Понятенко Прокіп Дмитрович

ПОНЯТЕ́НКО Прокіп (Прокофій) Дмитрович (псевд. і крипт.: Брут Хома, Дмитренко П., Споян П., Сулима Прокіп, Генко П., П. П., П-інський, П-ко П.; 02(14). 11. 1878, Полтава — 24. 12. 1971, м. Гурʼєв, нині Атирау, Казах­стан) — громадсько-політичний діяч, публіцист, дипломат. Під час на­вча­н­ня у Полтавській духовній семінарії (1899—1902) входив до українського гуртка семінаристів (товаришував із С. Петлюрою), 1901 став членом Революційної української партії (РУП). Рятуючись від арешту, у жовтні 1902 разом із С. Петлюрою був змушений пере­їхати у м. Катеринодар (нині Краснодар, РФ). Вів політичну роботу в Полтаві, Катеринодарі, Санкт-Петербурзі, Києві, брав участь у заснуван­ні на Кубані під­пільної «Чорноморської вільної громади» (гурток «полтавців») як структурної одиниці РУПу (разом із С. Ерастовим, К. Без­кровним, С. Петлюрою, Г. Ткаченком). Працював писарем у місцевому акцизному управлін­ні. У грудні 1902 його допитували у справі про анти­урядову пропаганду (пошире­н­ня «українофільських» революційних прокламацій «До чорноморських козаків»). Був заарештований, утримувався в обласній вʼязниці. Після провалу партійної організації в Катеринодарі 1904 ви­їхав у Київ, згодом нелегально — до Галичини. Слухав лекції у Львівському університеті, працював у закордон­ному комітеті РУПу. На Львівському зʼ­їзді РУП 24—27 грудня 1904 під­тримав позицію М. Порша щодо збереже­н­ня організаційної само­стійності й національного характеру партії. 1905 — головний редактор видавництва РУП у Львові. Того ж року вступив до Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). У січні 1906 ви­їхав до Санкт-Петербурга, де за доруче­н­ням партії видавав разом із С. Петлюрою і М. Поршем (як спів­редактор) центральний друкований орган УСДРП — щомісячний часопис «Вільна Україна». За­ймався журналістикою, спів­працював із львівським «Літературно-науковим вістником», київськими ви­да­н­нями «Рада», «Слово», «Світло», «Селянин». У березні 1917 за рекомендацією УЦР обраний членом Київського губернського виконавчого комітету Ради обʼ­єд­наних громадських організацій. У першому уряді УЦР під головува­н­ням В. Вин­ниченка при­значений товаришем (за­ступником) генерального секретаря внутрішніх справ (фактично виконував його обовʼязки), опікувався справами біженців із Галичини та Буковини й українськими громадянами, які не мали змоги повернутися з Росії. В уряді В. Голубовича очолив канцелярію Міністерства внутрішніх справ УНР (в січні 1918). Від березня 1918 — генеральний консул УНР, Української Держави у Катеринодарі. За­ймався під­готовчою роботою серед урядових кіл Кубанської Народної Республіки (див. Кубань) на користь її при­єд­на­н­ня на федеративних засадах до Української Держави. За доби Директорії УНР уві­йшов як політичний радник від УСДРП до складу Над­звичайної дипломатичної місії УНР у Варшаві під керівництвом А. Лівицького, але на пере­говорах щодо укладе­н­ня українсько-польського воєн­но-політичного союзу за­ймав непо­ступливу позицію в територіальному питан­ні. На знак протесту проти під­писа­н­ня Варшавського договору 1920 подав у від­ставку. Після поразки Визвольних змагань 1917—21 повернувся на Кубань, працював бухгалтером. 1933 був у м. Сухумі (Абхазія, Грузія) на похороні С. Ерастова. Під час 2-ї світової війни ви­їхав у Казах­стан.

Завантажити статтю