Кубань

КУБА́НЬ — історико-географічний регіон у північно-західній частині Кавказу. Займає зх. частину степ. Передкавказзя та прилегле до неї Кавказ. передгір’я у долині р. Кубань (звідси й назва) та її приток. Нині адміністративно входить до складу Краснодарського краю, Ставропольського краю, Ростовської області, Респ. Адигея і Карачаєво-Черкесія РФ. На Пд. Зх. омивається Чорним морем, на Пн. Зх. — Азовським морем. Пл. бл. 100 тис. км². Перші поселення, виявлені та тер. К., датовано періодом палеоліту. В її степ. частині почергово змінювали один одного кімерійці, скіфи, сармати, гуни, хозари, тюрки, татари. Від 7 ст. — під владою Хозар. каганату. В 9 ст. розпочалася колонізація частини К. племенами сіверян. Після розгрому князем Святославом хозарів, а також ясів (осетинців) і касогів (черкесів) у зх. частині К. постало Тмутаракан. князівство, залежне від Черніг. князівства. У 12 ст. ці землі захопили половці, у 1-й пол. 13 ст. — монголо-татари. На чорномор. узбережжі краю у 15 ст. існували ґенуез. колонії. Наприкінці 15 ст. пн. частина К. потрапила під владу Крим. ханства, пд. — Осман. імперії. У 17 ст. запороз. козаки, які вважали р. Кубань і Єя кордонами Війська Запорозького, почали зводити тут рибал. і мислив. зимівники, що супроводжувалося сутичками з татар. і турец. загонами. Внаслідок тривалих воєн. дій 1783 К. включено до складу Рос. імперії. Наприкінці 18 ст. рос. уряд для зміцнення оборони пд. кордонів переселив на К. Чорномор. козаче військо і надав йому певну автономію. Під проводом своєї старшини (З. Чепіги, А. Головатого, Т. Котляревського, С. Білого та ін.) чорноморці заснували 40 куренів (згодом — станиці), які, окрім Березан. й Катеринів., мали такі само назви, як і на Запорожжі. 1793 засн. м. Катеринодар (нині Краснодар), 1860 виникла Кубан. обл., що на Пн. межувала з Областю Війська Донського. На той час її насел. складалося переважно з українців. З метою поповнення Чорномор. козац. війська цар. уряд здійснював переселення людей на К. з тер. колиш. Гетьманщини та Слобожанщини, зокрема 1809–11 — 41 тис., 1821–25 — понад 48 тис., 1848–50 — бл. 16 тис. осіб. Крім того, укр. насел. зростало за рахунок кріпаків-утікачів. Переселенців здебільшого записували у козац. стан, після заборони цар. уряду 1870 — до т. зв. іногородніх, які, порівняно з козаками, мали значно менші соц.-екон. права. 1897 на К. мешкало 1,9 млн осіб, з них українців — 47,3 %, росіян — 42,5 %. На поч. 20 ст. К. стала найрозвиненішим с.-г. регіоном Рос. імперії, зокрема завдяки актив. розвитку кредит. і спожив. кооперації (у Катеринодарі діяла Кубан. центр. спілка установ дріб. кредиту, в м. Армавір — Кубан. спілка кредит. і позичк.-ощад. т-в). Наприкінці 19 — на поч. 20 ст. почав зростати укр. нац. рух. Під впливом Т. Шевченка і П. Куліша низка кубан. письменників (серед них — Я. Кухаренко та В. Мова ) писали українською мовою.

У різний час тут жили і працювали письменники М. Вороний, Я. Жарко, П. Капельгородський, А. Кащенко, О. Кирій, В. Потапенко, В. Самійленко, політ. діячі С. Петлюра, П. Понятенко, Б. Мартос, М. Міхновський, А. Кучерявенко, І. Івасюк, М. Білинський, Ю. Коллард, виступали укр. мандрівні трупи М. Кропивницького та ін. У Катеринодарі засн. місц. осередки РУПу під назвою «Чорномор. громада» (голова С. Ерастов) і товариства «Просвіта», укр. книгарню (організував на кошти НТШ Ю. Тищенко), проводили Шевченків. дні, влаштовували укр. вистави. Репертуар Кубан. військ. хору (диригент Г. Концевич) складали переважно церк. пісні. Напередодні Лютн. революції 1917 на К. виокремилося декілька політ. течій: пророс. (розглядала К. як звич. губернію Рос. імперії); козац. (була наймасовішою, обстоювала інтереси й певну окремішність Кубан. війська у складі Рос. імперії); проукр. (виступала за об’єднання К. і України на федератив. засадах). У вересні 1917 створ. представниц. орган — Кубан. крайову раду (голова М. Рябовол), обрано військ. отамана (А. Філімонов) і голову першого кубан. уряду (Л. Бич). У грудні того ж року К. відвідала делегація УЦР на чолі з М. Ґалаґаном (згодом представниками УНР на К. були Ф. Боржинський та І. Красковський). 16 лютого 1918 проголошено Кубан. Нар. Респ., незалежну від Росії, яка у травні того ж року відрядила до Києва делегацію на чолі з М. Рябоволом для переговорів про федерацію, однак цей план не вдалося реалізувати через відсутність порозуміння з гетьманом П. Скоропадським. 1919 на К. перемогла русофіл. течія, підтримана генералом А. Денікіним, 1920 встановлено рад. владу. Масові репресії, перерозподіл землі, несприйняття козаками рад. влади спричинили широкий повстан. рух, що в окремих р-нах тривав до кін. 1920-х рр. За переписом 1926, у Кубан. окрузі мешкало понад 900 тис. українців (61,4 % насел.), загалом на К. — 1,6 млн (54 % насел.). У руслі започатк. рад. керівництвом політики «коренізації» наприкінці 1920-х — на поч. 30-х рр. з ініціативи місц. насел. і за сприяння Наркомосу УСРР на укр. мову навч. переведено 746 шкіл Кубан. округи; відкрито низку укр. пед. технікумів, Північно-Кавказький український науково-дослідний інститут, укр. відділ. при Кубан. пед. інституті (Краснодар); у більшості р-нів із укр. насел. виходили україномовні часописи (станом на 1931 — бл. 20 рай. і колгосп. газет). 1929 на К. розпочато колективізацію с. господарства, наслідком якої став голод 1932–33. Тоді ж українізацію замінено русифікацією: скасовано вивчення української мови у школах, закрито укр. навч. заклади, україномовні газети, репресовано багатьох діячів укр. нац.-культур. руху. Загалом за роки депортацій, репресій і голодомору втрачено до 50 % укр. насел. К., решту під час паспортизації записано росіянами. Тому за переписом 1939, на К. мешкало лише 4,3 % українців.

Після завершення воєн. дій 1918–20 на еміграції опинилося бл. 17 тис. кубан. козаків. Більшість із них не змішувалася з рос. еміграцією та не мала вираз. нац. укр. чи рос. ідентифікації. Центром проукраїнськи налашт. кубан. еміграції (лідери Г. Білий, В. Іванис, К. Безкровний, І. Івасюк, П. Макаренко, Г. Омельченко, Ф. Щербина та ін.) стала Чехо-Словаччина. 1921 створ. Громаду кубанців (голова Ф. Щербина, кер. П. Макаренко), у Празі виходили часописи «Про Кубань» (1925–27), «Кубанська хвиля» (1927), «Вільне козацтво» (1927–28), «Наш край» (1927–28), «Кубанские думы» (1928), «Кубанський край» (1929–33), «Чорноморець» (1938–39). Понад 100 кубанців навч., бл. 10-ти — викладали в укр. навч. закладах у Чехо-Словаччині, зокрема Укр. госп. академії у Подєбрадах. Налагоджено співпрацю кубан. уряду в екзилі з урядом УНР в екзилі. Деякий час від 1950 існувала Гол. рада об’єдн. кубан. козаків із центром у Торонто, що видавала ж. «Вільна Кубань», від 1951 — «Кубанський край». Пророс. емігранти, які осіли у Югославії, видавали у Белґраді друк. органи «Вольная Кубань» (1925–40), «Наша станица» (1935–38). Під час 2-ї світової війни з них сформовано Кубан. дивізію, яка у складі Козац. корпусу (командир нім. генерал Г. фон Паннвіц) воювала на боці Німеччини. Після її поразки британці видали кубанців (як і ін. козаків) СРСР, хоча більшість з них не мала рад. громадянства. Генералів Г. фон Паннвіца, А. Шкуро, П. Краснова, Т. Доманова страчено у Москві, інших засуджено до тривалих строків ув’язнення.

Після відновлення незалежності України 1991 налагоджено співпрацю з укр. нац.-культур. організаціями К. 2003 засн. Кубан. осередок НТШ (спочатку діяв як філія Донец. відділ. НТШ, нині має самост. статус), 2006 — Краснодар. крайову громад. організацію «Співдружність Кубань–Україна», що проводить наук. конф. і видає зб. «Кубань–Украина: вопросы историко-культурного взаимодействия».

Літ.: Попко И. Д. Черноморские казаки в их гражданском и военном быту. Ч. 1–2. С.-Петербург, 1858; Апостолов Л. Географический очерк Кубанской области. Тифлис, 1897; Щербина Ф. История Кубанского Казачьего Войска: В 2 т. Екатеринодар, 1910–13; Івасюк І. Кубань. Прага, 1925; Сулятицький П. Нариси з історії революції на Кубані. Т. 1. Прага, 1925; Кубань: Зб. ст. про Кубань і кубанців. Прага, 1927; Болотенко О. Козацтво і Україна. Торонто, 1951; Голобуцкий В. Черноморское казачество. К., 1956 (українською мовою — 1994); Скобцов Д. Три года революции и гражданской войны на Кубани. Париж, 1961; Іванис В. Боротьба Кубані за незалежність. Мюнхен, 1968; Ратушняк В. Н. Очерки истории Кубани с древнейших времен по 1920 г. Краснодар, 1996; Чумаченко В. К. Українці Кубані: «тернистими шляхами» через сторіччя (1792–1920 рр.) // Схід. 2001, серп.; Федина А. И. Черноморский казак на Невском проспекте. Краснодар, 2005; Супрун-Яремко Н. Українці Кубані та їхні пісні. К., 2005; Федорук О. Сучасна україніка на Кубані. Анотований огляд публікацій // ПУ. 2005. № 3–4; Чумаченко В. К. Про що мовчать пам’ятники, але промовляють документи // Там само. 2007. № 3; Авраменко А. В., Фролов Б. Є., Чумаченко В. К. Козацьке військо на Кубані // Історія укр. козацтва: Нариси у 2-х т. Т. 2. К., 2007; Юсов С. Л. Кубанський період у житті В. О. Голобуцького // Історіогр. дослідж. в Україні. Вип. 18. К., 2008; Историческая память населения Юга России о голоде 1932–1933 г.: Мат. науч. конф. Краснодар, 2009; Старовойтенко І. В. Степан Ерастов — організатор українського національного руху на Кубані поч. ХХ ст.: штрихи до біографії // Укр. біографістика: Зб. наук. пр. Інституту біогр. дослідж. Вип. 5. К., 2009; Ламосова Н. В. Из истории украинской периодики Кубани 1920 — начала 1930 годов // Украинистика в России: история, состояние, тенденции развития: Мат. Междунар. научно-практ. конф. К.; Москва; Уфа, 2010; Чумаченко В. К. Украинская литература Кубани: проблемы генезиса, периодизации и основных жанрово-стилевых тенденций // Там само; Васильев И. Ю. Украинское национальное движение и украинизация на Кубани в 1917–1932 гг. Краснодар, 2010; Федина Т. Ю. К историографии проблемы русско-украинских связей в художественной жизни Юга России (начало ХХ века) // Общество и право. 2010. № 4.

В. К. Чумаченко