Перебудова в СРСР 1985—91

Визначення і загальна характеристика

«ПЕРЕ­БУДО́ВА» в СРСР 1985—91 — політичні й економічні реформи, здійснені після приходу до влади у березні 1985 М. Горбачова. Метою реформ було подола­н­ня кризи, викликаної істотною неефективністю тоталітарної політичної системи і від­повід­ної їй директивної економіки в умовах постіндустріального су­спільства. Реформаторська частина компартійно-радянської еліти сподівалася шляхом здійснюваних із Кремля пере­творень подолати кризу, посилити темпи економічного роз­витку і зберегти за СРСР статус над­держави на між­народній арені. Однак радикальні пере­творе­н­ня М. Горбачова показали принципову нереформованість ленінсько-сталінської системи влади і власності.

Здійснювана бюрократичними засобами «П.» пере­росла у революцію. Неочікуваний реформаторами саморозпад державного ладу су­проводжувався могутнім спалахом національно-визвольного руху. Під тиском «неформальних» організацій, що виникли завдяки лібералізації режиму, республіканська компартійно-радянська номенклатура почала власну політичну гру, внаслідок чого загальносоюзний центр втратив контроль за становищем у країні. Перший етап «П.» охоплював 1985—86 і проходив під офіційним гаслом «Більше соціалізму!». У квітні 1985 пленум ЦК КПРС висунув концепцію при­скоре­н­ня соціально-економічного роз­витку, а у березні 1986 ХХVII зʼїзд КПРС затвердив роз­роблені командою нового голови РМ СРСР М. Рижкова «Основные направления экономического и социального развития СССР на 1986—1990 годы и на период до 2000 года». Політика П. була задумана як типова в історії Росії «революція зверху». Характеризуючи її, М. Горбачов наголошував, що йшлося про глибокі, революційні за суттю пере­творе­н­ня, здійснювані з ініціативи самої влади. Долаючи опір консерваторів, які не бажали змін, він зробив ставку на примусову зміну поколінь у вищому керівництві.

На першому етапі П. склад політбюро ЦК КПРС був оновлений майже на 70 % , від­булася заміна 60 % секретарів обкомів і 40 % членів ЦК КПРС. Одночасно в країні за­проваджувалася гласність — своєрідний пере­хідний стан від мовчазного однодумства до свободи слова. У вересні 1986 Головліт СРСР видав наказ, що спонукав цензорів зосередитися на пита­н­нях, повʼязаних із охороною державної і військової таємниць у друкованих ви­да­н­нях, та інформувати партійні органи тільки про істотні поруше­н­ня в ідеологічній сфері. Коли спроби забезпечити більш динамічний роз­виток економіки провалилися, гасло «при­скоре­н­ня» випало з пропагандистського арсеналу.

Другий етап «П.» (1987—88) від­бувався під гаслом «Більше демократії!». На січневому (1987) пленумі ЦК КПРС в остаточний текст доповіді М. Горбачова після тривалої боротьби у «верхах» було до­дано положе­н­ня про те, що вибори керівних органів по всій партійної вертикалі мають бути альтернативними. Не менш революційними стали положе­н­ня про необхідність від­мови партійних органів від управлінських функцій, пере­творе­н­ня рад на справжні органи влади, проведе­н­ня виборів у ради на альтернативній основі. Реформатори брали курс на оновле­н­ня всієї компартійно-радянської вертикалі з тим, щоб керівні кадри від­чували залежність від виборців, а не від керівників вищих ін­станцій. Ідеї, висловлені на січневому (1987) пленумі ЦК КПРС, роз­винула XIX конференція КПРС, що від­булася у червні—липні 1988. Схвалена конференцією кон­ституційна реформа в СРСР законодавчо оформлена на позачерговій сесії ВР СРСР у грудні 1988. Громадяни мали обирати народних депутатів, а вже вони — ВР СРСР.

Третій і остан­ній етап П. охопив 1989—91. «Ініціатива верхів» не зі­мкнулася, як сподівався на це М. Горбачов, із масовим рухом знизу. Неконтрольовані компартійним апаратом вибори в органи державного управлі­н­ня змінили облич­чя політичного режиму. Від­окремле­н­ня КПРС від рад пере­творювало її з державної структури на звичайну політичну партію. Ліквідація компартійної диктатури при­звела до припине­н­ня панува­н­ня держави над громадянами, тобто до суверенізації су­спільства. У березні 1989 про­йшли перші вільні вибори народних депутатів СРСР. В УРСР у третині виборних округів було висунуто, як і раніше, по одному кандидату. Там, де на одне місце претендували кілька кандидатів, далеко не скрізь партійний функціонер випередив суперника. Перший зʼїзд народних депутатів СРСР, що від­бувся у Москві в травні 1989, обрав по­стійно діючий орган вищої законодавчої влади — ВР СРСР. Її головою голосами 2123 депутатів (проти 87) обраний генеральний секретар ЦК КПРС М. Горбачов, який пере­бував на вершині своєї популярності. Уперше з 1920-х рр. у СРСР зʼявилася легальна опозиція — Між­регіональна депутатська група. До складу цієї групи, яку очолили Ю. Афанасьєв, Б. Єльцин і А. Сахаров, входило до 20 % українських депутатів. У липні 1989 Між­регіональна депутатська група озвучила свої вимоги: ви­зна­н­ня приватної власності, зокрема на землю, децентралізація влади, економічна само­стійність республік, досягне­н­ня ними реального суверенітету.

Вагомим здобутком «П.» стала поява неформальних організацій. У вересні 1989 в Києві від­бувся установчий зʼїзд Народного руху України. Тоді ж за порадою М. Горбачова подав у від­ставку 1-й секретар ЦК КПУ В. Щербицький. Восени 1989 ВР УРСР внесла поправки до закону про вибори. Новий закон не до­зволяв обра­н­ня 1/3 депутатів поза виборчими округами і обра­н­ня парламенту зʼ­їздом народних депутатів, як це було в СРСР і РРФСР. Перед­бачалися прямі й рівні вибори з висува­н­ням довільної кількості кандидатів у депутати, забезпечувався реальний контроль з боку громадськості за під­рахунком голосів. Вибори від­булися у березні 1990 і дали абсолютну пере­вагу депутатам-комуністам. Однак у самій КПУ почав міцніти прошарок суверен-комуністів.

У ВР УРСР оформилися парламентська більшість і опозиційна меншість («Народна рада»). Діючи в унісон, вони 16 липня 1990 прийняли Декларацію про державний суверенітет України, а 24 серпня 1991 — Акт проголоше­н­ня незалежності України.

Літ.: Прокоп М. Напередодні незалежної України: Спо­стереже­н­ня і висновки. Нью-Йорк; Париж; Сидней; Торонто; Л., 1993; Алексєєв Ю. та ін. Україна на зламі історичних епох. К., 2000; Кульчицький С. Закономірності державотворчого процесу у незалежній Україні. К., 2001; Бойко О. Україна у 1985—1991 рр.: Основні тенденції су­спільно-політичного роз­витку. К., 2002; Литвин В. Україна: Від бюрократичної «пере­будови» до народної революції. К., 2005; Прорыв к свободе: О пере­стройке двадцать лет спустя (критический анализ). Москва, 2005; Гайдар Е. Гибель империи: Уроки для современ­ной Рос­сии. Москва, 2006; Даниленко В. Україна в 1985—1991 рр.: оста­н­ня глава радянської історії. К., 2018.

С. В. Кульчицький

Завантажити статтю