Книга

КНИ́ГА — найважливіша історично роз­винута форма закріпле­н­ня й пере­дачі в часі та просторі різноманітної інформації у ви­гляді текс­тового чи ілюстративного матеріалу, при­значена для багаторазового викори­ста­н­ня; неперіодичне ви­да­н­ня у формі кодексу (скріплені у корінці аркуші друку) будь-якого формату обсягом понад 48 сторінок або 3 друкарські аркуші, у обкладинці чи оправі; адресований читачеві твір писемності чи друку, що за допомогою певної системи знаків, зафіксованих на певному матеріалі, виконує покладені на нього інформаційні, естетичні, на­вчальні та інші функції; важливе джерело інформації, один із давніх способів існува­н­ня й руху соціальної інформації у су­спільстві і канал соціальної комунікації; авторський рукопис певного твору значного обсягу; одна з частин великого літературного твору, окремий номер періодичного чи продовжуваного ви­да­н­ня; у документо­знавстві — різновид документа; зшиті в одну палітурку (обкладинку) аркуші паперу з якими-небудь записами (бухгалтерська книга, книга скарг, домова книга) чи усталеним текс­том і залишеним місцем для офіційних записів (трудова, ощадна, чекова, залікова книжки). Дефініцій поня­т­тя «К.» існує багато, однак жодна з них не може вважатися загально­прийнятою, оскільки сама К. є багато­аспект., багатофункціонал. та універсал. явищем матеріал. та духов. культури. Серед найтиповіших ви­значень ви­окремлюють такі ознаки ро­зумі­н­ня К.: як предмет матеріал. культури; як зміст твору чи ви­да­н­ня, його сусп., інформ., ідеол., наук., естет. сутність; комбінов. (ціліс.) під­хід, коли роз­глядається невід­ʼємність форми, худож. оформле­н­ня К., полігр. викона­н­ня від її змісту, читацького чи цільового при­значе­н­ня. Деякі науковці роз­глядають К. як спосіб пере­веде­н­ня особистого (індивід.) зна­н­ня в загальне (надіндивідуальне), а також як спосіб пі­зна­н­ня довкі­л­ля. Етимологія К. достемен­но не зʼясована. Перед­умовами виникне­н­ня К. було створе­н­ня й формува­н­ня письма, наявність від­повід. матеріал. носіїв та інструментів, до­стат. рівень роз­витку су­спільства. Про­блема, виріше­н­ня якої сформувало К., ви­значалася потребою вмістити у від­носно компактний, портатив. і ціліс. предмет велике письмове пові­домле­н­ня, закріпити його таким чином для подальшого збереже­н­ня й зробити до­статньо зручним для багатораз. викори­ста­н­ня. Писемність, матеріали та форми К. у давнину в різних регіонах були різноманітні: пальмове листя, деревʼяні плоскі палички, що кріпилися разом у формі віяла; глиняні плитки, кора дерев, тканини. Найдавнішою формою К., котра одержала широке роз­по­всюдже­н­ня, був сувій, який до­зволив «згорнути» списану поверх­ню й роз­гортати її потім частинами, по мірі чита­н­ня. Матеріал — папірус (виготовлявся із серцевини очеретяної рослини), зʼявився в 4–3 тис. до н. е. у Давньому Єгипті. К. у ви­гляді сувою про­існувала в Єгипті, Греції, Давньому Римі до перших віків н. е., коли вона почала витіснятися новою кон­струкцією, яка існує й дотепер, — кодексом (К. зі сторінками, що пере­гортаються). Цей пере­хід став можливим завдяки вина­йден­ню за часів античності нового матеріалу для письма і К. — пергаменту (спеціально оброблена шкіра молодих тварин). Проте суть К. як носія інформації та досвіду залишалася, змінилася лише форма. Зошити, що складали кодекс, почали закривати деревʼяними дошками, прикріпленими мотузками до блоку, — так зʼявилася оправа.

В антич. К. текст вирізнявся злитністю написа­н­ня, усі букви однієї висоти (маюскульні), не мали виносних елементів. У роз­міщен­ні текс­ту кодекс спочатку у всьому нагадував сувій — заголовок за традицією продовжували писати в кінці К. У середньовіч­чі змінилося функціонал. при­значе­н­ня К., центрами книжк. культури стали монастирі, обовʼязк. одиницями в яких були бібліотека і скрипторій (майстерня з пере­писува­н­ня К.). Типова К. європ. середньовіч­чя — пергамент. кодекс, пізніше (13–14 ст.) замінений на паперовий (вина­йдений у Китаї ще до н. е.). Найдавніші рукописні кодекси Київ. Русі, що збереглися, написані кирилицею на пергаменті великого формату (фоліанти), їх від­носять до серед. 11 ст. (Реймське та Остромирове Євангелія, Ізборник Святослава), і вони свідчать про усталені вже тут традиції книгописа­н­ня. Згодом потреба су­спільства в освіті, культурі, науці зро­стала, люди шукали способи мех. від­творе­н­ня текс­тів. Спочатку (пере­важно на Далекому Сході) таким способом була ксилографія. Роз­виток освіти, потреба широкого роз­по­всюдже­н­ня знань та наявні тех. перед­умови при­звели до винаходу у 1440-х рр. в Європі друкарства (Й. Ґутенберґ), хоча рукописна К. й після цього тривалий час продовжувала своє існува­н­ня водночас із друкованою. При пере­ході від рукопис. до друк. суть К. не змінилася, став іншим лише спосіб її виробництва, внаслідок чого значно зросла кількість випущених К. Роз­виток друкарства сприяв зро­стан­ню заг. освіченості су­спільства, пром. революції, роз­витку культури і науки. Окремі дослідники вважають, що до кін. 15 ст. у Європі виникло бл. 1100 друкарень, які випустили понад 40 тис. назв ви­дань заг. накладом бл. 12 млн прим. По­ступово сформовано стандарт друк. К., зокрема усталено її осн. формати, за­проваджено фоліацію (нумерацію аркушів), а пізніше й пагінацію (нумерацію сторінок). У 1470-х рр. почали зʼявлятися титульні аркуші. Наклад друк. К. спочатку становив 100–150 прим., потім — 1000–1200 прим. Серед перших ві­домих натепер друк. К. — «Iudicium prognosticon…» («Прогностична оцінка поточного 1483 року», Рим, 1483) Юрія Дрогобича, опубл. латиницею. У текс­ті перших кирилич. старо­друків, випущених 1491 Ш. Фіолем у Кракові, є числен­ні українізми, що свідчить про участь українців у скла­дан­ні, редагуван­ні та друкуван­ні цих книг. К., на­друк. у 15 ст., називають інкунабулами. У 16 ст. в Європі впроваджено книжк. цензуру, 1559–1948 у Римі виходив «Індекс заборонених книг», багато К. знищено. Книжк. культура по­стійно за­знає певних змін (формат, зміст, оформле­н­ня К. та їхніх оправ тощо), зро­стає коло потенцій. читачів, збільшуються наклади К., роз­виваються книжк. торгівля та бібліотечна справа. Друк. К. сприяє роз­виткові держ. мов, формуван­ню нац. сві­домості, устален­ню правопису. Перша точно датована друк. К. на території України з тих, що збереглися, — «Апостол», ви­даний 1574 І. Федоровим у Львові; тоді ж ним було випущено «Буквар». В Острозі, у друкарні князя К. Острозького, 1581 І. Федоров на­друкував перше ви­да­н­ня Біблії церк.-словʼян. мовою. Роз­квіт укр. книгови­да­н­ня від­бувся у 17 ст., активно працювали друкарні Києво-Печер. лаври, Львів. братства, діяли приватні друкарні Т. Вербицького, С. Соболя, К. Транквіліона-Ставровецького тощо. Особливо від­чутно роз­виток книжк. справи від­бувався в Європі у 18 ст. — в епоху Просвітництва. Різко зріс випуск світських К., зменшився їхній формат, К. стали дешевшими і до­ступнішими, збільшився наклад ви­дань та зросла кількість читачів. У Рос. імперії за­проваджено світську азбуку (т. зв. граж­данський шрифт) і від­повід­не книгови­да­н­ня. Першою друк. К. нової укр. літ-ри була «Енеїда» І. Котляревського, яка ви­йшла 1798 у С.-Петербурзі. Кардинал. зміни у виготовлен­ні К. повʼязані із 19 ст.: у 1-й третині цього столі­т­тя ганчірʼяний папір ручного виробництва замінено на папір з целюлози машин. виробництва, напів­ручні процеси лиття окремих літер, скла­да­н­ня друкар. форми та її від­би­т­тя на ручних деревʼяних вер­статах — на друкар. і набірні машини. Остаточно від­окремилися друкарні і видавництва, почали роз­виватися редакц.-видавн. процеси під­готовки К., від­булося при­скоре­н­ня виробництва К. і її здешевле­н­ня, а поряд з цим часто — зниже­н­ня якості її худож. оформле­н­ня та заг. культури К. У 20 ст. роз­виток К. тривав нерівномірно як в окремих країнах, так і у певні хронол. періоди. Т. зв. революція у світі К. (Р. Ескарпі) виявилася насамперед різким збільше­н­ням кількості ви­дань. К. стала звичним предметом побуту для міль­йонів людей, надійним джерелом знань, найрозпо­всюдженішим інструментом для на­вча­н­ня, а також естет. роз­витку людини. Разом з тим через К. та ін. засоби масової комунікації від­бувається вагомий вплив на людську сві­домість, на просуне­н­ня у су­спільстві певних ідеол., політ., морал. стереотипів і на­станов.

Сутність К. актуалізується тільки під час чита­н­ня, що слід вважати і процесом, і проміж. результатом від­творе­н­ня книжк. ви­да­н­ня в індивід., груповій чи сусп. сві­домості, а тому й засобом формува­н­ня сві­домості. З ін. боку, К. — це товар, який має свої особливі екон. властивості. К. як річ, як предмет — це один чи кілька примірників книжк. ви­да­н­ня, що є кінцевим результатом від­чуже­н­ня автор. унікал. твору і наділе­н­ня його техніко-технол. засобами книжк. справи можливістю стати до­ступним ін. сві­домості. Від­носно К. книжк. ви­да­н­ня є матеріал., предметною формою її існува­н­ня. У ньому органічно по­єд­нуються і творчість автора, і праця редакторів, художників, полі­графістів. Кон­струкція сучасної К. є результатом її тривалого роз­витку і складається із зовн. і внутр. елементів. До зовнішніх належать: блок К. (сукупність папер. зшитків); корінець, каптал, який його скріплює; оправа (палітурка) чи обкладинка, може бути суперобкладинка, футляр або манжетка у ви­гляді смужки цупкого паперу, що обі­ймає два чи більше ви­да­н­ня; форзаци, що скріплюють блок і оправу; стрічка-закладка (ляссе). Під внутр. елементами ро­зуміють текст К., від­творений наразі полігр. способом шрифтами різних гарнітур; титул, контртитул, авантитул, шмуцтитул; спускові та кінцеві сторінки; ілюстрації; колонцифри та колонтитули; норму і сигнатуру; довідк.-пошук. та наук.-допоміж. апарат книги. К. є обʼєктом ви­вче­н­ня книгознавства, її досліджують за допомогою різних методів, насамперед книго­знавчих, серед яких активно роз­вивається типолог. метод пі­зна­н­ня К. У 2-й пол. 20 ст. висунуто теорію від­мира­н­ня традиц. К. або «кінець галактики Ґутенберґа» (М.-Г. Мак-Клюен) і її заміни не папер. інформацією. Поня­т­тя «К.» почало тлумачитися більш широко: аудіокниги (грамзаписи, магнітні стрічки та касети, лазерні диски), ві­деокниги (ві­деокасети, лазерні оптичні диски), різні електрон­ні при­строї (електрон­ні К.). Спів­ставле­н­ня К. як носія інформації з новими засобами комунікації по­ставило пита­н­ня про її жит­тє­здатність у нових умовах. Проте саме за допомогою нових електрон. технологій, тех. спроще­н­ня та здешевле­н­ня процесів виготовле­н­ня традиц. К. в остан­ні десятиріч­чя, за ві­домостями ЮНЕСКО, від­бувається по­стійне зро­ста­н­ня кількості випущених назв книжк. ви­дань.

Замість заміни книго­друкува­н­ня електрон. засобами комунікації від­булося взаємо­проникне­н­ня цих двох інформ. напрямів, що при­звело до величезного тех. про­гресу у видавн.-полігр. комплексі, до при­скоре­н­ня і збільше­н­ня випуску друк. продукції на ґрунті масового викори­ста­н­ня ЕОМ, а з ін. боку — до появи «змішаних» засобів інформації, які по­єд­нують пере­ваги К. і процесора. Водночас за­провадже­н­ня терміна «електрон­на К.» порушує пита­н­ня термінол. ви­значе­н­ня цього поня­т­тя чи нового, роз­ширеного його трактува­н­ня. Більшість книго­знавців вважають, що сутність К. від зміни її форми (у даному випадку — папер. кодексу) не міняється, і електрон­не ви­да­н­ня у ви­гляді завершеного твору, що про­йшло редакц. оформле­н­ня на будь-якому матеріал. носії, може вважатися електрон. К. Проте пита­н­ня реєстрації таких ви­дань, автор. права та багато ін. залишаються поки що не роз­вʼязаними. Для ви­зна­н­ня електрон. документа К. є дві осн. умови: існува­н­ня електрон. К. у формі самост. документа, що має індивід. пошук. ознаки (назву, ідентифікац. номер, певну єд­ність змісту, форми, при­значе­н­ня, що виділяє її з множини ін. фрагментів електрон. інформації), та стабільність змісту електрон. К. і статичність її знак. форми (вона принципово повин­на бути захищена від змін її текс­ту користувачем і до­ступна тільки для чита­н­ня). Електрон­на К. має свої пере­ваги (екон., геогр., до­ступності, швидкості одержа­н­ня інформації) та недоліки (ненадійність тех. при­строїв, засобів звʼязку, стабільності електроживле­н­ня, несумісність про­грам. забезпече­н­ня, засміченість ресурсів Інтернету тощо). У майбутньому, навіть якщо новітні способи збереже­н­ня й пере­дачі інформації замінять традиц. К., залишаться книго­сховища, які збережуть істор., культурне, наук., пі­знавал. значе­н­ня К. Окрім того, К. — це не лише інформація, вона може бути твором мистецтва; вишукані ви­да­н­ня худож. літ-ри, поезії несуть читачам естет. задоволе­н­ня не лише змістом, а й формою; важливими залишаються тактильні від­чу­т­тя людини при пере­гортан­ні сторінок кодексу; рідкісне чи цінне ви­да­н­ня — бажаний обʼєкт для колекціонува­н­ня бібліофілами. К. за­ймає особливе місце у сучас. культурі. Нині неправомірно роз­глядати К. тільки як спосіб збереже­н­ня і пере­дава­н­ня інформації. Це не лише елемент сучас. культур. комунікації, але й основа спадкоємності культури.

Завантажити статтю