Поховані ґрунти

ПОХО́ВАНІ ҐРУНТИ́ — релікти давніх ґрунтових покривів, які збереглися в осадових товщах. Інші назви: викопні ґрунти, палео­ґрунти. Ви­вче­н­ням давніх ґрунтів, ґрунтових покривів, чин­ників і процесів давнього ґрунто­утворе­н­ня за­ймається палеопедологія, у становлен­ні якої важливу роль ві­діграли українські вчені О. Набоких, В. Крокос, М. Веклич, Н. Сіренко, Ж. Матвіїшина, Н. Герасименко та ін. Дослідже­н­ня П. ґ. має важливе фундаментальне та прикладне значе­н­ня: ґрунти давніх геологічних епох є своєрідними індикаторами фізико-гео­графічних умов часу свого формува­н­ня, що від­ображають стан основних чин­ників давнього ґрунто­утворе­н­ня (клімату, живих організмів, материнських порід, рельєфу, тривалості ґрунто­утворе­н­ня). Вважається, що ґрунто­утворе­н­ня роз­почалося одночасно із виникне­н­ням життя на Землі. При­близно 500 млн р. тому, в ран­ньому палеозої на Землі під впливом первин­них форм бактерій, формувалися примітивні ґрунти, подібні до тих, що формуються нині в умовах високогірʼя. На­прикінці силурійського періоду на поверх­ні Землі, в межах пере­зволожених узбереж морів поширилася псилофітова рослин­ність, під впливом якої формувалися най­старіші гі­дроморфні ґрунти, скамʼянілі рештки яких, на­приклад, збереглися у ви­гляді сланців. На­прикінці девонського періоду, в умовах тропічного і субтропічного клімату, під впливом хвощів і папоротей, формувалися червоноколірні фералітні ґрунти, подібні до сучасних тропічних і субтропічних ґрунтів. У камʼяновугільних від­кладах ідентифіковано числен­ні горизонти гі­дроморфних ґрунтів, які пере­шаровані алевритами, глинами та червоноколірними пісковиками. Пермсько-тріасові ґрунти червоноколірні, вирізняються потужними профілями, часто з яскравими ознаками галоморфізму та рубефікації. У юрських від­кладах виявлено гі­дроморфні, сіроколірні автоморфні та червоноколірні потужно­профільні, часто без­карбонатні ґрунти та ґрунтові від­клади. Станом на сьогодні, найкраще збережені та ви­вчені П. ґ. у від­кладах пізнього кайнозою, особливо ґрунти пліоцену-плейстоцену. За своїми властивостями пізньокайнозойські П. ґ. є найбільш подібними до сучасних ґрунтів. Від­повід­но, плейстоценові горизонти П. ґ. є індикаторами теплих, між­льодовикових етапів плейстоцену, а у від­кладах горизонтів пліоцену від­ображається палеогео­графічна етапність у ви­гляді чергувань вологого ґрунтогенезу та аридного ґрунтолітогенезу. Типові горизонти плейстоценових П. ґ. в межах рівнин­ної території України часто пред­ставлені ґрунтовими свíтами (педокомплексами), що можуть складатися з кількох ґрунтів (які характеризуються наявністю генетичного профілю), або ґрунтових утворень (продуктів пере­відкла­да­н­ня ґрунтів). В ідеалі модель ґрунтової світи складається з ґрунтів окремих стадій ґрунто­утворе­н­ня: початкової, оптимальної та заключної. Початкова стадія ґрунто­утворе­н­ня в ґрунтовому профілі зберігається рідко, оскільки часто пере­робляється на­ступними, більш інтенсивними ґрунто­утворювальними процесами кліматичного оптимуму. В оптимальну стадію ґрунто­утворе­н­ня формується один-два ґрунти кліматичного оптимуму. Вони, як правило, досить добре ідентифікуються за характером ґрунтового профілю та набором генетичних горизонтів і є найбільш цін­ними документами при палеогео­графічних рекон­струкціях. Ґрунт заключної стадії за­звичай значно пере­творений вторин­ними (діагенетичними) процесами та служить своєрідним «захисним екраном» для ґрунтів кліматичних оптимумів, оберігаючи їх від змін, зумовлених на­ступними процесами вже після їх фосилізації. Сучасний ґрунтовий покрив, який формується та роз­вивається впродовж голоцену (від 13 тис. р. тому до сьогодні), також являє собою складне різновікове утворе­н­ня, у якому можна спо­стерігати поховані голоценові ґрунти. Голоценові П. ґ. формуються локально, внаслідок впливу «ката­строфічних» явищ і процесів (П. ґ. річкових заплав, морських узбереж, гірських областей, вулканічних регіонів), а також під впливом антропоген­ної діяльності (П. ґ. під курганами та насипами, від­валами карʼєрів тощо). В межах рівнин­ної території України П. ґ. використовуються як страти­графічні маркери для роз­членува­н­ня субаеральних товщ пліоцен-плейстоценового віку. Зокрема, від­повід­но до страти­графічної схеми палеогео­графічної етапності України (1993), виділяють світи П. ґ. дофінівського, витачівського, прилуцького, кайдацького, завадівського, лубенського, мартоноського та широкинського палеогео­графічних етапів неоплейстоцену, крижанівського етапу еоплейстоцену, берегівського, бог­данівського, ярківського, севастопольського, любимівського, іванівського та знамʼянського етапів пліоцену. Дослідже­н­ня П. ґ. перед­бачають врахува­н­ня на­ступних аспектів: 1) дослідже­н­ня етапів, чин­ників формува­н­ня і фосилізації давніх ґрунтових утворень здійснюються геохронологічними, страти­графічними, геоморфологічними, палеогеоморфологічними, літолого-фаціальними, палеонтологічними, палеобіо­гео­графічними, палеокліматичними, палео­гідрологічними, фізичними та ін. методами, що використовуються під час вив­вче­н­ня екзоген­них гірських порід; 2) дослідже­н­ня викопних ґрунтових утворень здійснюється методами сучасного ґрунто­знавства (морфологічним, мікроморфологічним, морфометричним, фізико-хімічним, гранулометричним та ін. аналітичними методами), проте, у звʼязку зі специфікою П. ґ., вище вказані методи мають свої особливості; 3) для рекон­струкцій давніх ґрунтів та ґрунтових покривів широко використовуються два під­ходи: за даними дослідже­н­ня викопних ґрунтових утворень; за даними дослідже­н­ня чин­ників давнього ґрунто­утворе­н­ня.

Завантажити статтю