КУБА́НЬ — історико-гео­графічний регіон у пів­нічно-західній частині Кавказу. За­ймає західну частину степового Пере­дкавказ­зя та прилегле до неї Кавказьке перед­гірʼя у долині р. Кубань (звідси й назва) та її приток. Нині адміністративно входить до складу Краснодарського краю, Ставропольського краю, Ростовської області, Республіки Адигея і Карачаєво-Черкесія РФ. На пів­ден­ному заході омивається Чорним морем, на пів­нічному заході — Азовським морем. Площа близько 100 тисяч км2. Пер­ші поселе­н­ня, виявлені на території Кубані, датовано періодом палеоліту. В її степовій частині почергово змінювали один одного кімерійці, скіфи, сармати, гуни, хозари, тюр­ки, татари. Від 7 ст. — під вла­дою Хозарського каганату. В 9 ст. роз­почалася колонізація частини Кубані племенами сіверян. Після роз­грому князем Святославом хозарів, а також ясів (осетинців) і касогів (черкесів) у західній частині Кубані по­стало Тмутараканське князівство, залежне від Чернігівського князівства. У 12 ст. ці землі захопили половці, у 1-й половині 13 ст. — монголо-татари. На чорноморському узбереж­жі краю у 15 ст. існували ґе­нуезькі колонії. На­прикінці 15 ст. пів­нічна частина Кубані потрапила під владу Кримського ханства, пів­ден­на — Османської імперії. У 17 ст. запорозькі козаки, які вважали р. Кубань і Єя кордонами Війська Запорозького, почали зводити тут рибальські і ми­с­ливські зимівники, що су­проводжу­валося сутичками з татарськими і турецькими загонами. Внаслідок тривалих воєн­них дій 1783 Кубань включено до складу Російської імперії. На­прикінці 18 ст. російський уряд для зміцне­н­ня оборони пів­ден­них кордонів пере­селив на К. Чорноморське козаче військо і надав йому певну автоно­мію. Під проводом своєї старшини (З. Чепіги, А. Головатого, Т. Котляревського, С. Білого та ін.) чорноморці заснували 40 куренів (згодом — станиці), які, окрім Березанського й Катеринівського, мали такі само назви, як і на Запорожжі. 1793 засновано м. Катеринодар (нині Краснодар), 1860 виникла Кубанська обл., що на пів­ночі межувала з Областю Війська Донського. На той час її населе­н­ня складалося пере­важно з українців. З метою поповне­н­ня Чорноморського козачого вій­ська царський уряд здійснював пере­­селе­н­ня людей на Кубань з території колишньої Геть­манщини та Слобожан­щини, зокрема 1809–11 — 41 тис., 1821–25 — понад 48 тис., 1848–50 — близько 16 тис. осіб. Крім того, українське населе­н­ня зро­стало за рахунок кріпаків-утікачів. Пере­селенців здебільшого записували у козацький стан, після заборони царського уряду 1870 — до т. зв. іногородніх, які, порівняно з козаками, мали значно менші соціально-економічні права. 1897 на Кубані мешкало 1,9 млн осіб, з них українців — 47,3 %, росіян — 42,5 %. На початку 20 ст. Кубань стала найроз­виненішим сільсько-господарським ре­гіоном Російської імперії, зокрема завдяки активному роз­витку кредитної і споживчої кооперації (у Катеринодарі діяла Кубанська центральна спілка установ дрібного кредиту, в м. Арма­вір — Кубанська спілка кредитних і позичково-ощадних товариств). На­прикінці 19 — на початку 20 ст. почав зро­стати український національний рух. Під впливом Т. Шевченка і П. Куліша низка кубанських письмен­ників (серед них — Я. Ку­харенко та В. Мова ) писали українською мовою.

У різний час тут жили і працювали письмен­ники М. Во­роний, Я. Жарко, П. Капельгородський, А. Кащенко, О. Кирій, В. Потапенко, В. Самійленко, політичні діячі С. Петлюра, П. Понятен­ко, Б. Мартос, М. Міхновський, А. Кучерявенко, І. Івасюк, М. Бі­линський, Ю. Кол­лард, ви­ступали українські мандрівні трупи М. Кропив­ницького та ін. У Катеринодарі засновано місцеві осередки РУПу під на­звою «Чорноморська громада» (голова С. Ерастов) і товариства «Просвіта», українську книгарню (організував на кошти НТШ Ю. Тищенко), проводили Шевченківські дні, влаштовува­ли українські ви­стави. Репертуар Кубанського військового хору (диригент Г. Конце­вич) складали пере­важно церковні пісні. Напередодні Лютневої революції 1917 на Кубані ви­окремилося декілька політичних течій: проросійська (роз­­­глядала Кубань як звичну губернію Російської імперії); козацька (була на­ймасовішою, об­стоювала інтереси й певну окремішність Кубанського війська у складі Російської імперії); проукраїнська (ви­ступала за обʼ­єд­на­н­ня Кубані і України на федеративних заса­дах). У вересні 1917 створено пред­ставницький орган — Кубанську кра­йову раду (голова М. Рябовол), обра­но військового отамана (А. Філімо­нов) і голову першого кубанського уря­ду (Л. Бич). У грудні того ж року Кубань від­відала делегація УЦР на чолі з М. Ґалаґаном (згодом пред­став­никами УНР на Кубані були Ф. Бор­жин­ський та І. Красковський). 16 лю­того 1918 проголошено Кубанську Народну Республіку, незалежну від Росії, яка у травні того ж року від­рядила до Києва делегацію на чолі з М. Рябоволом для пере­говорів про федерацію, однак цей план не вдалося реалізувати через від­­сутність поро­зумі­н­ня з геть­маном П. Скоропадським). 1919 на Кубані пере­могла русофільська течія, під­тримана генералом А. Денікіним), 1920 встановлено радянську вла­ду. Масові ре­пресії, пере­розподіл землі, нес­прийня­т­тя ко­заками радянської влади спричинили широкий пов­станський рух, що в окре­мих ра­йонах тривав до кінця 1920-х років. За пере­писом 1926, у Кубанському окру­зі мешкало понад 900 тис. укра­їнців (61,4 % населе­н­ня), загалом на Кубані — 1,6 млн (54 % населе­н­ня). У руслі започаткованої радянським керівництвом по­літики «коренізації» на­прикінці 1920-х — на початку 30-х років з іні­ціативи місцевого населе­н­ня і за сприя­н­ня Наркомосу УСРР на українську мову на­вча­н­ня пере­ведено 746 шкіл Кубанської округи; від­крито низку українських педагогічних технікумів, Пів­нічно-Кавказький український науково-дослідний ін­ститут, українське від­діле­н­ня при Кубанському педагогічному ін­ституті (Краснодар); у більшості ра­йонів із українським населе­н­ням виходили україномовні часописи (станом на 1931 — близько 20 ра­йон­них і колгоспних газет). 1929 на Кубані роз­­почато колективізацію сільського господарства, наслідком якої став голод 1932–33. Тоді ж українізацію замінено русифікацією: скасовано ви­вчен­ня української мови у школах, закрито українські на­вчальні заклади, україномовні газети, ре­пресовано багатьох діячів українського національно-культурного руху. Загалом за роки депортацій, ре­пресій і голодомору втрачено до 50 % українського населе­н­ня Кубані, решту під час паспортизації записано росіянами. Тому за пере­писом 1939, на Кубані мешкало лише 4,3 % українців.

Після заверше­н­ня воєн­них дій 1918–20 на еміграції опинилося близько 17 тис. кубанських козаків. Більшість із них не змішувалася з російською еміграцією та не мала виразної національної української чи російської ідентифікації. Центром проукраїнськи налаштованих кубанської емі­грації (лідери Г. Білий, В. Іванис, К. Без­кровний, І. Івасюк, П. Макаренко, Г. Омельчен­ко, Ф. Щер­бина та ін.) стала Чехо-Сло­вач­чина. 1921 створено Гро­маду кубанців (голова Ф. Щербина, керівник П. Ма­каренко), у Празі виходили часописи «Про Кубань» (1925–27), «Кубанська хвиля» (1927), «Вільне козацтво» (1927–28), «Наш край» (1927–28), «Кубанские думы» (1928), «Кубанський край» (1929–33), «Чорноморець» (1938–39). Понад 100 кубанців на­вчалися, близько 10-ти — викладали в українських на­вчальних закладах у Чехо-Словач­чині, зокрема Українській господарській академії у Подєбрадах. Налагоджено спів­працю кубанського уряду в екзилі з урядом УНР в екзилі. Деякий час від 1950 існувала Головна рада обʼ­єд­на­н­ня кубанських козаків із цент­ром у Торонто, що видавала журнал «Віль­на Кубань», від 1951 — «Кубанський край». Проросійські емі­гранти, які осіли у Югославії, видавали у Белґраді друковані органи «Вольная Кубань» (1925–40), «Наша ста­ница» (1935–38). Під час 2-ї світової війни з них сформовано Кубанську дивізію, яка у складі Козацького кор­пу­су (командир німецький генерал Г. фон Пан­нвіц) воювала на боці Німеч­чини. Після її поразки британці видали кубанців (як і інших козаків) СРСР, хоча більшість з них не мала радянського громадянства. Генералів Г. фон Пан­нвіца, А. Шкуро, П. Краснова, Т. Доманова страчено у Москві, інших засуджено до тривалих строків увʼязне­н­ня.

Після від­новле­н­ня незалежно­сті України 1991 налагоджено спів­­працю з українськими національно-культурними організація­ми Кубані. 2003 засновано Кубанський осередок НТШ (спочатку діяв як філія Донецького від­діле­н­ня НТШ, нині має само­стійний статус), 2006 — Краснодарську кра­йову громадську організацію «Спів­дружність Кубань–Україна», що проводить наукові конференції і видає збірники «Кубань–Укра­ина: во­просы историко-культур­ного взаимодействия».