Парфеній (Левицький)

ПАРФЕ́НІЙ (Левицький Памфіл Андрі­йович; 28. 09(10. 10). 1858, с. Плішивець Гадяцького пов. Полтавської губ., нині Миргородського р-ну Полтавської обл. — 22. 01. 1922, Полтава) — церковний діяч. Закінчив Полтавську духовну семінарію (1878) і Київську духовну академію зі ступенем кандидата богословʼя (1884). Від­тоді — помічник до­глядача Пере­яславського духовного училища (нині Ярославської обл., РФ). 1894 прийняв чернечий постриг. 1895 під­несений у сан архімандрита і при­значений ректором Віфанської духовної семінарії (м. Сергіїв Посад, нині Московської обл.); від 1897 — ректор Московської духовної семінарії. 1899 хіротонізований на єпис­копа Можайського, вікарія Московської єпархії. Від 1902 — позаштатний член Московської син­одальної контори і вікарій тієї ж єпархії. Опікувався зведе­н­ням у рідному селі мурованої церкви Покрови (1902—06; архітектор І. Кузнецов, збереглася донині) за зразком козацького деревʼяного Свято-Троїцького собору (1781) в м. Новомосковськ (нині Дні­пропетровської обл.). Від 1904 — єпис­коп Подільський і Брацлавський. Організував ви­да­н­ня і став редактором пере­кладу Євангелія українською мовою, для чого 1905 у м. Камʼянець-Подільський (нині Хмельницької обл.) створив спеціальну комісію (Ю. Сіцінський, К. Стиранкевич та ін.). Пере­клад, у редагуван­ні якого взяли активну участь П. Житецький, О. Левицький, О. Шахматов, був на­друкований 1906—11 у Москві (паралельно зі словʼянським текс­том). Проповід­ував у парафіях українською мовою, на великодній літургії 1907 у Камʼянці-Подільську замінив церковнословʼянський текст Євангелія від Іоан­на українським. Сприяв за­проваджен­ню викла­да­н­ня у духовній семінарії української історії та літератури, у церковно-парафіяльних школах — української мови. Обраний почесним членом Подільського церковного історико-археологічного товариства, брав участь у діяльності місцевого товариства «Просвіта». Від 1908 — єпис­коп Тульський і Белєвський. 1917 ви­йшов на спокій, був парафіяльним священ­ником у рідному селі. Від березня 1920 керував Полтавською єпархією. У серпні того ж року на проха­н­ня Всеукраїнської православної церковної ради дав згоду взяти під опіку українські парафії, висвятив для них понад 30 священ­ників. Просив московського патріарха Тихона (Белавіна) дати йому благослове­н­ня «взяти під до­гляд» Українську Церкву, однак у березні 1921 Собор єпис­копів РПЦ засудив дії П. на під­тримку українського церковного руху. 24 травня 1921 на Соборі Київщини обраний митрополитом УАПЦ, але під тиском ієрархів Московського патріархату та через не­згоду з реформаторськими ідеями групи о. Василя (Липківського) почав ди­станціюватися від неї. Остаточний роз­рив з УАПЦ стався у жовтні 1921 після її першого установчого Собору, на якому здійснено пресвітеріанські «самохіротнії» без участі єпис­копів, ви­знані П. «неканонічними». Тоді ж звернувся з клопота­н­ням до Патріаршого екзарха України архі­єпис­копа Михаїла (Єрмакова) про рукопокладе­н­ня на українського єпис­копа та вікарія Полтавської єпархії о. Феофіла (Булдовського). Похований у Полтавському Хрестовоздвиженському монастирі.

Завантажити статтю