КОМІТЕ́ТИ НЕЗАМО́ЖНИХ СЕЛЯ́Н — організації бідняцьких верств селянства в УСРР. Скорочена назва — комнезами. Юридично оформлені законом ВУЦВК від 9 травня 1920. Спеціальної інструк­цією НКВС УСРР від 6 червня 1920 право вступу до К. н. с. на­дано селянам, земельному наділ яких не пере­вищував 3 десятини. Разом із чекістськими осередками (див. ВУЧК–ДПУ) вони утворили специфічний різновид радянської влади, конт­рольованиц партійними комітетами КП(б)У спочатку на повітних, а після адміністративно-територіальної реформи 1923 — ра­йон­них рівнях. За допомогою К. н. с. партійний апарат реалізовував на селі політику «роз­куркуле­н­ня», лікві­дації «політичного бандитизму», вилуче­н­ня у селян хліба (див. Голод 1921–23, Голодомор 1932–33). Від весни 1918 РКП(б) почала будувати на під­влад­ді терористисчну комуністичну систему виробництва і роз­поділу. Для цієї системи існуюче в країні селянство вияви­лося «чужорідним елементом» — т. зв. дрібною буржуазією, тому виникла необхідність змінити його соціальну природу. Однак не маючи на той час змоги зробити це, РКП(б) обмежувалася тим, що не допускала існува­н­ня специфічно сільських самоврядованих організацій. Вона вимушено зробила виняток лише для рад селянських депутатів, без яких у сільській місцевості не існувало б влади радянських органів — основи, на якій трима­лася диктатура більшовиків. Для збереже­н­ня під­контрольності радянської влади на селі потрібно було нейтралізувати потенційну за­грозу з боку обраних селянами депутатів. Тому більшовики практикували політику роз­колюва­н­ня села за майновою ознакою, надавали штучні пере­ваги пролетаризовним верствам, маніпулюва­ли з нормами пред­ставництва у виборах до рад, за­провадили багато­ступневий принцип їхньої побудови, нещадно боролися з партіями селянського походже­н­ня, які претендували на пред­ставниц­тво інтересів селянства. Усе це допомагало їм тримати ситуацію під контролем. Однак у сільській місцевості УСРР, де позиції біль­шовиків залишалися особливо слабкими, маніпуляції з формува­н­ням потрібного складу рад наражалися на істотні труднощі. Саме через це В. Ленін у лютому 1920 порадив народного комісаро­ві землеробства УСРР Д. Мануїльському спиратися у продроз­верстці на ради, утворені тільки з бідноти та середняків-незаможників. Але голова РНК УСРР Х. Раковський зробив ставку не на ради, склад яких більшовики не могли повністю регулювати, а на К. н. с., що дублювали функції рад. У складі К. н. с. були також нові середняки, які отримали землю від держави і своєю працею довели лояльність політичному режимові; проте пере­вагу надавали декласовій бідноті, що здебільшого не мала інте­ресів, повʼязаних із сільським господарством.

Заручившись під­тримкою в ЦК РКП(б), Х. Раковський і голова ВУЦВК Г. Петровський домогли­ся прийня­т­тя ВУЦВК закону від 13 квітня 1921, яким К. н. с. оголошено організаціями державного зна­­че­н­ня. Закон офіційно закріплю­вав за ними повноваже­н­ня, раніше ві­ді­брані в сільських рад явочним порядком. У радянській історіогра­фії побутувала теза, що К. н. с. пред­ставляли інте­ре­си бідноти і середнього селянства. Таке твердже­н­ня (висновок із офіційного гасла РКП(б) про союз із середняком) — цілком логічне для більшовицької пропаганди. На­справді одразу ж після виникне­н­ня К. н. с. їх почали звільняти від недо­статньо активних середняків, а масова кампанія чистки від­булася восени 1921 (К. н. с. втратили половину складу). У травні 1922 пита­н­ня про К. н. с. роз­глянув пленум ЦК КП(б)У. В його документах зафіксований соціальний склад К. н. с. на той час (у тис. осіб): наймити — 65,4, без­земел. — 111,8, малоземел. селяни — 267,7, трьохдесятин­ники — 111,3, середняки — 74,5. Після чисток кількість середняків у К. н. с. становила лише десяту частину їхнього складу. З початку проведе­н­ня РКП(б) політики НЕПу знову по­стало пита­н­ня про місце в системі радянської влади чужорідномк їй К. н. с. Спочатку ЦК КП(б)У, зважаючи на те, що в умовах утвердже­н­ня ринкових засад у взаємовід­носинах села з містом влада всіляко обмежувала само­врядува­н­ня сільського населе­н­ня, оскіль­ки за таким самоврядува­н­ням більшовики небезпід­ставно вба­чали «петлюрівщину» (потяг до незалежності), під­твердив доцільність існува­н­ня К. н. с. як організацій державного значе­н­ня та рекомендував партійній організації республіки спиратися на них. Але не­вдовзі Х. Раковського усунули з посади голови РНК УСРР і пита­н­ня про політику щодо К. н. с. залишилося актуальним. Х. Раковський після звільне­н­ня написав листа до членів ЦК і Центральній конт­рольній комісії РКП(б), в якому, зокрема захищав К. н. с. Він опротестував ухвалену за пропозицією Г. Зіновʼєва по­станову пленуму ЦК РКП(б) від 4 липня 1923, згідно з якою політбюро ЦК РКП(б) доручено в погоджен­ні з ЦК КП(б)У здійснити ретельне обстеже­н­ня К. н. с. і доповісти про наслідки на одному з най­ближчих пленумів ЦК РКП(б).

Обстеже­н­ня, на думку Х. Раков­ського, могло негативно по­значи­тися на авторитеті партії серед сільської бідноти. Ліквідаційні на­строї стосовно К. н. с., що існували в республіканській партійній організації, пояснювалися в листі неро­зумі­н­ням суті НЕПу. Х. Раковський солідаризувався з пере­важною більшістю керівників РКП(б), які прагнули від­новле­н­ня комуністичного штурму. Він вважав, що економічна стабілізація, досягнута завдяки державній під­тримці селян-власників, справа другорядна. Приховано або від­крито такі по­гляди поділяла більшість членів ЦК РКП(б). Тому лист Х. Раковського у частині, присвяч. К. н. с., справив від­повід­не враже­н­ня. Партійемй центр від­мовився від втруча­н­ня в українську справу про К. н. с. і пере­дав її на роз­гляд ЦК КП(б)У. У жовтні 1923 на пленумі ЦК КП(б)У доповідь про К. н. с. зробив Г. Петровський. Він охарактеризував їх як міцну політичну радянську організацію, через яку й надалі партія повин­на здійснювати свій вплив на селянство. Натомість 1-й секретар ЦК КП(б)У Е. Квірінг і народний комісар земельних справ І. Клименко заявили про необхідність скоротити кількість незаможників й орієнтуватися на міцного господаря, а отже — ліквідувати К. н. с. Більшість членів ЦК КП(б)У під­тримала Г. Петровського. Декретом ВУЦВК від 5 грудня 1923 «Про пільги, права і обо­вʼязки незаможних селян» під­тверджено статус К. н. с. як організацій державного значе­н­ня. Навесні 1924 13-й зʼїзд РКП(б) оцінив роботу К. н. с. досить стримано та у прихованій формі радив партійній організації УСРР повернутися до пита­н­ня про доцільність їхнього існува­н­ня у структурі влади. Від квітня 1925, коли генеральний секретар ЦК КП(б)У став Л. Каганович, роз­мови про специфічність українських умов припинилися (він прибув в УСРР саме з метою викоріне­н­ня будь-якої специфіки). У липні 1925 черговий пленум ЦК КП(б)У пере­творив К. н. с. із організацій державного значе­н­ня в організації виключно громадського (звільнив їх від адміністративно-господарських функцій, на­даних юри­дично або наявних у них фактично). Це ріше­н­ня зафіксовано у декреті ВУЦВК і РНК УСРР від 16 листопада 1925. По­збавлені адміністративних функцій, К. н. с. продовжували існувати за інерцією, але їхнє значе­н­ня у житті селянства по­ступово зі­йшло нанівець. Ос­тан­ній спалах активності К. н. с. припав на зиму 1932–33 — терор голодом за ін­струкціями з Москви здійснювали саме вони. 8 березня 1933 ВУЦВК ухва­лив по­станову про ліквідацію К. н. с.