Паразитоценологія

ПАРАЗИТОЦЕНОЛО́ГІЯ (від грец. παράσιτος — нахлібник, χοινός — загальний і …логія) — комплексна наука про екопаразитарні системи, до яких входять паразити, умовнопатоген­ні організми та інші симбіонти (паразитоценози або симбіо­ценози), а також середовище; один із напрямів екологічної паразитології. Основне зав­да­н­ня П. — ви­вче­н­ня структури, взаємодії і взаємозалежності компонентів, що складають екопаразитарні системи, між собою і з го­стальним середовищем (популяцією хазяїв), закономірностей їх формува­н­ня, функціонува­н­ня та еволюції.

На початку 1970-х рр. ві­домий зоолог О. Маркевич висунув ідеї про створе­н­ня інте­гративної паразитологічної науки — П., що здатна обʼ­єд­нати зоопаразитологію, мікробіологію, вірусологію, мікологію, а також про роз­робле­н­ня про­грам паразитоценологічних досліджень і організацію практичного ви­вче­н­ня паразитоценозів людини та свійських тварин, що мають медичне чи ветеринарне значе­н­ня, зокрема спричинюють асоціативні хвороби. Так, у працях «Паразитоценология, ее задачи и основные про­блемы» («Вестник зоологии», 1974, т. 8, № 1) та «Теоретические основы симбиоценологии» («Тезисы докладов 8-й на­учной конференции паразитологов УССР», К., 1975) за­значено, що саме П. належить обʼ­єд­нати головні зав­да­н­ня паразитології, з одного боку, та біоценології — з іншого. Водночас вчений ді­йшов висновку, що доцільно зберегти за­пропонований Є. Па­вловським термін «паразитоценоз», оскільки ви­значальним компонентом кожного симбіо­ценозу є саме сукупність паразитів (паразитоценоз у вузькому ро­зумін­ні), яка зумовлює ключові процеси, що мають місце у таких системах, та закономірність їх функціонува­н­ня. Роз­виваючи і по­глиблюючи по­гляди Є. Па­вловського на організм як середовище існува­н­ня паразитичних істот, О. Маркевич у цих працях по-новому об­ґрунтовує правомірність вжива­н­ня поня­т­тя «паразитоценоз» («симбіо­ценоз»), дає оригінальне тлумаче­н­ня його змісту та суті. Він вважає симбіо­ценоз вельми специфічною формою існува­н­ня угрупова­н­ня живих істот у середовищі, що характеризується своєрідною просторовою структурою, надорганізмовою системою особливого типу. Таку систему, зокрема, характеризують специфічні адаптивні взаємозвʼязки і взаємодії популяцій, що їх складають, взаємовід­носини цих популяцій з хазяїном та значною мірою опосередкована їх залежність від біо­тичних та абіо­тичних факторів зовнішнього середовища. Паразитоценоз (симбіо­ценоз) — складова частина певного біоценозу, компонентами якого є і сам хазяїн, і вільноживучі асоціації паразитів на від­повід­них стадіях їх роз­витку. Водночас паразитоценоз (симбіо­ценоз) є елементом системи вищого щабля, над­звичайно складної і специфічної симбіо­паразитоценологічної системи (патобіо­ценозу, екопаразитарної системи). Така система обʼ­єд­нує сукупність інтегрованих багатовидових комплексів паразитів і симбіо­нтів, що є складовою частиною того чи іншого біогеоценозу на різних стадіях роз­витку разом з остаточними і проміжними хазяями та резервуарними хазяями і пере­давачами, які беруть участь у пере­дачі паразитів від зараженого хазяїна до інших. Головна мета П. — зʼясува­н­ня обʼєктивних законів життя паразито(симбіо)ценозів, а також біо­ценотичних угруповань вільноживучих стадій паразитів з метою роз­робле­н­ня методів керува­н­ня формува­н­ням паразитарних асоціацій. Постулюється необхідність комплексних всебічних досліджень сукупності популяцій паразитів та інших симбіо­нтів в організмі хазяїв і у зовнішньому середовищі, як і популяцій хазяїв та параметрів зовнішнього середовища. Водночас об­ґрунтовується правомірність обмеже­н­ня досліджень, за необхідності, ви­вче­н­ням окремих ви­значальних ланок екопаразитарної системи, головних елементів структури, провід­них асоціацій паразитів, тих біо­ценотичних звʼязків і взаємозалежностей між паразитами та хазяями, які допомагають вирішен­ню конкретних зав­дань, що мають практичне значе­н­ня.

Нова концепція по­ступово опановувала думки все ширших верств науковців, дедалі збільшувалася кількість досліджень з різних аспектів П., зокрема ви­вче­н­ня асоціативних хвороб людини і тварин. Велике позитивне значе­н­ня для цього мала організація 1976 Секції паразитоценології від­повід­ної про­блемної ради АН СРСР під головува­н­ням О. Маркевича. З його ініціативи під егідою Секції 1978 та 1983 було проведено Всесоюзні зʼ­їзди паразитоценологів та низку конференцій, симпозиумів, семінарів з різних конкретних питань П. Такі широкі пред­ставницькі форуми сприяли швидкому поширен­ню та засвоєн­ню нових уявлень науковою громадськістю. Ви­значними етапами на цьому шляху були публікації «Итогов и пер­спектив ис­следований по паразитоценологии в СССР: Мат. 1-го Всесоюзного съезда паразитоценологов» (Москва, 1978) та, особливо, колективної моно­графії «Паразитоценология. Теоретические и прикладные аспекты» (К., 1985) за редакцією О. Маркевича, у якій роз­діл, присвячений теоретичним основам нової науки, написав він без­посередньо. У цих працях базисне поня­т­тя «паразитоценоз» трактується з екологічних позицій як сукупність усіх симбіо­нтів, що населяють одну особину хазяїна, тобто мікросимбіо­ценоз. За­пропоновано чітке і лаконічне ви­значе­н­ня цього поня­т­тя: «Паразитоценоз становить динамічну асоціацію мікропопуляцій різних видів симбіо­нтів, включаючи паразитів, що пере­бувають у по­стійній імунобіо­логічній взаємодії між собою та з го­стальним середовищем…»; неодноразово під­креслюється, що складовими цієї асоціації є симбіо­нти (паразити) різних таксономічних груп (віруси, рикетсії, бактерії, гриби, най­простіші, гельмінти, кліщі, ракоподібні, комахи тощо), водночас показано роль і місце паразитоценозів у біо­ценозі, роз­роблено ієрархічну структуру симбіо­ценотичної екосистеми і синпаразитарної гемісистеми зокрема. Синпаразитарна екосистема є складовою частиною симбіо­ценотичної екосистеми, яка разом з екосистемою вільноживучих організмів становить біо­ценоз.

Завантажити статтю