Кубань

КУБА́НЬ — історико-гео­графічний регіон у пів­нічно-західній частині Кавказу. За­ймає зх. частину степ. Пере­дкавказ­зя та прилегле до неї Кавказ. перед­гірʼя у долині р. Кубань (звідси й назва) та її приток. Нині адміністративно входить до складу Краснодарського краю, Ставропольського краю, Ростовської області, Респ. Адигея і Карачаєво-Черкесія РФ. На Пд. Зх. омивається Чорним морем, на Пн. Зх. — Азовським морем. Пл. бл. 100 тис. км². Пер­ші поселе­н­ня, виявлені та тер. К., датовано періодом палеоліту. В її степ. частині почергово змінювали один одного кімерійці, скіфи, сармати, гуни, хозари, тюр­ки, татари. Від 7 ст. — під вла­дою Хозар. каганату. В 9 ст. роз­почалася колонізація частини К. племенами сіверян. Після роз­грому князем Святославом хозарів, а також ясів (осетинців) і касогів (черкесів) у зх. частині К. по­стало Тмутаракан. князівство, залежне від Черніг. князівства. У 12 ст. ці землі захопили половці, у 1-й пол. 13 ст. — монголо-татари. На чорномор. узбе­реж­жі краю у 15 ст. існували ґе­нуез. колонії. На­прикінці 15 ст. пн. частина К. потрапила під владу Крим. ханства, пд. — Осман. імперії. У 17 ст. запороз. козаки, які вважали р. Кубань і Єя кордонами Війська Запорозького, почали зводити тут рибал. і ми­с­лив. зимівники, що су­проводжу­валося сутичками з татар. і турец. загонами. Внаслідок тривалих воєн. дій 1783 К. включено до складу Рос. імперії. На­прикінці 18 ст. рос. уряд для зміцне­н­ня оборони пд. кордонів пере­селив на К. Чорномор. козаче військо і надав йому певну автоно­мію. Під проводом своєї старшини (З. Чепіги, А. Головатого, Т. Котляревського, С. Білого та ін.) чорноморці заснували 40 куренів (згодом — станиці), які, окрім Березан. й Катеринів., мали такі само назви, як і на Запорожжі. 1793 засн. м. Катеринодар (нині Краснодар), 1860 виникла Кубан. обл., що на Пн. межувала з Областю Війська Донського. На той час її насел. складалося пере­важно з українців. З метою поповне­н­ня Чорномор. козац. вій­ська цар. уряд здійснював пере­­селе­н­ня людей на К. з тер. колиш. Геть­манщини та Слобожан­щини, зокрема 1809–11 — 41 тис., 1821–25 — понад 48 тис., 1848–50 — бл. 16 тис. осіб. Крім того, укр. насел. зро­стало за рахунок кріпаків-утікачів. Пере­селенців здебільшого записували у козац. стан, після заборони цар. уряду 1870 — до т. зв. іногородніх, які, порівняно з козаками, мали значно менші соц.-екон. права. 1897 на К. мешкало 1,9 млн осіб, з них українців — 47,3 %, росіян — 42,5 %. На поч. 20 ст. К. стала найроз­виненішим с.-г. ре­гіоном Рос. імперії, зокрема завдяки актив. роз­витку кредит. і спожив. кооперації (у Катеринодарі діяла Кубан. центр. спілка установ дріб. кредиту, в м. Арма­вір — Кубан. спілка кредит. і позичк.-ощад. т-в). На­прикінці 19 — на поч. 20 ст. почав зро­стати укр. нац. рух. Під впливом Т. Шевченка і П. Куліша низка кубан. письмен­ників (серед них — Я. Ку­харенко та В. Мова ) писали українською мовою.

У різний час тут жили і працювали письмен­ники М. Во­роний, Я. Жарко, П. Капельгородський, А. Кащенко, О. Кирій, В. Потапенко, В. Самійленко, по­літ. діячі С. Петлюра, П. Понятен­ко, Б. Мартос, М. Міхновський, А. Кучерявенко, І. Івасюк, М. Бі­линський, Ю. Кол­лард, ви­ступали укр. мандрівні трупи М. Кропив­ницького та ін. У Катеринодарі засн. місц. осередки РУПу під на­звою «Чорномор. громада» (голова С. Ерастов) і товариства «Просвіта», укр. книгарню (організував на кош­ти НТШ Ю. Тищенко), проводили Шевченків. дні, влаштовува­ли укр. ви­стави. Репертуар Кубан. військ. хору (диригент Г. Конце­вич) складали пере­важно церк. пісні. Напередодні Лютн. революції 1917 на К. ви­окремилося декілька політ. течій: пророс. (роз­­­глядала К. як звич. губернію Рос. імперії); козац. (була на­ймасовішою, об­стоювала інтереси й певну окремішність Кубан. війська у складі Рос. імперії); проукр. (ви­ступала за обʼ­єд­на­н­ня К. і України на федератив. заса­дах). У вересні 1917 створ. пред­­ставниц. орган — Кубан. кра­йову раду (голова М. Рябовол), обра­но військ. отамана (А. Філімо­нов) і голову першого кубан. уря­ду (Л. Бич). У грудні того ж року К. від­відала делегація УЦР на чолі з М. Ґалаґаном (згодом пред­­став­никами УНР на К. були Ф. Бор­жин­ський та І. Красковський). 16 лю­того 1918 проголошено Кубан. Нар. Респ., незалежну від Росії, яка у травні того ж року від­рядила до Києва делегацію на чолі з М. Рябоволом для пере­говорів про федерацію, однак цей план не вдалося реалізувати через від­­сутність поро­зумі­н­ня з геть­маном П. Скоропадським. 1919 на К. пере­могла русофіл. течія, під­тримана генералом А. Денікіним, 1920 встановлено рад. вла­ду. Масові ре­пресії, пере­розподіл землі, нес­прийня­т­тя ко­заками рад. влади спричинили широкий пов­стан. рух, що в окре­мих р-нах тривав до кін. 1920-х рр. За пере­писом 1926, у Кубан. окру­зі мешкало понад 900 тис. укра­їнців (61,4 % насел.), загалом на К. — 1,6 млн (54 % насел.). У руслі започатк. рад. керівництвом по­літики «коренізації» на­прикінці 1920-х — на поч. 30-х рр. з іні­ціативи місц. насел. і за сприя­н­ня Наркомосу УСРР на укр. мову навч. пере­ведено 746 шкіл Кубан. округи; від­крито низку укр. пед. технікумів, Пів­нічно-Кавказький український науково-дослідний ін­ститут, укр. від­діл. при Кубан. пед. ін­ституті (Краснодар); у більшості р-нів із укр. насел. виходили україномовні часописи (станом на 1931 — бл. 20 рай. і колгосп. газет). 1929 на К. роз­­почато колективізацію с. господарства, наслідком якої став голод 1932–33. Тоді ж українізацію замінено русифікацією: скасовано ви­вчен­ня української мови у школах, закрито укр. навч. заклади, україномовні газети, ре­пресовано багатьох діячів укр. нац.-культур. руху. Загалом за роки депортацій, ре­пресій і голодомору втрачено до 50 % укр. насел. К., решту під час паспортизації записано росіянами. Тому за пере­писом 1939, на К. мешкало лише 4,3 % українців.

Після заверше­н­ня воєн. дій 1918–20 на еміграції опинилося бл. 17 тис. кубан. козаків. Більшість із них не змішувалася з рос. еміграцією та не мала вираз. нац. укр. чи рос. ідентифікації. Центром проукраїнськи налашт. кубан. емі­грації (лідери Г. Білий, В. Іванис, К. Без­кровний, І. Івасюк, П. Макаренко, Г. Омельчен­ко, Ф. Щер­бина та ін.) стала Чехо-Сло­вач­чина. 1921 створ. Гро­маду кубанців (голова Ф. Щербина, кер. П. Ма­каренко), у Празі виходили часописи «Про Кубань» (1925–27), «Кубанська хвиля» (1927), «Вільне козацтво» (1927–28), «Наш край» (1927–28), «Кубанские думы» (1928), «Кубанський край» (1929–33), «Чорноморець» (1938–39). Понад 100 кубанців навч., бл. 10-ти — викладали в укр. навч. закладах у Чехо-Словач­чині, зокрема Укр. госп. академії у Подєбрадах. Налагоджено спів­працю кубан. уряду в екзилі з урядом УНР в екзилі. Деякий час від 1950 існувала Гол. рада обʼ­єдн. кубан. козаків із цент­ром у Торонто, що видавала ж. «Віль­на Кубань», від 1951 — «Кубанський край». Пророс. емі­гранти, які осіли у Югославії, видавали у Белґраді друк. органи «Вольная Кубань» (1925–40), «Наша ста­ница» (1935–38). Під час 2-ї світової війни з них сформовано Кубан. дивізію, яка у складі Козац. кор­пу­су (командир нім. генерал Г. фон Пан­нвіц) воювала на боці Німеч­чини. Після її поразки британці видали кубанців (як і ін. козаків) СРСР, хоча більшість з них не мала рад. громадянства. Генералів Г. фон Пан­нвіца, А. Шкуро, П. Краснова, Т. Доманова страчено у Москві, інших засуджено до тривалих строків увʼязне­н­ня.

Після від­новле­н­ня незалежно­сті України 1991 налагоджено спів­­працю з укр. нац.-культур. організація­ми К. 2003 засн. Кубан. осередок НТШ (спочатку діяв як філія Донец. від­діл. НТШ, нині має самост. статус), 2006 — Краснодар. кра­йову громад. організацію «Спів­дружність Кубань–Україна», що проводить наук. конф. і видає зб. «Кубань–Укра­ина: во­просы историко-культур­ного взаимодействия».

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю