Окультизм

ОКУЛЬТИ́ЗМ (від лат. occultus — прихований, таємничий) — узагальнена назва містичних, позанаукових вчень про існування надприродних, трансцендентних сил у людині та Космосі, які непізнавані раціонально-емпіричним шляхом. На думку прихильників окультних вчень, ці сутності можуть персоніфікуватися шляхом взаємодії із ними «обраних, посвячених» осіб за допомогою спеціальних ритуалів, культу та магії. У класичному реліг.-філософському контексті окультні сили розуміють як демонічні. Ритуал посвячення відкриває адепту вищий ступінь оволодіння свідомістю, при якому приховані сили природи стають підконтрольні такій людині.

Витоки О. сягають архаїчних естетично-духовних уявлень, містичних практик, вчень про світ людських спільнот часу початків цивілізації, а то й доцивілізаційного періоду, виникають з міфологічно-містичних уявлень досучасної людини про світ та її пошуків вза­ємозв’язку із ним. Даний феномен формувався в рамках реліг.-міфологічного синкретизму під впливом релігій, сформованих у межах реліг.-філософської інфраструктури Стародавнього світу. О. є теоретичним підґрунтям для таких реліг.-філосософських, містичних течій як гностицизм, теософія, езотерика (див. Езотеричне та Екзотеричне), герметизм, каббала та ін. У свою чергу, окультні практики присутні в магії, алхімії, астрології, хіромантії, ворожінні, парапсихології, сатанізмі тощо.

Природа феномену О. обумовлена прагненням людини пізнати світ, трансцендентне, не обтяжуючи себе не лише раціональними методами, емпіричними верифікаціями, а й ірраціональними методами, вийти за межі фізичної реальності й увійти до метафізичної, трансцендентної реальності, використовуючи псевдонаукові інструменти (медитація, чаклунство, магія тощо). У перехід. період, переломні епохи звернення до практик О., зазвичай, значно активізується. Зокрема, вперше О. виокремлюють у пізній Античності — добу Елінізму, й пов’язаний із появою реліг.-філософської течії герметизму в Александрії (алхімія, астрологія, герметична математика). Перша праця про О. — «Смарагдова скрижаль» Гермеса Трисмегіста. У ній окреслено голістичні уявлення про взаємо­зв’язки елементів Всесвіту (існування універсальних законів природи, що однаково підкоряються принципам причинності та аналогії), а людське буття як мікрокосм за аналогією є проективним дзеркалом макрокосму. Він також започаткував традицію пошуку рецепту отримання «філософського каменя».

У добу Середньовіччя та Ренесансу О. та його ідеї, практики набувають антропоцентричного характеру, і пов’я­зані з пошуком містичного шляху «духовного удосконалення» людини. Саме тоді й було вперше використано термін «окультизм» («occulta philosophia») у праці нім. гуманіста, натурфілософа А. Неттесгеймського «De Occulta Philosophia» («Про потаємну філософію», 1531), згодом у період Просвітництва з його бурхливими, революційними інтенціями О. активно використовувався як у профанному, побутовому (вшанування авантюриста Каліост­ро, який був предтечею сучасних гіпнотизерів, екстрасенсів), так і худож.-науковому (Вольтер, Ж.-Л. д’Аламбер, М. де Паскуаліс, Л.-К. де Сен-Мартен, Еліфас Леві, Папюс) середовищах. У цей час О. став методологічним підґрунтям політичної конспірології («теорії змови») та містично-релігійних практик іоаннітів, тамплієрів, ілюмінатів, розенкройцерів, масонів та інших таємних угрупувань.

Нова хвиля О. у 19–20 ст. пов’язана із зростанням інтересу до синтетизму, голізму, секуляризму, орієнталізму (див. Оксиденталізм та Орієнталізм), спіритизму в процесі пізнання та їхній суперечливій взаємодії.

У 2-й пол. 19 — 20 ст. ідеї О. стали підґрунтям для позанаукових теорій, вчень: антропософії Р. Штейнера, «психотрансмутації» Ю. Гаджієва, теософії О. Блаватської, філософії космізму «живої етики» М. Реріха, екофілософії Д. Андреєва («Роза Мира», 1958, опубл. 1991), езотерики К. Кастанеди, інтеграл. йоги Ш. Ауробіндо, «магії хаосу», окультизму А.Кроулі та ін. Частково ідеї О. присутні у народному язичницт­ві — «мольфарстві». Надмірні бажання, соціальні мрії, футурологічні фантасмагорії підштовхували науковців до утопічних програм соціальної перебудови (Т. Кампанелла «Civitas Solis» / «Місто сонця», 1623; Ф. Бекон «Nova Atlan­tis» / «Нова Атлантида», 1624), окультних, космологічних систем Р. Фладда, алхімічних пошуків І. Ньютона. Позанаукові, містичні та окультні ідеї мали вплив і на творчість М. Коперника, Дж. Бруно, Й. Кеплера, Парацельса. Магія як елемент окультних практик на тлі наукової картини світу на різних етапах розвитку науки лише загострює та окреслює на соціальний світ темні, нез’ясовані або парадоксальні явища, що ще наукою не роз’яснені. Магія «очікує» і заявляє про себе лише тоді, коли наукові знання не в силах розтлумачити певне емпіричне явище. Тож магія — не лише позитивний засіб, за допомогою якого природа виявляє свої приховані сили, а посвячений, адепт «обдарований» талантом виявити та керувати стихіями природи.

З огляду на ірраціональність сучасної технократичної, інформаційної цивілізації, а також падіння інтересу її представників до «традиційних», аврамічних релігій, зацікавлення раціональної «модерної» людини ідеями та практиками О. лише зростає. Передусім це спричинено постійним збільшенням обсягів інформації («інформаційного шуму»), яку споживає людина. Поширенню О. сприяє його здатність швидко відповісти на життєво важливі питання для людини, яка загубила сенс життя в умовах пост-людства (постмодерного, постантропологічного стану), її дегуманізація, скасування будь-якого «традиційного», звичного порядку за умов релятивності всього довкола людини та її самої, невпевненості в майбутньому людини і людства, неможливості прогнозування їхнього майбутнього в умовах екологічної кризи. Тому, наприкінці 20 — на поч. 21 ст. популярні карти Таро, гадання-ворожіння, спіритизм, парапсихологія, магія (чорна, біла), екстрасенси, астрологи, хіромантія, дошка уїджа тощо. Нова хвиля поширення ідей та практики О. засвідчує кризу традиційної культури та девальвацію в суспільній свідомості евристичного потенціалу класичного раціоналізму в його моральній та інтелектуальній формах. Критика О. представлена як богословами, дослідниками історії релігії, гуманітаріями, так і представниками природничих, точних наук. Серед відомих науковців, критиків О. — М. Еліаде, Е. Тірьякян, Р. Ґенон, Р. Зиґлер, М. Бердяєв.

В. П. Мельник, І. М. Бойко

завантажити статтю