Палеопедологія

ПАЛЕОПЕДОЛО́ГІЯ (від палео…, грец. πέδον — ґрунт і ...логія) — наука про давні ґрунти, ґрунтові покриви, ґрунто­утворювальні процеси педо­сфери, що існували в палеогео­графічній оболонці Землі. Інша назва — палео­ґрунто­знавство. Головне зав­да­н­ня П. полягає у рекон­струкції давніх ґрунтів, ґрунтових покривів, чин­ників і процесів давнього ґрунто­утворе­н­ня. П. — вітчизняна наука. Основи її теорії та методики були роз­роблені ще в 1910—30-х рр. О. Набоких та В. Крокосом, хоча перші згадки про давні ґрунти у товщах четвертин­них від­кладів України належать ще до середини 19 — початку 20 ст. (П. Армашевський, К. Глинка, О. Гуров, В. Докучаєв та ін.). Згодом зʼявилися дані про викопні ґрунти серед лесів у працях багатьох вчених, зокрема В. Різниченка, Д. Біленка, П. Заморія, О. Москвітіна та ін. Як само­стійна наука в Україні П. утвердилася завдяки зуси­л­лям палеогео­графів М. Веклича, Н. Сіренко, Ж. Матвіїшиної, Н. Герасименко та їх учнів. Палеопедологічний метод є одним з основних методів палеогео­графічних досліджень (особливо четвертин­них від­кладів) та забезпечує палеогео­графічні рекон­струкції цін­ною інформацією щодо ґрунтових покривів минулого та чин­ників давнього ґрунто­утворе­н­ня. Методологічною суттю палеопедологічних досліджень є врахува­н­ня актуалістичних під­ходів, за якими ґрунти давніх геологічних епох, як і сучасні, є своєрідними індикаторами фізико-гео­графічних умов часу свого формува­н­ня, адже кожен окремий генетичний тип ґрунту від­ображає конкретний стан чин­ників ґрунто­утворе­н­ня — клімату, живих організмів, материнських порід, рельєфу та власне тривалості ґрунто­утворе­н­ня у просторово-часовому вимірі. Специфіка методики дослідже­н­ня похованих ґрунтів (П. ґ.) полягає у всебічному та комплексному викори­стан­ні числен­них методів досліджень. На думку українського палеопедолога Н. Сіренко, П. ґ. ви­вчають з одного боку — як ґрунтові утворе­н­ня за допомогою традиційних для ґрунто­знавства методів, з іншого — як геологічні тіла, більшою чи меншою мірою пере­творені процесами діагенезу, а також — як невід­ʼємний компонент давнього гео­графічного ландшафту. Таким чином, П. знаходиться на стику трьох наук — ґрунтознавства, геології та географії, використовує дані та методику досліджень цих наук. Для забезпече­н­ня найкращих результатів палеопедологічних досліджень необхідне комплексне викори­ста­н­ня педологічних (макро- та мікроморфологічного, хімічного, фізико-хімічного, механічного та ін.), геологічних (страти­графічного, геоморфологічного, літолого-мінералогічного, палеонтологічного тощо) та гео­графічних методів, включаючи порівняльно-гео­графічний, з широким викори­ста­н­ням принципу актуалізму. При ви­вчен­ні П. ґ., у першу чергу, досліджують їх профіль, характер пере­ходів та морфологію нижньої і верх­ньої меж між генетичними горизонтами, їх забарвле­н­ня, гранулометричний склад, особливості карбонатності ґрунтової маси, наявність та роз­поділ по профілю викопних кротовин і матеріалу, що їх виповнює, морфологію інших біо­логічних та хімічних ново­утворень. Особливу увагу приділяють структурі ґрунтових ви­окремлень, наявності присипки SiO₂ та зон її ущільне­н­ня і накопиче­н­ня. Важливе значе­н­ня для встановле­н­ня генезису П. ґ. належить мікроморфологічному аналізу, що допомагає діагностувати елементарні ґрунто­утворювальні процеси через ви­вче­н­ня будови ґрунтів під мікро­скопом. Невід­ʼємним атрибутом палео­ґрунто­знавчої інформації є також результати різноманітних методів аналітичних досліджень.

Завантажити статтю