Олігофренія

ОЛІГОФРЕНІ́Я (від оліго... і грец. φρήν — розум) — особлива форма психічного недорозвинення, що виникає внаслідок ураження центральної нервової системи в пренатальний, натальний або постнатальний періоди. Першу класифікацію душевнохворих подано в працях швейцарського психіатра Ф. Платтера «Ob­servationum» («Спостереження», 1614) та «Praxeos medicae» («Медична практика», 1602–08; обидві — Базель), в її основу покладено низку ознак, що характеризують різноманітні порушення інтелекту, емоцій і фізичного стану. Послідовники Ф. Платтера виокремлювали слабоумство як особливу форму душевних захворювань. Французький психіатр Ф. Пінель запропонував свою класифікацію, згідно з якою тупоумство та ідіотизм — особливі форми психозів. Він поділяв слабоумство на дві групи: вроджене та набуте. Інший варіант класифікації — поділ дітей за ступенем відсталості на ідіотів, імбецилів і розумово відсталих. Значний внесок у розвиток класифікацій дитячого слабоумства зробив учень Ф. Пінеля французький лікар Ж. Ескіроль, який вперше розмежував вроджене й набуте слабоумство. За клінічними ознаками він поділяв слабоумних на три групи: ідіоти (вроджене слабоумство), імбецили (вроджене й набуте слабоумство) та розумово відсталі (набуте слабоумство).

Поняття «олігофренія» вперше ввів у вжиток німецький психіатр Е. Крепелін. Унікальність його ідей полягала в тому, що він розробив класифікацію психічних розладів у дітей на основі нозологій, а олігофренія (ототожнювалася з сучасним поняттям «розумова відсталість») — на основі здібностей та можливостей дітей у процесі їхнього навчання. Згодом клінічні симптоми вродженого й набутого слабоумства він об’єднав у групу під назвою «олігофренія», а для визначення ступеня тяжкості ураження інтелектуальної діяльності використовував поняття «ідіот», «імбецил», «дебіл». Положення Ф. Платтера, Ф. Пінеля, Ж. Ескіроля та їх послідовників (Е. Сеґена, В. Айрленда, Д. Бурневіля, Е. Крепеліна, Ж. Демора та ін.), покладені в основу всіх наступних класифікацій і вчень, сприяли зародженню нових тео­рій та підходів у різних галузях медицини, спеціальній психології, олігофренопедагогіки та не втратили значущості й актуальності донині.

Серед основних причин олігофренії — патологічна спадковість, хромосомні аберації, ураження зародка, природна патологія, органічне ураження центральної нервової системи у період внутрішньоутробного розвитку або на ранніх етапах постнатального розвитку, а також інфекції та паразитарні захворювання вагітної жінки і дитини (краснуха, кір, малярія та інше), мозкові інфекції у ранньому дитинстві, менінгіти, менінгоенцефаліти, інтоксикації (внутрішні — внаслідок діабету, захворювання печінки, нирок тощо; зовнішні — під впливом алкоголю, свинцю, протизаплідних засобів), травми, асфіксії, ендокринні захворювання матері й ураження ендокринного апарату плоду, несумісність крові матері та плоду.

Час і місце локалізації ураження — один із основних чинників визначення олігофренії, оскільки виникнення інтелектуальної недостатності на пізніших етапах життя, коли психічні функції дитини уже досягли певного рівня розвитку, дають іншу структуру дефекту. При олігофренії органічна недостатність мозку має резидуальний непроградієнтний характер, а тому діти-олігофрени здатні до поступального пізнавального розвитку, що підпорядковується загальним закономірностям психічного розвитку дитини, хоча й має свої особливості, зумовлені типом порушення центральної нервової системи. При тяжких формах олігофренії фіксують анатомічні зміни мозку: зменшена кількість нервових клітин, недостатній розвиток звивин кори головного мозку, потовщення оболонок, їх зрощення із мозковою тканиною. Часто спостерігається залишкова гідроцефалія, зумовлена порушенням нормального відтоку мозкової рідини, що спричиняє розширення шлуночків мозку й створює патологічні умови для розвитку нервових клітин.

При олігофренії анатомічні зміни поширюються на всю кору головного мозку. Однак від цього не зникає імовірність поєднання дифузного ураження кори з її локальними пошкодженнями, що в окремих випадках охоплюють і підкіркові зони. Все це зумовлює різноманітні порушення розвитку пізнавальної діяльності та емоційно-вольової сфери дітей-олігофренів. Найзагальнішою ознакою олігофренії є переважне недорозвинення складних форм пізнавальної діяльності. Часто спостерігається порушення рівноваги між процесами збудження й гальмування, при цьому в одних випадках переважає процес збудження (збуджені олігофрени), а в інших — процес збудження виявляється ослабленим і переважає пасивне внутрішнє гальмування (загальмовані олігофрени). Значні ураження нервових процесів призводять до того, що тимчасові зв’язки, що виникають, стають інертними, а це ускладнює вироблення нових зв’язків.

При порушеннях пізнавальної діяльності виявляються обмеженість і недиференційованість сприймання, недостатність різних функцій мовлення, уваги, пам’яті, труднощі логічного запам’ятовування, відтворення сприйнятого й вивченого. Недорозвинутими є наочно-образне й словесно-логічне мислення, абстрагування й узагальнення, аналіз і синтез. Фіксується недорозвиненість емоційно-вольової сфери, якостей особистості: бідність емоційних переживань, слабкість вольових зусиль, зниження критичності, самооцінки, нестійкість мотивів поведінки.

Для олігофренії характерні пізня поява мовлення, недоліки вимови, бідність словникового запасу, обмеженість використання граматичних конструкцій, наявність особливих труднощів зв’язного мовлення (ці недоліки по-різному комбінуються й проявляються в дітей з різним ступенем олігофренії). Недорозвиток пізнавальних процесів часто поєднується з порушеннями цілеспрямованої діяльності, мотивації поведінки. Моторика олігофренів певною мірою порушена, недорозвинена координація рухів. Для них також характерні відхилення фізичного розвитку (аномалії в будові черепа й скелета), ендокринні розлади, а також різноманітні розлади моторики, що виявляються в порушених термінах розвитку певної послідовності рухів, в особливостях формування власне рухових дій, що уповільнюють навчання грамоти, письма, читання, малювання та послідовність виконання фізичних вправ і трудових умінь.

В Україні, як і в більшості країн світу, проводять системні дослідження, спрямовані на розроблення змісту та форм діагностики дітей дошкільного і молодшого шкільного віку, яким властиві особливості психофізичного розвитку. У своїй роботі науковці органічно поєднують фундаментальні теоретичні й прикладні розробки, пов’язані з пошуком ефективних засобів комплексної діагностики й корекції порушень розвитку, консультуванням дітей, наданням їм і батькам психолого-педагогічної допомоги. Українським фахівцем у галузі спеціальної психології Н. Стадненко розроблено й експериментально доведено ефективність нового підходу до диференційованої діагностики. Він полягає в тому, що об’єктом дослідження має бути не актуальний розвиток дитини (що вона знає та не знає на момент обстеження), а здатність до навчання — научуваність (її основні критерії: узагальненість, пасивність, повільність, гнучкість, осмисленість, критичність). Також доведено, що діагностиці підлягають знання, набуті в процесі навчання та самостійно. Багато уваги приділяють виявленню особливостей психічного розвитку (мислення, пам’ять, увага, мовлення), а також розробленню засобів, спрямованих на поліпшення цілісного процесу розвитку дитини, виправленню властивих їй порушень.

У сучасній корекційній педагогіці залежно від глибини та стану дефекту дітей-олігофренів поділяють на три групи: ідіотія, імбецильність, легка розумова відсталість. Такий поділ має практичне значення, оскільки для кожної групи розробляють специфічні принципи, зміст, методи й прийоми навчання, виховання та догляду.

Якщо в процесі обстеження величина інтелектуального коефіцієнта дитини (IQ) знаходиться в межах 25–39 балів і нижче, встановлюють діагноз ідіотія. У таких дітей спостерігається різке порушення психічного і фізичного розвитку. Вони не усвідомлюють оточення, мають нерозвинене мовлення, важкі порушення моторики, координації рухів, особливо дрібних рухів рук. У багатьох дітей-ідіотів фіксують розлади стояння й ходьби, нерідко — стереотипні ритмічні рухи, в’ялість і загальмованість. При глибоких формах ідіотії мовлення обмежується вимовлянням окремих звуків чи фраз. У них важко сформувати елементарні навички гігієни, поведінки, самообслуговування. Саме тому таких дітей направляють у спеціальні заклади системи соціального захисту.

Коли величина IQ знаходиться в межах 35–49 балів, встановлюють діагноз імбецильність. У дітей цієї категорії порушення психічного і фізичного розвитку виражені не так різко, як при ідіотії. Вони спроможні засвоювати елементарні навички фізичної праці, самообслуговування, можуть оволодіти елементами грамоти. Моторика імбецилів характеризується загальною загальмованістю. Особливо яскраво проявляється недорозвиток дрібних диференційованих рухів рук. Саме тому вони майже не здатні себе обслуговувати й потребують постійної опіки. Недорозвиток моторики також ускладнює опанування навичок письма. У дітей цієї категорії спостерігається важке порушення пізнавальної діяльності, зокрема процесів аналізу та синтезу, що викликає значні перешкоди під час навчання грамоти й рахунку. Поведінка імбецилів відрізняється специфічними особливостями: вони не усвідомлюють себе учнями, не розуміють вимогу вчителя, не реагують на його зауваження, ходять по класу, їдять та граються під час уроку, безпричинно сміються тощо. Через наявність тяжких дефектів сприймання, пам’яті, мислення, мовлення, що поєднуються з порушеннями емоційно-вольової сфери та моторики, практично неможливо здійснювати навчання у спеціальних закладах освіти.

Діти, яким встановлюють діагноз дебільність, є основним контингентом спеціальних освітніх закладів. Вони мають значно легші порушення розумового розвитку й незначні фізичні відхилення. Показник їхнього IQ знаходиться в межах 50–70 балів. Вони володіють мовленням, рухові порушення в них настільки компенсуються, що не заважають згодом задіюватися до трудової діяльності.

Водночас недостатній розвиток здібностей до встановлення та розуміння часових, просторових, причинно-наслідкових зв’язків між об’єктами та явищами відчутно позначається на засвоєнні такими дітьми географічного, історичного, природознавчого матеріалу. Порушення моторики, пізнавальної діяльності, зниження цілеспрямованості та планомірності дій стають перешкодою в процесі формування трудових дій та інтелектуальних умінь. Труднощі в навчанні, погані оцінки, дорікання та покарання з боку вчителів і батьків спричиняють різні невротичні реакції: грубість, підвищену нервовість, збудженість або ж замкненість, зневіру у власних силах, негативне ставлення до школи та однокласників. Вони опановують елементарні навички письма й рахунку, а згодом і всю програму спеціального освітнього закладу. Дебіли відрізняються від імбецилів і своєю поведінкою. Вони значно швидше починають правильно орієнтуватися в навколишньому середовищі, підкорятися вимогам учителя та виконувати окремі завдання за мовною інструкцією. Діти-дебіли в процесі навчання настільки розвиваються, що можуть успішно пристосовуватися до суспільно корисної трудової діяльності, опановувати доступні професії та вести самостійне життя.

Лікарі та педагоги-дефектологи, які систематично спостерігають і вивчають дітей-олігофренів, можуть встановити, що ці діти відрізняються один від одного особливостями поведінки та потребують індивідуального і диференційованого підходів: одні — спокійні, успішно навчаються й беруть активну участь у громадському житті школи; в інших — недорозвиток пізнавальної діяльності поєднується з глибокими порушеннями особистості; деякі з них — патологічно збудливі, безтурботні, байдужі, швидко стомлюються. Завдання педагога — не тільки навчати таких дітей, але й організовувати їхню поведінку.

У деяких дітей-олігофренів загальний недорозвиток пізнавальної діяльності поєднується з тяжкими порушеннями слухо-мовленнєвої системи, руховими розладами. У таких випадках разом із загальними завданнями навчання і виховання постають спеціальні, спрямовані на корекцію та компенсацію дефекту. Зміст корекційно-виховної роботи визначають диференційовано для кожної форми олігофренії. Вивчення катамнезу дітей, які закінчили спеціальний заклад освіти, показало ефективність корекційно спрямованого навчання у поєднанні з лікувально-профілактичними заходами.

Завантажити статтю