Книгознавство

КНИГОЗНА́ВСТВО — наука про книгу як обʼєктивне явище соціальної дійсності, синонім до поня­т­тя бібліологія. Ви­вчає книгу як предмет матеріал. культури, її осн. елементи, типи й види; роз­криває її функції. Тривалий час К. вважали комплекс. дисципліною, що обʼ­єд­нувала науки, обʼєктом ви­вче­н­ня яких була книга: бібліотекознавство, бібліографознавство, бібліополістика, редакц.-видавн. справа тощо. Нині ці дисципліни є само­стійними, і обʼєктом їх дослідж. є не лише книги, а й ін. засоби масової комунікації, зокрема електрон­ні. Книгу в К. роз­глядають у системі книжк. справи, тобто в конкрет. галузі її функціонува­н­ня — від створе­н­ня книги, реєстрації, до процесів її роз­по­всюдже­н­ня й сприйня­т­тя читачем. Ви­значають кілька етапів роз­витку К. Перший — протонауковий, коли від­бувалось накопиче­н­ня емпірич. спо­стережень щодо книги, її значе­н­ня в житті людини. Такі записи зу­стрічаються ще в рукопис. книгах, а завдяки за­проваджен­ню друкарства й різкому збільшен­ню кількості книжок в обігу нотатки книго­знав. змісту та й цілі книго­знавчі нариси зʼявляються у старо­друках, пере­важно у перед­мовах або післямовах, а також у рукопис. маргінальних замітках на берегах чи форзацах книжок. Витоки К. походять з бібліографії, оскільки опис книг, укла­да­н­ня бібліогр. каталогів чи списків вимагало широкого й глибокого зна­н­ня книжок. Як наук. дисципліна К. почало формуватися у серед. 18 ст., коли було накопичено, пере­важно в Європі, значну кількість рукопис. і друк. книг і, від­повід­но, емпірич. спо­стережень за ними, та від­чувалася обʼєкт. потреба систематизації існуючих знань. Так, у 1750-х рр. Й. Франке роз­робив класифікацію бібліо­графії, яка, по суті, є класифікацією заг. науки про книгу. Ґ. Дебюр, укладач 10-том. довід­ника «Bibliographie instructive ou Traité de la connaissance de livres rares et singuliers» («Керівництво з бібліо­графії або Трактат про зна­н­ня рідкісних і унікальних книг», Париж, 1763–82), виявив ро­зумі­н­ня дуалістичності книги — як предмету матеріал. культури і як носія духов. змісту. Великий вплив мали також по­гляди Ж.-Ш. Брюне, автора «Manuel du libraire et de lʼamateur de livres» («Керівництво для бібліотек і для любителів книги», Париж, 1810; мало кілька пере­ви­дань). Перший наук. термін для ви­значе­н­ня дисципліни на­прикінці 18 ст. за­пропонував нім. мовою («Bücherkunde» або «Buchkunde») хранитель Імператор. б-ки у Відні М. Деніс, який ототожнював бібліо­графію з К., називаючи її філол. наукою та зараховуючи до неї історію рукопис. та друк. книги, зна­н­ня про б-ки та описи книжок. Таке ж широке ро­зумі­н­ня терміну «бібліо­графія» подавав і рос. бібліо­граф В. Сопіков у вступі до «Опыта рос­сийской библио­графии» (С.-Петербург, 1813).

В англомов. країнах на той час знач. вплив на роз­виток К. мала 2-томна праця Т. Горна «An Introduction to the study of bibliography» («Вступ до ви­вче­н­ня бібліо­графії», Лондон, 1814). Нім. книго­знавець 19 ст. Ф. Еберт, під­креслюючи тісний звʼязок бібліо­графії з історією писемності та книги, за­значав, що такі дослідж. потребують енциклопед. та істор. знань, володі­н­ня іноз. мовами, орієнтації у мистецтві книги та друкар. техніці, у книжк. торгівлі та бібліотеч. справі. На поч. 19 ст. Ґ. Пеньо у праці «Dictionnaire raisonne de bibliologie» («Тлумачний словник з бібліології», Париж, 1802–04) увів новий термін для ви­значе­н­ня дисципліни — «бібліологія». Було покладено початок від­окремле­н­ня бібліо­графії та бібліології. Він вважав, що бібліо­графія охоплює опис і класифікацію книжок, а бібліологія є теорією бібліо­графії, яка дає аналіз приведених у систему людських знань і є найголовнішою з усіх наук. Подіб. по­гляду у 19 ст. дотримувалися й польс. бібліо­графи, про що свідчать публікації Є. Бандтке, О. Богаткевича, Й. Лелевеля та К. Естрайхера. Теор. аспект цієї науки остан­ній називав «чи­стою чи внутрішньою бібліо­графією» або, за франц. традицією, бібліологією, а власне бібліо­графію — прикладною чи матеріальною. У Рос. імперії ці по­гляди роз­вивав В. Анастасевич (уродженець Києва, закін. Києво-Могилеян. академію), який вважав, що «наука про книги зробилася галуз­зю людських знань і наукою тим важливішою, що вона предметно включає в себе всі інші, бо всі інші містяться у книгах». 1811 у ст. «О библио­графии» у ж. «Улей» він об­ґрунтував поня­т­тя бібліології, а 1820 у ж. «Благонамерен­ный» першим у Рос. імперії вжив термін «книговедение». Перші книго­знавчі теор. роз­робки на укр. землях належать бібліотекарю Волин. (Кремʼянец.) ліцею, а згодом Університету св. Володимира у Києві П. Ярковському, який від 1809 викладав у ліцеї бібліо­графію, а від 1814 читав курс лекцій з бібліології. У про­грамі курсу 1820 він роз­крив поня­т­тя бібліології як сукупності знань про книгу, вказав предмети або дисципліни, якими за­ймається ця наука: історія книжк. справи, засоби збереже­н­ня і роз­по­всюдже­н­ня наук. праць, бібліо­графія, до складу якої він включав і пита­н­ня бібліотеч. справи та книгарства. Певні книго­знавчі аспекти простежують також у працях деяких ін. укр. істориків та літературо­знавців кін. 19 — поч. 20 ст. У 2-й пол. 19 ст. у Німеч­чині, а згодом і в ін. країнах К. найчастіше називали бібліотеко­знавством, що свідчить про другий етап його роз­витку (наук. теорії К. Дзяцко, Ф. Ейхлера та ін.). Третім, найважливішим етапом роз­витку К., ви­значають 1910–30-і рр., коли активно роз­роблялися його теор. концепції і від­бувалася інтенсифікація емпірич. досліджень, зміцнювалися звʼязки з ін. науками і з практикою, виникали наук. центри і бібліолог. журнали. Найцікавішими були концепції К. рос., укр., польс. та чес. учених. Чес. книго­знавець Л. Живний ототожнював К. та бібліологію і роз­робив класифікацію К., яка складалася з теор. дисципліни та практ. галузі. У Польщі у 1920–30-х рр. про­блеми теорії К. досліджували Я. Мушковський, К. Пекарський, М. Руликовський, С. Уртель-Верчинський та ін. Піонером К. у Рос. імперії вважають М. Лісовського, який 1913 першим у країні прочитав курс К. (у С.-Петербур. університеті) і за­пропонував чітку і пере­конливу систему даної дисципліни, яка включала книговиробництво, книгорозпо­всюдже­н­ня і книгоопис (бібліо­графію). За його теорією К. повин­но за­йматися лише зовн. та кількіс. ознаками друк. творів, а їхнім змістом мають за­йматися ін. дисципліни. Усі на­ступні теор. книго­знавчі роз­робки (не тільки в рос., але й в укр., польс., чес. наук. літ-рах) починалися з виробле­н­ня позиції до три­єдиної концепції М. Лісовського. Автором ін. концепції був О. Ловʼягін, який роз­містив К. як галузь «великої науки про спілкува­н­ня людей» у рамках соціології чи культурології і поділяв на генетику (істор. частина), статику (типологія книжок, статистика, бібліо­графія, мистецтво книг) і динаміку (колекціонува­н­ня, б-ки, архіви, бібліол. психологія, книжк. економіка та політика). Пред­ставником систем. під­ходу у книго­знав. дослідже­н­нях і прибічником інтеграл. К. був у 1920-і рр. М. Куфаєв, який у своїх працях «Про­блемы философии книги» (Петро­град, 1922), «Книга в процес­се общения» (Ленин­град, 1927) та ін. намагався побудувати філософію книги (виявле­н­ня сутності, природи та ролі книги) і філософію К. або бібліологію, яку він називав також «методологією К.». Осн. про­блематика остан­ньої — роз­робле­н­ня спец. термінології, створе­н­ня структури й складу науки про книгу, виявле­н­ня змісту, обсягу окремих книго­знав. дисциплін і їхнього місця у системі заг. науки про книгу, а також виробле­н­ня методів дослідж. для кожної книго­знав. дисципліни. М. Щелкунов ви­окремлював 4 частини К., повʼязані із фазами життя книги: виробництво, реєстрація та класифікація, роз­по­всюдже­н­ня, спожива­н­ня. О. Фомін у праці «Книговедение как наука. История и современ­ное со­стояние» (Ленин­град, 1931) чітко окреслив зав­да­н­ня цієї науки. Між­нар. значе­н­ня мали праці рос. вченого М. Рубакіна, одного з фундаторів соціології книги та бібліопсихології.

Стрімке зро­ста­н­ня та становле­н­ня укр. книго­знав. наук. школи від­булося на поч. 1920-х рр. На сторінках часописів «Книгарь», «Бібліологічні вісті» та ін. публікувалися числен­ні книго­знавчі роз­відки. Роз­квіт вітчизн. К. повʼязаний насамперед із діяльністю Книго­знавства Українського наукового ін­ституту (УНІК) у Києві (1922–36). Пріоритет. напрямами роботи ін­ституту були дослідж. у галузі історії укр. книги (П. Балицький, С. Єфремов, С. Маслов, П. Попов), періодики (В. Ігнатієнко), мистецтва книги (М. Макаренко, Д. Щербаківський), теорії та практики укла­да­н­ня укр. бібліогр. репертуару (Ю. Меженко, Я. Стешенко). Крім того, наук. робота УНІК була зосереджена на ви­вчен­ні комплексу «книга–читач», а книго­знавчі дослідж. акцентувалися саме на читача (на від­міну від книго­знав. центрів Росії, де перед­усім ви­вчали теорію книги). Найвагомішими теор. роз­робками з цього пита­н­ня є наук. праці Д. Балики, К. Довганя та В. Іванушкіна. 1925 організовано Укр. бібліогр. товариство в Одесі; 1928–29 при ВУАН діяло Укр. бібліолог. товариство (Київ), осн. напрямом діяльності якого було ви­вче­н­ня мистецтва вітчизн. книги. Книго­знав. дослідже­н­нями, насамперед старо­друків, у той час за­ймалися у Всенар. б-ці України (нині НБУВ) та ін. великих б-ках республіки. Книго­знавчі студії від­бувалися також за межами УСРР. Так, 1925 у Львові ви­йшла кн. І. Огієнка «Історія українського друкарства». Серед емі­грант. осередків найпліднішими у галузі К. були Подєбради (Л. Биковський) та Прага (С. Сірополко). У Празі 1927–32 виходив укр. ж. «Книголюб». На поч. 1930-х рр. у СРСР здійснено спробу створе­н­ня т. зв. марксист.-ленін. К., що означало його політизацію, намага­н­ня залучити до соц. будівництва. Яскравими пред­ставниками цього напряму були П. Берков і Г. Владиславлєв, які наголошували, що предметом К. є ви­вче­н­ня книги як особливої форми ідеології. Були закриті книго­знавчі ін­ститути у Москві та Ленін­граді, наук. та бібліофіл. товариства, часописи тощо. Знище­н­ня укр. К. роз­почалося 1931. За звинуваче­н­ням в укр.-бурж. націоналізмі го­стрій критиці були під­дані діяльність УНІК, його дир. Ю. Меженка, ж. «Бібліологічні вісті» та ін. У 1930-і рр. усі книго­знавчі публікації були спрямовані на викри­т­тя «шкідливих» здобутків попередників, напр., т. 1 «Наукових записок» реорганізов. УНІК — «Проти буржуазних теорій у книго­знавстві» (1933). Значну частину книго­знавців було ре­пресовано, зокрема А. Артюхову, П. Балицького, К. Довганя, Й. Залевського, В. Іванушкіна, М. Іванченка, М. Макаренка, Я. Стешенка та ін. Ті, що лишилися на волі, або ві­ді­йшли від книго­знав. досліджень (принаймні, не публікували своїх праць), або виїхали з України (Д. Балика, В. Іваницький, Ю. Меженко). Від серед. 1930-х рр. і майже до кін. 1950-х рр. в УРСР не зʼявилося жодної вагомої праці з К. чи історії книги, а сам термін «К.» ви­йшов з актив. ужитку. Укр. К. певною мірою роз­вивалося у той час за межами УРСР. У Галичині 1937–39 (21 ч.) і 1942–43 (2 ч.) Ю. Пеленський видавав ж. «Українська книга». У м. Авґсбурґ (Німеч­чина) В. Міяковський 1948 намагався від­новити укр книго­знав. часопис, випустивши ж. «Українські бібліологічні вісті». Новий етап роз­витку К. в СРСР роз­почався на­прикінці 1950-х рр. у звʼязку з інформ. вибухом, різким збільше­н­ням кількості публікацій і необхідністю захисту традиц. книги від різних скептич. висловлювань щодо її майбутнього. Значну роль у формуван­ні методології комплекс. науки про книгу зіграла функціонал. школа К., осн. положе­н­ня якої 1970 були сформульовані польс. книго­знавцем К. Ґломбі­йовським, а в СРСР — О. Барсуком, Й. Баренбаумом та ін. Консолідації книго­знав. досліджень сприяли наук. збірники «Книга. Ис­следования и материалы» (від 1959 ви­йшло понад 90 вип.), всесоюзні та між­нар. наук. конф. у Москві з про­блем ви­вче­н­ня та викла­да­н­ня К., історії книги в ін­ститутах культури та ВНЗах полігр. профілю. В остан­ні десятиріч­чя існува­н­ня СРСР теорією К. активно за­ймалися А. Бєловицька (під­руч. «Общее книговедение»), Є. Немировський («Что такое книговедение»; обидва — Москва, 1987), Й. Баренбаум («Основы книговедения», Ленин­град, 1988) та ін. Серед зарубіж. дослідників К. 1970–80-х рр. — Ф. Функе, К. Мігонь, Ф. Краузе. В Україні 1959 у Харкові опублікована кн. «Українська книга кінця XVI–XVIII століть: Нариси з історії книги» І. Каганова; тоді ж почали виходити друк. каталоги старо­друків; 1964–65 випущено ґрунт. моно­графії «Книга і друкарство на Україні» та «Українська книга»; 1966 проведено широку книго­знавчу конф.; поодинокі стат­ті публікувалися у зб. «Полі­графія та видавнича справа», «Бібліотеко­знавство та бібліо­графія». К. та історію книги почали викладати у Харків., а згодом і в Київ. ін­ститутах культури. Серед ві­домих дослідників історії вітчизн. книги — Я. Запаско, Я. Ісаєвич, Ф. Максименко. Нині від­бувається певний занепад теор. книго­знав. досліджень, викликаний насамперед появою нових засобів масової комунікації та роз­витком нових споріднених дисциплін (напр., документознавство). Від К. від­окремлюються такі традиц. для нього дисципліни, як бібліопегістика, кодикологія, інкунабуло­знавство, типологія книги, бібліополістика тощо. Натомість помітна тенденція включе­н­ня до кола про­блем К. дис­кусій. питань, повʼязаних з електрон. книгою, адже, як наголошується, змінюється форма книги, а не її сутність.

К. роз­глядається, з одного боку, як спец. істор. дисципліна, коли, пере­важно, йдеться про істор.-книго­знавчі дослідже­н­ня, а з ін. — як соціогуманітарна наука. Серед книго­знав. дисциплін най­активніше роз­вивається історія книги, яка є вже усталеною наук. дисципліною. У РФ утвердилася нова дисципліна — історія книжк. культури (В. Васильєв). Разом з тим роз­виваються й ін. галузі істор. К., тобто дисципліни, які ви­вчають не лише памʼятки писемності чи старо­друки, історію друкарства та видавн. справи, але й історію книжк. мистецтва, книжк. торгівлі, бібліофільства, б-к, бібліо­графії та ін. Істор.-книго­знавче зна­н­ня в Україні формувалося у тісному взаємозвʼязку з філол. та істор. науками як між­дисциплінарне наук. зна­н­ня. Історію укр. книги та її історіо­графію узагальнив і подав у ґрунт. моно­графії «Українське книгови­да­н­ня: Витоки. Роз­виток. Про­блеми» (Л., 2002) Я. Ісаєвич. Одержали об­ґрунтува­н­ня і успішно роз­виваються науки на межі К. та ін. істор. дисциплін, зокрема кодикологія (Л. Дубровіна), книжк. памʼятко­знавство (Г. Ковальчук), теорія редакц.-видавн. справи (М. Тимошик), історія видавн. справи (М. Тимошик, М. Ковальський, С. Петров), бібліопегістика (О. Гальченко), мистецтво книги (Б. Валуєнко, Д. Степовик), дослідже­н­ня книжк. колекцій (Л. Дубровіна, І. Лосієвський, Л. Муха). Роз­виток істор.-книго­знав. думки в Україні до 20 ст. ви­вчає Н. Шалашна, видавн. рух 1917–21 — Т. Ківшар, К. 1920–30-х рр. — Г. Ковальчук, 20 ст. загалом — І. Тимошенко. Пита­н­ня спів­від­ноше­н­ня К. та документо­знавства роз­глянуті у працях С. Кулешова, Н. Кушнаренко, М. Слободяника, Г. Швецової-Водки. Стат­ті книго­знав. профілю публікують на шпальтах «Наукових праць НБУВ», «Записок ЛНБ», а також «Бібліотечного вісника», «Вісника Книжкової палати» тощо. К. як навч. дисципліну викладають у ВНЗах культури, а також при під­готовці журналістів і спеціалістів з видавн. справи та полі­графії. За спеціальністю «Книго­знавство, бібліотеко­знавство, бібліо­графо­знавство» в Україні присуджують учені ступені в галузі істор. наук або соц. комунікацій.

Завантажити статтю