Продподаток

ПРОДПОДА́ТОК (Продовольчий податок) — натуральний податок із селянських господарств, який двічі за­проваджували у роки будівництва держави-комуни, кожного разу після того, як спроби російсько-радянського уряду налагодити від­носини між містом і селом на засадах продрозверстки заходили у глухий кут. В обох випадках за­провадже­н­ня П. слугувало ознакою того, що держава ви­знає право селян (індивідуальних господарів 1921 і колгоспників та «одноосібників» — 1933) володіти й роз­поряджатися виробленою у господарствах продукцією, внаслідок чого претендує лише на за­вчасно ви­значену частину, тобто податок. Результатом за­провадже­н­ня П. 1921 стало припине­н­ня ленінського комуністичного штурму і пере­хід до нової економічної політики (НЕПу), результатом за­провадже­н­ня П. 1933 (під на­звою обовʼязкових по­ставок зерна державі колгоспами та одноосібними господарствами) — припине­н­ня сталінського штурму і від­мова від заверше­н­ня побудови держави-комуни у ви­гляді, перед­баченому про­грамою РКП(б) 1919. Колгоспи зайняли автономне становище у директивній радянській економіці. У СРСР збереглися рештки вільного ринку у ви­гляді т. зв. колгоспної торгівлі за цінами попиту і пропозиції, а також в урізаному ви­гляді — товарно-грошові від­носини.

Після націоналізації засобів виробництва у місті та провалу спроб реорганізації поміщицьких і селянських господарств у радгоспи і комуни сільськогосподарські радянська держава змушена була пере­йти до реквізиційного способу заготівлі потрібної для міст і армії сільськогосподарської продукції (продроз­верстка). Небажа­н­ня селян дарувати державі продукцію, яку вони раніше реалізовували на вільному ринку, при­звело до різкого скороче­н­ня посівних площ. Маючи перед собою пер­спективу економічного колапсу і в ситуації війни з усім селянством, що отримала офіційну назву «куркульський бандитизм», В. Ленін припинив комуністичний штурм, на­звав попередню політику «воєн­ним комунізмом» і пере­йшов до НЕПу. Теза про заміну продроз­верстки П. уперше була сформульована у резолюції Московської конференції робітників-металістів по доповіді В. Леніна 4 лютого 1921. Під час засі­да­н­ня політбюро ЦК РКП(б) 8 лютого В. Ленін написав записку, пізніше на­друковану під на­звою «Предварительный, черновой набросок тезисов насчет крестьянства», в якій за­пропонував задовольнити бажа­н­ня селян замінити продроз­верстку натуральним податком і до­зволити їм викори­стати лишки продукції після сплати податку в місцевому господарському обороті. За­проваджена у роки «воєн­ного комунізму» заборона вільної торгівлі не скасовувалася. Вважалося, що реалізацію лишків продукції візьмуть на себе ко­оперативні організації. На цьому засі­дан­ні політбюро ЦК РКП(б) утворило комісію у складі Л. Каменєва, Н. Осинського (В. Оболенського) і О. Цюрупи для під­готовки на основі тез В. Леніна проєкту по­станови ЦК. 24 лютого комісія пред­ставила проєкт по­станови ЦК про заміну роз­верстки натуральним податком пленумові ЦК. 7 березня черговий пленум ЦК РКП(б) утворив для остаточної роз­робки пита­н­ня нову комісію у складі В. Леніна, Л. Каменєва, О. Цюрупи і Г. Петровського. 15 березня 1921 X зʼїзд РКП(б) прийняв документ, створений цією комісією, без поправок. У ви­ступі Д. Рязанова капітуляція державної партії перед селянством була охарактеризована як «селянський Брест». Принципове ріше­н­ня партзʼ­їзду надалі роз­винуте у по­становах радянських органів влади. 16 березня 1921 Президія Всеросійського ЦВК доручила спеціальній комісії роз­робити проєкт закону, 19 березня його роз­глянуто і схвалено на сесії Всеросійського ЦВК, 21 березня — затверджено Президією, 23 березня — на­друковано. У ріше­н­ня партзʼ­їзду до­зволити реалізацію лишків сільськогосподарської продукції після сплати податку «в межах місцевого господарського обороту» законом внесено принципову поправку: «як через ко­оперативні організації, так і на ринках і базарах». 27 березня 1921 над­звичайна сесія ВУЦВК прийняла по­станову про заміну продроз­верстки П., а РНК УСРР 29 березня 1921 ви­значила норми та роз­міри податку. П. на зерно був ви­значений в обсязі 117 млн пудів замість 160 млн пудів, встановлених раніше на 1921 за продроз­версткою. Були істотно знижені норми податку порівняно зі встановленою продроз­версткою на картоплю, мʼясо, молоко, яйця, тютюн, овочі та ін. продукти. 24 травня 1921 декретом РНК РСФРР ко­оперативам і окремим громадянам на­дано право купувати й продавати сільськогосподарські продукти, що залишалися після виплати натурального податку. У липні 1921 всі бажаючі отримали можливість взяти ліцензію на торгівлю будь-якими товарами або предметами. Із деяким запізне­н­ням приватна торгівля почала роз­гортатися і в УСРР. Декрет РНК УСРР від 22 серпня 1922 «Про торгівлю» максимально спростив процедуру одержа­н­ня права на торгівлю. Встановлений 1921 П. був замінений у 1922/23 господарському році єдиним натуральним податком на зерно, насі­н­ня олійних культур, картоплю, сіно, мʼясо і масло. Селянам надали можливість сплачувати податок за власним вибором, враховуючи спеціалізацію господарства. Пере­рахунок податку, ви­значеного у житніх або пшеничних одиницях, на ін. продукти від­бувався за встановленими декретом еквівалентами. У квітні 1923 XII зʼїзд РКП(б) резолюцією «Про податкову політику на селі» перед­бачив обʼ­єд­на­н­ня всіх державних і місцевих натуральних податків у єдиний сільськогосподарський податок, сплачуваний частково натурою, а частково — грошима. Резолюція партзʼ­їзду реалізована декретом Всеросійського ЦВК і РНК РСФРР від 10 травня і декретом ВУЦВК і РНК УСРР від 19 травня 1923. Починаючи від 1924, єдиний податок сплачували виключно грошима.

29 червня 1929 Всеросійський ЦВК і РНК РСФРР прийняли по­станову «О расширении прав местных советов по содействию выполнению государствен­ных за­даний и планов», 3 липня 1929 її продубльовано ВУЦВК і РНК УСРР. Ці по­станови за­проваджували обовʼязкові планові зав­да­н­ня щодо хлібоздачі з роз­версткою на село за принципом самообкла­да­н­ня. Нова система хлібозаготівель будувалася згідно з роз­робленим більшовиками поділом селян на бідняків, середняків і куркулів: пролетаризовані селяни встановлювали зав­да­н­ня на по­ставку зерна державі тим, хто його виробляв. Коли середняки й куркулі ухилялися від по­ставок у кількості, ви­значеній сільським сходом, сільрадам до­зволяли штрафувати їх у межах 5-кратного роз­міру вартості хліба, що під­лягав здаван­ню. Якщо штрафи не сплачувалися, майно боржників продавали з торгів. Груповий опір роз­верстці карали конфіскацією майна і депортацією у від­далені регіони. Забираючи продукцію в тих, хто її виробляв, за допомогою тих, хто її не мав, держава вносила роз­кол у селянське середовище. Це був той самий механізм реквізиції, до якого вона вдавалася під час ленінського комуністичного штурму. Однак тепер замість робітничих загонів, що діяли на­скоками, а тому неефективно, використовували роз­галужений компартійно-радянський апарат. У конкретних умовах УСРР він спирався на комітети незаможних селян. Хлібозаготівельники вже мали справу головним чином із колективними господарствами. Виявилося, що колгоспники чинили не менш активний опір реквізиціям хліба, ніж селяни-одноосібники попередньої епохи. Змінилася лише форма опору: якщо 1918—20 він був пере­важно збройним, то 1929—32 — у ви­гляді від­мови від добросовісної праці на колгоспних ланах. Щоб не померти з голоду, колгоспники зосереджували трудові зуси­л­ля на від­во­йованій 1930 у держави присадибній ділянці. Продроз­верстка 1929—32 мала такий само руйнівний вплив на продуктивні сили села, як і 1918—20. З кожним роком держава отримувала все менше хліба, хоча забирала максимальну кількість вирощеного врожаю, ставлячи цим під за­грозу урожай на­ступного року, харчува­н­ня селян і годува­н­ня робочої худоби. У січні 1932 голова Центральної контрольної комісії ВКП(б) і нарком робітничо-селянської інспекції СРСР Я. Рудзутак звернувся до політбюро ЦК ВКП(б) із пропозицією встановлювати не­змінюваний хлібозаготівельний план на початку господарського року. У цьому випадку колгоспники і одноосібники боролися б за добрий урожай, якби знали, що вироблена понад державний план продукція залишиться у них. Пере­хід на засади П. за­пропонував також у записці генеральному секретареві ЦК ВКП(б) Й. Сталіну 15 березня 1932 генеральний секретар ЦК КП(б)У С. Косіор. Пропозиції Я. Рудзутака і С. Косіора мали спільну принципову рису: обидва вважали, що обʼ­єд­нані у колгосп селяни є власниками тієї продукції, яку виробляють, і, як кожен субʼєкт під­приємництва, зобовʼязані ділитися з державою твердо зафіксованою частиною цієї продукції. Натомість Й. Сталін і його най­ближче оточе­н­ня, не­зважаючи на всі заяви щодо ви­зна­н­ня особливої, «колгоспно-ко­оперативної форми власності», вважали, що держава може вилучати довільну частку продукції, виробленої недержавними сільськогосподарськими під­приємствами. Не­зважаючи на сприятливі погодні умови у більшості зернових регіонів СРСР, істотна частина врожаю 1932 залишилася на полях. Селяни від­мовлялися виконувати хлібозаготівельний план, що ставив їх на межу голоду. Хоча заготівлі тривали до січня 1933 і держава залишила колгоспників та одноосібників УСРР, Пів­нічного Кавказу і Нижньої Волги без хліба, це не врятувало становища, в країні роз­почався важкий голод. У кризовій ситуації РНК СРСР і ЦК ВКП(б) 19 січня 1933 прийняли по­станову «Об обязательной по­ставке зерна государству колхозами и единоличными хозяйствами». Цією по­становою держава ви­знавала, що вирощена у колго­спі, на присадибних ділянках і в господарствах одноосібників продукція належить селянам, а також, що державі мусить надходити лише частка сільськогосподарської продукції у ви­гляді натурального П., про який селяни мали знати ще до початку року. Податковий характер зернопо­ставок означав, що вирощене понад обсяг цих зобовʼязань зерно колгоспники та одноосібники можуть використовувати на власний роз­суд. Те, що їм було за­вчасно ві­домо, скільки зерна потрібно від­вантажити державі за обовʼязковою по­становою і як плату за послуги машин­но-тракторної станції на­прикінці року, створювало зацікавленість у результатах колективного господарюва­н­ня. Одночасно із прийня­т­тям ріше­н­ня, яке радикально змінювало економічні від­носини між містом і селом, Й. Сталін завдав, як він висловився, «сокрушительный удар» по селянах трьох регіонів, де від жовтня 1932 діяли над­звичайні хлібозаготівельні комісії на чолі з В. Молотовим (УСРР), Л. Кагановичем (Пів­нічний Кавказ) і П. Постишевим (Нижня Волга). Під ви­глядом пошуку прихованого хліба та з метою «натурального штрафува­н­ня» боржників створені чекістами бригади з голодуючих незаможників конфіскували у селянських садибах у ході по­двірних обшуків усе продовольство тривалого зберіга­н­ня. Регіони, у яких здійснювалася ця нелюдська акція, були за­блоковані з метою пере­шкодити пере­суван­ню голодуючих в ін. місцевості. Влада врахувала досвід 1-ї пол. 1932: коли заготівельники реквізували в УСРР практично весь врожай попереднього року, бл. 3 млн селян рятувалися від голоду за межами республіки. Сталінський удар мав на меті покарати «саботажників», тобто змусити тих, хто залишиться живим, працювати у колго­спі. Не випадково продовольчу допомогу голодуючим, започатковану через кілька тижнів після штучного створе­н­ня ситуації абсолютного голодува­н­ня, надавали тільки через колгоспи і радгоспи, що готувалися до весняної сівби. Одночасно ліквідовано всі здобутки українізації на Пів­нічному Кавказі та в усіх ін. регіонах за межами УСРР, де їх проводили у рамках загальної кампанії «коренізації» владних структур. В УСРР і на Кубані роз­горнуто терористичну кампанію боротьби з «українським буржуазним націоналізмом», а також чистку партійних організацій від «націонал-ухильників» та ін. партійців, у лояльності яких сумнівалися органи державної без­пеки.

Завантажити статтю