Понятенко Прокіп Дмитрович

Визначення і загальна характеристика

ПОНЯТЕ́НКО Прокіп (Прокофій) Дмитрович (псевд. і крипт.: Брут Хома, Дмитренко П., Споян П., Сулима Прокіп, Генко П., П. П., П-інський, П-ко П.; 02(14). 11. 1878, Полтава — 24. 12. 1971, м. Гур’єв, нині Атирау, Казахстан) — громадсько-політичний діяч, публіцист, дипломат. Під час навчання у Полтавській духовній семінарії (1899–1902) входив до українського гуртка семінаристів (товаришував із С. Петлюрою), 1901 став членом Революційної української партії (РУП). Рятуючись від арешту, у жовтні 1902 разом із С. Петлюрою був змушений переїхати у м. Катеринодар (нині Краснодар, РФ). Вів політичну роботу в Полтаві, Катеринодарі, Санкт-Петербурзі, Києві, брав участь у заснуванні на Кубані підпільної «Чорноморської вільної громади» (гурток «полтавців») як структурної одиниці РУПу (разом із С. Ерастовим, К. Безкровним, С. Петлюрою, Г. Ткаченком). Працював писарем у місцевому акцизному управлінні. У грудні 1902 його допитували у справі про антиурядову пропаганду (поширення «українофільських» революційних прокламацій «До чорноморських козаків»). Був заарештований, утримувався в обласній в’язниці. Після провалу партійної організації в Катеринодарі 1904 виїхав у Київ, згодом нелегально — до Галичини. Слухав лекції у Львівському університеті, працював у закордонному комітеті РУПу. На Львівському з’їзді РУП 24–27 грудня 1904 підтримав позицію М. Порша щодо збереження організаційної самостійності й національного характеру партії. 1905 — головний редактор видавництва РУП у Львові. Того ж року вступив до Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). У січні 1906 виїхав до Санкт-Петербурга, де за дорученням партії видавав разом із С. Петлюрою і М. Поршем (як співредактор) центральний друкований орган УСДРП — щомісячний часопис «Вільна Україна». Займався журналістикою, співпрацював із львівським «Літературно-науковим вістником», київськими виданнями «Рада», «Слово», «Світло», «Селянин». У березні 1917 за рекомендацією УЦР обраний членом Київського губернського виконавчого комітету Ради об’єднаних громадських організацій. У першому уряді УЦР під головуванням В. Винниченка призначений товаришем (заступником) генерального секретаря внутрішніх справ (фактично виконував його обов’язки), опікувався справами біженців із Галичини та Буковини й українськими громадянами, які не мали змоги повернутися з Росії. В уряді В. Голубовича очолив канцелярію Міністерства внутрішніх справ УНР (в січні 1918). Від березня 1918 — генеральний консул УНР, Української Держави у Катеринодарі. Займався підготовчою роботою серед урядових кіл Кубанської Народної Республіки (див. Кубань) на користь її приєднання на федеративних засадах до Української Держави. За доби Директорії УНР увійшов як політичний радник від УСДРП до складу Надзвичайної дипломатичної місії УНР у Варшаві під керівництвом А. Лівицького, але на переговорах щодо укладення українсько-польського воєнно-політичного союзу займав непоступливу позицію в територіальному питанні. На знак протесту проти підписання Варшавського договору 1920 подав у відставку. Після поразки Визвольних змагань 1917–21 повернувся на Кубань, працював бухгалтером. 1933 був у м. Сухумі (Абхазія, Грузія) на похороні С. Ерастова. Під час 2-ї світової війни виїхав у Казахстан.

Завантажити статтю