Олігофренія

ОЛІГОФРЕНІ́Я (від оліго... і грец. φρήν — розум) — особлива форма психічного недороз­вине­н­ня, що виникає внаслідок ураже­н­ня центральної нервової системи в пренатальний, натальний або пост­натальний періоди. Першу класифікацію душевнохворих по­дано в працях швейцарського психіатра Ф. Плат­тера «Ob­servationum» («Спо­стереже­н­ня», 1614) та «Praxeos medicae» («Медична практика», 1602–08; обидві — Базель), в її основу покладено низку ознак, що характеризують різноманітні поруше­н­ня інтелекту, емоцій і фізичного стану. Послідовники Ф. Плат­тера ви­окремлювали слабоумство як особливу форму душевних захворювань. Французький психіатр Ф. Пінель за­пропонував свою класифікацію, згідно з якою тупоумство та ідіотизм — особливі форми психозів. Він поділяв слабоумство на дві групи: вроджене та набуте. Інший варіант класифікації — поділ дітей за ступенем від­сталості на ідіотів, імбецилів і ро­зумово від­сталих. Значний внесок у роз­виток класифікацій дитячого слабоумства зробив учень Ф. Пінеля французький лікар Ж. Ескіроль, який вперше роз­межував вроджене й набуте слабоумство. За клінічними ознаками він поділяв слабоумних на три групи: ідіоти (вроджене слабоумство), імбецили (вроджене й набуте слабоумство) та ро­зумово від­сталі (набуте слабоумство).

Поня­т­тя «олігофренія» вперше ввів у вжиток німецький психіатр Е. Крепелін. Унікальність його ідей полягала в тому, що він роз­робив класифікацію психічних роз­ладів у дітей на основі нозологій, а олігофренія (ототожнювалася з сучасним поня­т­тям «ро­зумова від­сталість») — на основі здібностей та можливостей дітей у процесі їхнього на­вча­н­ня. Згодом клінічні симптоми вродженого й набутого слабоумства він обʼ­єд­нав у групу під на­звою «олігофренія», а для ви­значе­н­ня ступеня тяжкості ураже­н­ня інтелектуальної діяльності використовував поня­т­тя «ідіот», «імбецил», «дебіл». Положе­н­ня Ф. Плат­тера, Ф. Пінеля, Ж. Ескіроля та їх послідовників (Е. Сеґена, В. Айрленда, Д. Бурневіля, Е. Крепеліна, Ж. Демора та ін.), покладені в основу всіх на­ступних класифікацій і вчень, сприяли зароджен­ню нових тео­рій та під­ходів у різних галузях медицини, спеціальній психології, олігофренопедагогіки та не втратили значущості й актуальності донині.

Серед основних причин олігофренії — патологічна спадковість, хромосомні аберації, ураже­н­ня зародка, природна патологія, органічне ураже­н­ня центральної нервової системи у період внутрішньо­утробного роз­витку або на ран­ніх етапах пост­натального роз­витку, а також інфекції та паразитарні захворюва­н­ня вагітної жінки і дитини (краснуха, кір, малярія та інше), мозкові інфекції у ран­ньому дитинстві, менінгіти, менінгоенцефаліти, інтоксикації (внутрішні — внаслідок діабету, захворюва­н­ня печінки, нирок тощо; зовнішні — під впливом алкоголю, свинцю, протизаплідних засобів), травми, асфіксії, ендокрин­ні захворюва­н­ня матері й ураже­н­ня ендокрин­ного апарату плоду, несумісність крові матері та плоду.

Час і місце локалізації ураже­н­ня — один із основних чин­ників ви­значе­н­ня олігофренії, оскільки виникне­н­ня інтелектуальної недо­статності на пізніших етапах життя, коли психічні функції дитини уже досягли певного рівня роз­витку, дають іншу структуру дефекту. При олігофренії органічна недо­статність мозку має резидуальний не­про­градієнтний характер, а тому діти-олігофрени здатні до по­ступального пі­знавального роз­витку, що під­порядковується загальним закономірностям психічного роз­витку дитини, хоча й має свої особливості, зумовлені типом поруше­н­ня центральної нервової системи. При тяжких формах олігофренії фіксують анатомічні зміни мозку: зменшена кількість нервових клітин, недо­статній роз­виток звивин кори головного мозку, потовще­н­ня оболонок, їх зроще­н­ня із мозковою тканиною. Часто спо­стерігається залишкова гідроцефалія, зумовлена поруше­н­ням нормального від­току мозкової рідини, що спричиняє роз­шире­н­ня шлуночків мозку й створює патологічні умови для роз­витку нервових клітин.

При олігофренії анатомічні зміни поширюються на всю кору головного мозку. Однак від цього не зникає імовірність по­єд­на­н­ня дифузного ураже­н­ня кори з її локальними по­шкодже­н­нями, що в окремих випадках охоплюють і під­кіркові зони. Все це зумовлює різноманітні поруше­н­ня роз­витку пі­знавальної діяльності та емоційно-вольової сфери дітей-олігофренів. Найзагальнішою ознакою олігофренії є пере­важне недороз­вине­н­ня складних форм пі­знавальної діяльності. Часто спо­стерігається поруше­н­ня рівноваги між процесами збудже­н­ня й гальмува­н­ня, при цьому в одних випадках пере­важає процес збудже­н­ня (збуджені олігофрени), а в інших — процес збудже­н­ня виявляється ослабленим і пере­важає пасивне внутрішнє гальмува­н­ня (загальмовані олігофрени). Значні ураже­н­ня нервових процесів призводять до того, що тимчасові звʼязки, що виникають, стають інертними, а це ускладнює виробле­н­ня нових звʼязків.

При поруше­н­нях пі­знавальної діяльності виявляються обмеженість і недиференці­йованість спри­йма­н­ня, недо­статність різних функцій мовле­н­ня, уваги, памʼяті, труднощі логічного запамʼятовува­н­ня, від­творе­н­ня сприйнятого й ви­вченого. Недороз­винутими є наочно-образне й словесно-логічне мисле­н­ня, абстрагува­н­ня й узагальне­н­ня, аналіз і синтез. Фіксується недороз­виненість емоційно-вольової сфери, якостей особистості: бідність емоційних пере­живань, слабкість вольових зусиль, зниже­н­ня критичності, самооцінки, не­стійкість мотивів поведінки.

Для олігофренії характерні пізня поява мовле­н­ня, недоліки вимови, бідність словникового запасу, обмеженість викори­ста­н­ня граматичних кон­струкцій, наявність особливих труднощів звʼязного мовле­н­ня (ці недоліки по-різному комбінуються й проявляються в дітей з різним ступенем олігофренії). Недороз­виток пі­знавальних процесів часто по­єд­нується з поруше­н­нями цілеспрямованої діяльності, мотивації поведінки. Моторика олігофренів певною мірою порушена, недороз­винена ко­ординація рухів. Для них також характерні від­хиле­н­ня фізичного роз­витку (аномалії в будові черепа й скелета), ендокрин­ні роз­лади, а також різноманітні роз­лади моторики, що виявляються в порушених термінах роз­витку певної послідовності рухів, в особливостях формува­н­ня власне рухових дій, що уповільнюють на­вча­н­ня грамоти, письма, чита­н­ня, малюва­н­ня та послідовність викона­н­ня фізичних вправ і трудових умінь.

В Україні, як і в більшості країн світу, проводять системні дослідже­н­ня, спрямовані на роз­робле­н­ня змісту та форм діагностики дітей до­шкільного і молодшого шкільного віку, яким властиві особливості психофізичного роз­витку. У своїй роботі науковці органічно по­єд­нують фундаментальні теоретичні й прикладні роз­робки, повʼязані з пошуком ефективних засобів комплексної діагностики й корекції порушень роз­витку, консультува­н­ням дітей, на­да­н­ням їм і батькам психолого-педагогічної допомоги. Українським фахівцем у галузі спеціальної психології Н. Стадненко роз­роблено й екс­периментально доведено ефективність нового під­ходу до диференці­йованої діагностики. Він полягає в тому, що обʼєктом дослідже­н­ня має бути не актуальний роз­виток дитини (що вона знає та не знає на момент обстеже­н­ня), а здатність до на­вча­н­ня — на­учуваність (її основні критерії: узагальненість, пасивність, повільність, гнучкість, осмисленість, критичність). Також доведено, що діагностиці під­лягають зна­н­ня, набуті в процесі на­вча­н­ня та само­стійно. Багато уваги приділяють виявлен­ню особливостей психічного роз­витку (мисле­н­ня, памʼять, увага, мовле­н­ня), а також роз­роблен­ню засобів, спрямованих на поліпше­н­ня цілісного процесу роз­витку дитини, виправлен­ню властивих їй порушень.

У сучасній корекційній педагогіці залежно від глибини та стану дефекту дітей-олігофренів поділяють на три групи: ідіотія, імбецильність, легка ро­зумова від­сталість. Такий поділ має практичне значе­н­ня, оскільки для кожної групи роз­робляють специфічні принципи, зміст, методи й при­йоми на­вча­н­ня, вихова­н­ня та до­гляду.

Якщо в процесі обстеже­н­ня величина інтелектуального коефіцієнта дитини (IQ) знаходиться в межах 25–39 балів і нижче, встановлюють діа­гноз ідіотія. У таких дітей спо­стерігається різке поруше­н­ня психічного і фізичного роз­витку. Вони не усві­домлюють оточе­н­ня, мають нероз­винене мовле­н­ня, важкі поруше­н­ня моторики, ко­ординації рухів, особливо дрібних рухів рук. У багатьох дітей-ідіотів фіксують роз­лади стоя­н­ня й ходьби, нерідко — стереотипні ритмічні рухи, вʼялість і загальмованість. При глибоких формах ідіотії мовле­н­ня обмежується вимовля­н­ням окремих звуків чи фраз. У них важко сформувати елементарні навички гігієни, поведінки, самообслуговува­н­ня. Саме тому таких дітей направляють у спеціальні заклади системи соціального захисту.

Коли величина IQ знаходиться в межах 35–49 балів, встановлюють діа­гноз імбецильність. У дітей цієї категорії поруше­н­ня психічного і фізичного роз­витку виражені не так різко, як при ідіотії. Вони спроможні засвоювати елементарні навички фізичної праці, самообслуговува­н­ня, можуть оволодіти елементами грамоти. Моторика імбецилів характеризується загальною загальмованістю. Особливо яскраво проявляється недороз­виток дрібних диференці­йованих рухів рук. Саме тому вони майже не здатні себе обслуговувати й потребують по­стійної опіки. Недороз­виток моторики також ускладнює опанува­н­ня навичок письма. У дітей цієї категорії спо­стерігається важке поруше­н­ня пі­знавальної діяльності, зокрема процесів аналізу та синтезу, що викликає значні пере­шкоди під час на­вча­н­ня грамоти й рахунку. Поведінка імбецилів від­різняється специфічними особливостями: вони не усві­домлюють себе учнями, не ро­зуміють вимогу вчителя, не реагують на його за­уваже­н­ня, ходять по класу, їдять та граються під час уроку, без­причин­но сміються тощо. Через наявність тяжких дефектів спри­йма­н­ня, памʼяті, мисле­н­ня, мовле­н­ня, що по­єд­нуються з поруше­н­нями емоційно-вольової сфери та моторики, практично неможливо здійснювати на­вча­н­ня у спеціальних закладах освіти.

Діти, яким встановлюють діа­гноз дебільність, є основним контингентом спеціальних освітніх закладів. Вони мають значно легші поруше­н­ня ро­зумового роз­витку й не­значні фізичні від­хиле­н­ня. Показник їхнього IQ знаходиться в межах 50–70 балів. Вони володіють мовле­н­ням, рухові поруше­н­ня в них на­стільки компенсуються, що не заважають згодом задіюватися до трудової діяльності.

Водночас недо­статній роз­виток здібностей до встановле­н­ня та ро­зумі­н­ня часових, просторових, причин­но-наслідкових звʼязків між обʼєктами та явищами від­чутно по­значається на засвоєн­ні такими дітьми гео­графічного, історичного, природо­знавчого матеріалу. Поруше­н­ня моторики, пі­знавальної діяльності, зниже­н­ня цілеспрямованості та планомірності дій стають пере­шкодою в процесі формува­н­ня трудових дій та інтелектуальних умінь. Труднощі в на­вчан­ні, погані оцінки, доріка­н­ня та покара­н­ня з боку вчителів і батьків спричиняють різні невротичні реакції: грубість, під­вищену нервовість, збудженість або ж за­мкненість, зневіру у власних силах, негативне ставле­н­ня до школи та однокласників. Вони опановують елементарні навички письма й рахунку, а згодом і всю про­граму спеціального освітнього закладу. Дебіли від­різняються від імбецилів і своєю поведінкою. Вони значно швидше починають правильно орієнтуватися в навколишньому середовищі, під­корятися вимогам учителя та виконувати окремі зав­да­н­ня за мовною ін­струкцією. Діти-дебіли в процесі на­вча­н­ня на­стільки роз­виваються, що можуть успішно при­стосовуватися до су­спільно корисної трудової діяльності, опановувати до­ступні професії та вести само­стійне життя.

Лікарі та педагоги-дефектологи, які систематично спо­стерігають і ви­вчають дітей-олігофренів, можуть встановити, що ці діти від­різняються один від одного особливостями поведінки та потребують індивідуального і диференці­йованого під­ходів: одні — спокійні, успішно на­вчаються й беруть активну участь у громадському житті школи; в інших — недороз­виток пі­знавальної діяльності по­єд­нується з глибокими поруше­н­нями особистості; деякі з них — патологічно збудливі, без­турботні, байдужі, швидко стомлюються. Зав­да­н­ня педагога — не тільки на­вчати таких дітей, але й організовувати їхню поведінку.

У деяких дітей-олігофренів загальний недороз­виток пі­знавальної діяльності по­єд­нується з тяжкими поруше­н­нями слухо-мовлен­нєвої системи, руховими роз­ладами. У таких випадках разом із загальними зав­да­н­нями на­вча­н­ня і вихова­н­ня постають спеціальні, спрямовані на корекцію та компенсацію дефекту. Зміст корекційно-виховної роботи ви­значають диференці­йовано для кожної форми олігофренії. Ви­вче­н­ня катамнезу дітей, які закінчили спеціальний заклад освіти, показало ефективність корекційно спрямованого на­вча­н­ня у по­єд­нан­ні з лікувально-профілактичними заходами.

Завантажити статтю