощо. Нова хвиля пошире­н­ня ідей та практики О. засвідчує кризу традиційної культури та девальвацію в су­спільній сві­домості евристичного потенціалу класичного раціоналізму в його моральній та інтелектуальній формах. Критика О. пред­ставлена як богословами, дослідниками історії релігії, гуманітаріями, так і пред­ставниками природничих, точних наук. Серед ві­домих науковців, критиків О. — М. Еліаде, Е. Тірьякян, Р. Ґенон, Р. Зиґлер, М. Бердяєв.

В. П. Мельник, І. М. Бойко

Завантажити статтю