Палеокліматологія

ПАЛЕОКЛІМАТОЛО́ГІЯ (від палео… і кліматологія) — наука про історію давніх клімату і атмосфери Землі, які існували до появи інструментальних спо­стережень. Вона є найдавнішою і найроз­виненішою частиною палеогеографії, яка спирається на результати дослідже­н­ня груп палеокліматичних індикаторів: літологічних, мінералогічних, геохімічних, ізотопних, петромагнітних, палеопедологічних, палеобіо­гео­графічних, палеолімнологічних, палеоокеанологічних, геодинамічних, геоморфологічних та ін. Кожна група включає різноманітні і часто незалежні індикатори, чий комплексний аналіз забезпечує достовірність палеокліматичних рекон­струкцій. В остан­ні декади інтенсивно роз­вивається палеокліматичне моделюва­н­ня у часі і просторі. Палеокліматичні дослідже­н­ня роз­почалися 1830—33, але найбільшого роз­витку досягли від початку 20 ст. і, особливо, впродовж остан­ніх декад. У 20 ст. історію клімату від докембрію до четвертин­ного періоду та чин­ники кліматичних змін вперше фундаментально висвітлено у працях В. Кеп­пена та А. Вегенера, М. Шварцбаха, К. Брукса, Л. Фрейкса, М. Будико. Принципово важливе значе­н­ня мала роз­робка астрономічної теорії кліматичних змін М. Міланковича. В Україні перші палеокліматичні дослідже­н­ня виконали А. Криштофович, П. Тутковський, В. Крокос (роз­робники «Атласу палеогео­графічних карт Української та Молдавської РСР», К., 1960; за редакцією В. Бондарчука). 1987 ви­йшло фундаментальне узагальне­н­ня із палеокліматології М. Веклича «Про­блемы палеоклиматологии» (К., 1987), у якому викладено принципи й методику палеокліматологічних досліджень. Палеокліматичним рекон­струкціям присвячено серію атласів-моно­графій під керівництвом А. Величка. Для рекон­струкції клімату четвертин­ного періоду і неогену величезне значе­н­ня мало роз­робле­н­ня без­перервної океанічної киснево-ізотопної шкали, яка від­ображає глобальні кліматичні зміни (Н. Шеклтон, Лісецкі та Раймо), а пізніше — рекон­струкція короткотривалих кліматичних подій плейстоцену за ви­вче­н­ням льодових кернів Антарктиди та Ґренландії (проєкти GRIP i GISP2). Палеокліматичне моделюва­н­ня кінця 20 — початку 21 ст. спрямоване на рекон­струкцію атмо­сферної циркуляції на різних палео­етапах, а також палеоокеанологічних змін як факторів глобальної динаміки давнього клімату (проєкти CLIMAP, COHMAP, PMIP2 та ін.). Значну увагу приділяють ви­вчен­ню короткотривалих кліматичних подій сучасного від­різку четвертин­ного періоду — голоцену. Встановле­н­ня закономірностей змін давнього клімату дає змогу про­гнозувати тренди його змін у майбутньому під впливом природних чин­ників.