КОЛГО́СПИ — колективні сільськогосподарські під­приємства в СРСР. Створені під час су­спільно-економічних пере­творень, здійснюваних більшовиками, шляхом насильницької колективізації індивідуальних селянських господарств. Колгоспне будівництво роз­почалося в РСФРР весною 1918, на українських землях — після захопле­н­ня їх РСФРР 1919. Метою більшовицьких пере­творень було створе­н­ня нової — комуністичної — економіки, яка б функціонувала на засадах директивного планува­н­ня і була б по­збавлена ознак капіталістичного господарюва­н­ня — приватної власності, товарно-грошових від­носин та ринку. Використовуючи під­тримку робітничих і селянських мас, більшовики екс­про­пріювали великих власників — буржуазію й поміщиків. Націоналізацію т. зв. командних висот (промисловості, транс­порту, банківської системи) здійснено в короткі строки. Далі перед­бачалося, що змичка державного сектору в народному господарстві з дрібнотоварним аграрним сектором від­будеться шляхом організації колго­спів — селянських виробничих обʼ­єд­нань, діяльність яких регулюватиметься на таких самих засадах, що і діяльність «командних висот». За ступенем від­чуже­н­ня (більшовики вживали термін «усу­спільне­н­ня») засобів виробництва роз­різняли кілька форм К. Від­чуже­н­ня могло бути цілковитим (комуна сільськогосподарська), проміжної (сільсько-господарська артіль) і початкової (товариства спільного обробітку землі — тсози). За комуністичною доктриною, найдосконалішою формою колго­спів вважалася комуна у звʼязку з тим, що в ній засоби виробництва від­чужувалися повністю (після того, як комуни і тсози пере­стали функціонувати, і єдиною формою колго­спів залишилися артілі, слова «колгосп» і «артіль» використовували як синоніми). Залуче­н­ня багатоміль­йон­ного селянства до «держави-комуни» виявилося для більшовиків най­складнішим зав­да­н­ням.

У про­грамі РСДРП 1903 проголошено, що після екс­про­пріації поміщиків їхні господарства треба обовʼязково зберегти і по­ставити під управлі­н­ня рад, утворених із пролетаризованих прошарків села (звідси термін «радгосп» — радянське господарство; див. Радгоспи). Однак згодом, враховуючи неможливість здобу­т­тя влади без під­тримки селянських мас, більшовики тимчасово взяли на озброє­н­ня вимогу селян зрівняльного поділу землі, зокрема й поміщицької. Вони погодилися з утіленою в Декреті про землю 1917 вимогою «чорного пере­ділу». Однак уже 27 січня (9 лютого) 1918 ВЦВК як додаток до Декрету про землю ухвалив Закон про соціалізацію землі, у якому ключову про­блему землекористува­н­ня не порушено. За­значено лише, що держава сприятиме соціалістичним формам землеробства. 14 лютого 1919 опубліковано Декрет про соціалістичний землеустрій і про заходи пере­ходу до соціалістичного землеробства, що засвідчив цілковитий від­ступ більшовиків від Декрету про землю. Після приходу до влади більшовики, однак, не змогли протистояти тиску селянських мас, які домагалися зрівняльного поділу землі. Основну її частину поділили, і панівною фігурою на селі в РСФРР став селянин-середняк, тобто власник. Тим часом в Україні за сприя­н­ня австро-німецьких військ (див. Австро-німецька окупація України 1918) геть­ман П. Скоропадський значною мірою від­новив поміщицьке господарство, тому коли більшовики захопили українські землі 1919, УСРР стала для них ви­пробувальним полігоном у справі насадже­н­ня радго­спів і К. На­прикінці червня 1919 тут зареєстровано 511 колго­спів (260 артілей і 251 комуна), яким пере­дано 73,6 тис. десятин землі. У зрівняльний поділ наді­йшла лише третина роз­подільного фонду. Вся інша земля до кінця року мала бути викори­стана для створе­н­ня радго­спів і К. Навіть у малоземельних ра­йонах значну частину поміщицьких земель пере­дано не селянам-власникам, а цукровим заводам для організації радго­спів або селянам, які хотіли створювати К. Селяни під­нялися на боротьбу. Командува­н­ня Внутрішнього фронту на чолі з К. Ворошиловим кинуло проти них під­роз­діли Червоної армії, зокрема загони інтернаціоналістів, сформовані для на­да­н­ня допомоги радянській Угорщині. Інтернаціоналісти використовували найжорстокіші методи придуше­н­ня пов­стань, зокрема й спале­н­ня сіл. Однак під­роз­діли Червоної армії складалися пере­важно з колишніх селянських пов­станців, які воювали 1918 з австро-німецькими військами та геть­манською адміністрацією, внаслідок чого армія втратила боє­здатність, і Україну окупували денікінці. Після пере­моги над А. Денікіним В. Ленін за­пропонував, а 8-а конференція РКП(б) (грудень 1919) у резолюції «Про Радянську владу на Україні» затвердила такі заходи: повну ліквідацію від­новленого А. Денікіним поміщицького землеволоді­н­ня з пере­дава­н­ням земель без­земельним та малоземельним селянам; будівництво радго­спів лише в строго необхідних роз­мірах, зважаючи на жит­тєві інтереси селянства; до­звіл на вільне виріше­н­ня справи обʼ­єд­на­н­ня в колгоспи самими селянами з суворим покара­н­ням місцевої влади за спроби примусу. 5 лютого 1920 Всеукраїнський революційний комітет затвердив земельний закон, який прямо забороняв органам радянської влади від­водити землю під радгоспи без санкції пред­ставників місцевих селян. Кількість радго­спів зменшилася від 1685 до 571. У роз­поряджен­ні цукрових заводів залишилася третина землі, від­веденої їм 1919.

Від­ступ від швидкої колективізації в УСРР на початку 1920 і загальний від­ступ від при­скореної побудови комуністичної економіки у всіх радянських республіках у цілому навесні 1921, що означало поверне­н­ня до ринкових форм взаємин між містом і селом, були тактичними. Стратегічні цілі більшовиків не змінилися. Влітку 1921 на 3-му кон­гресі Комуністичного Інтернаціоналу В. Ленін наголосив на важливості цілковитої ліквідації тих класів, які він зневажливо називав дрібною буржуазією, — дрібних виробників і землеробів. Однак у перші роки НЕПу пита­н­ня про зміну соціальної природи селян шляхом мас­штабного залуче­н­ня їх у колгоспи не порушувалося. А не­вдовзі В. Ленін радикально змінив своє ставле­н­ня до кооперації, і з його ініціативи роз­горнуто ко­оперативне будівництво. Після смерті В. Леніна нові вожді не під­тримали концепцію ко­оперативного соціалізму. Влітку 1926 за пропозицією Й. Сталіна створено комісію політбюро ЦК ВКП(б) з обстеже­н­ня К. За результатами її роботи ЦК ВКП(б) 30 грудня 1926 ухвалив по­станову «Про під­сумки радгоспного і колгоспного будівництва», що стала першою серед компартійних і партійно-радянських по­станов у пошуку практичного виріше­н­ня про­блеми колективізації сільського господарства. Впроваджені нею значні пільги селянам, які вступали в колгоспи, а також рекомендація зосередити зуси­л­ля на за­охочен­ні організації колго­спів з мінімальним ступенем від­чуже­н­ня селянських засобів виробництва зумовили істотні зруше­н­ня в колгоспному будівництві. Кількість колго­спів в УСРР зросла від 5454 у жовтні 1925 до 12 042 у жовтні 1928. Питома вага тсозів у загальній кількості колго­спів за цей час збільшилася від 6,8 до 71,1 %. Від­повід­но зменшилася кількість комун (від 6,8 до 2,7 %) і артілей (від 86,4 до 25,6  %). Не­зважаючи на державну допомогу, більшість бідноти, а також селян-власників (за тогочасною термінологією — середняків) не по­спішала ламати усталений уклад життя. Станом на жовтень 1928, в УСРР було колективізовано менше 4 % площі селянського землекористува­н­ня. Колективізацію сільського господарства УСРР здійснено 1929–31. 2 серпня 1931 ЦК ВКП(б) у по­станові «Про темпи дальшої колективізації і зав­да­н­ня по зміцнен­ню колго­спів» роз­ʼяснив, за якими критеріями повин­на ви­значатися суцільна колективізація: не менше 68–70 % селянських господарств з охопле­н­ням не менше 75–80 % посівних площ. В УСРР цим критеріям від­повід­али Степ і Лів­обереж­жя. У поліських та прикордон­них ра­йонах частка одноосібних господарств залишалася значною навіть на початку 2-ї пʼятирічки. Від жовтня 1929 до червня 1932 кількість тсозів (у від­сотках до всіх колго­спів) скоротилася від 74,5 до 0,6 %, а кількість артілей зросла від 22,6 до 96,3 %.

Ново­створений колгоспний лад держава почала нещадно екс­плуатувати з першого ж року його існува­н­ня. На папері все було добре: 13 квітня 1930 ЦВК і РНК СРСР прийняли закон, за яким для колго­спів незернових ра­йонів встановлено норму здава­н­ня (продажу) товарного хліба, що не пере­вищувала однієї восьмії частки валового збору; у зернових регіонах, зокрема в УСРР, ця норма становила від чверті до третини збору. Однак не­вдовзі держава почала забирати в колго­спів майже все, зокрема й насін­нєвий, фуражний і продовольчий фонди. Метою колективізації була побудова від­носин між містом і селом без опосередкува­н­ня товарно-грошовими від­носинами. Існува­н­ня колго­спів в артільної формі та колгоспної торгівлі за цінами вільного ринку було від­ступом від накресленої лінії для заспокоє­н­ня селянства, готового до боротьби з владою. Після створе­н­ня роз­виненого хлібозаготівельного апарату (він складався з чекістів, службовців-ко­операторів, від­ряджених у село робітників і місцевих комнезамівців) держава пере­йшла в на­ступ і вилучала в селян увесь наявний у них хліб, вважаючи, що колгоспники прогодуються з від­во­йованих ними 1930 присадибних ділянок. Тоді колгоспники фактично пере­ставали ефективно працювати в громадському господарстві, і зі­браний колгоспами урожай щороку ката­строфічно знижувався. У січні 1932 голова Центральної контрольної комісії ЦК ВКП(б) і нарком робітничо-селянської інспекції СРСР Я. Рудзутак за­пропонував оголосити колгоспам хлібозаготівельний план на початку року, щоб вони мали стимул сприяти під­вищен­ню врожаю, адже вироблена понад державне зав­да­н­ня продукція залишалася б у них. 15 березня 1932 з такою ж пропозицією ви­ступив генеральний секретар ЦК КП(б)У С. Косіор. Обидві пропозиції мали спільну рису: вони виходили з того, що обʼ­єд­нані в колгоспи селяни є власниками продукції, яку виробляють, і зобовʼязані як кожний субʼєкт під­приємництва ділитися з державою фіксованою її частиною. Однак Й. Сталін, не­зважаючи на заяви про само­стійний статус «колгоспно-ко­оперативної форми власності», вважав, що держава може вилучати довільну частку виробленої продукції і в недержавних с.-господарських під­приємств. У червні 1932 в листах В. Молотову і Й. Сталіну голова РНК УСРР В. Чубар і голова Всеукраїнського центрального виконавчого комітету Т. Петровський попередили, що українські колгоспники рішуче налаштовані врятувати для себе хоча б частину урожаю, щоб уникнути голодної смерті. У від­повідь 7 серпня Центральний виконавчий комітет і Рада народних комісарів СРСР прийняли по­станову «Про охорону майна державних під­приємств, колго­спів і кооперації та зміцне­н­ня су­спільної (соціалістичної) власності». Мірою судової ре­пресії за роз­кра­да­н­ня колгоспного і ко­оперативного майна була страта із конфіскацією всього майна. За помʼякшуючих об­ставин страту замінювали по­збавле­н­ням волі на 10 років. Лиховісний «закон про пʼять колосків» написав власноручно Й. Сталін. В опублікованій 2001 документації Кремля є й теоретична інтер­претація закону, яка висвітлює план інте­грува­н­ня колгоспного ладу в командну економіку, що існував від зими 1929–30 до зими 1932–33. Ко­оперативну, колгоспну і державну власність проголошено су­спільною власністю. Її охорону ви­знано необхідною, щоб «добити й поховати» не лише капіталістичні елементи, а й «індивідуально-горлохватські звички, навички і традиції». Першо­причина від­мови Й. Сталіна від побудови від­носин між містом і селом на податкових засадах полягала в тому, що ви­зна­н­ня обовʼязку колго­спів платити податки означало також ви­зна­н­ня їхнього права на вироблену продукцію, а це суперечило його прагнен­ню здійснити те, що не вдалося В. Леніну 1920, — налагодити роз­поділ матеріальних та культурних благ серед населе­н­ня без опосередкува­н­ня товарно-грошовими від­носинами. Матеріальна зацікавленість, яка сприяла ефективнішій праці селян у колгоспах, прирівнювалася до «індивідуально-горлохватських» прагнень, звичок і традицій.

Селяни в колгоспах об­стоювали свої права, а держава захищала присвоєне нею право на їхню власність за допомогою драконівського закону (хлібозаготівлі з урожаю 1931 в УСРР при­звели до загибелі від голоду у 1-й половині 1932 близько 150 тис. селян). У результаті позиція держави виявилася про­грашною, тому що виробниками продукції були селяни й у процесі виробництва вони знаходили способи взяти хоч щось із колгоспного поля. Секретар ЦК КП(б)У М. Хатаєвич у ви­ступі на парт­активі в Запоріж­жі у січні 1933, під­биваючи під­сумки торішньої збиральної кампанії, заявив: «Чи всі колгоспники крали? Мало хто не крав — 10–15 від­сотків. Навіть ті, які заробили по 400–500 трудоднів, теж тягли колгоспний хліб». Суть справи полягала, однак, не в цьому. Значно більших втрат сільське господарство за­знавало від того, що колгоспники намагалися уникнути праці, яка не оплачувалася, внаслідок чого врожай гинув у бурʼянах або від пере­стоюва­н­ня. Небажа­н­ня селян працювати в колгоспах влада роз­цінювала як саботаж, а саботажників оголошувала куркулями. Однак змусити неорганізованих і затероризованих колгоспників працювати без оплати праці держава не змогла. 1929–32 Й. Сталін провадив політику, яку він сам називав під­хльостува­н­ням. У промисловості встановлювалися виcокі планові зав­да­н­ня з по­стійним ре­пресува­н­ням тих, хто опинявся позаду. У сільському господарстві держава вилучала все наявне зерно, а потім повертала частину ві­ді­браного, щоб запобігти голодній смерті колгоспників і організувати чергову посівну кампанію. Результатом політики під­хльостува­н­ня стала народно-господарська криза, яка особливо загострилася 1932–33. Урядові довелося скоротити асигнува­н­ня на капітальне будівництво й армію. У багатьох регіонах країни роз­почався голод. На цьому тлі різко зросли антирадянські на­строї серед місцевого населе­н­ня. Провал економічної політики по­ставив на порядок ден­ний пита­н­ня про поверне­н­ня до НЕПу і ко­оперативного будівництва. Компартійно-радянські діячі могли обʼ­єд­натися навколо бухарінських гасел. Деякі від­повід­альні працівники РФ роз­глядали генеральну лінію ЦК ВКП(б) в її сталінському виконан­ні як за­грозу для партії. Для Й. Сталіна і його най­ближчого оточе­н­ня це означало політичну загибель. Найза­гроз­ливіша ситуація склалася в УСРР, яка голодувала другий рік по­спіль. Становище у республіці, яка знаходилася на кордоні з Європою, хвилювало Й. Сталіна. У березні 1930 він на пів­року припинив колективізацію, щоб запобігти поширен­ню селянських пов­стань. Й. Сталін побоювався не лише селянських пов­стань, а й ви­ступу проти диктатури Кремля з боку компартійно-радянської номенклатури в УСРР. У листопаді 1932 він скликав обʼ­єд­нане засі­да­н­ня політбюро ЦК і президії Центральної контрольної комісії ВКП(б), на якому порушив пита­н­ня про опозиційну групу О. Смирнова і заявив про готовність від­повісти нищівним ударом на саботаж українських колгоспників. У листопаді–грудні 1932, звинувачуючи колгоспників у невиконан­ні хлібозаготівельного плану, влада карала їх натуральними штрафами. У січні 1933 під ви­глядом хлібозаготівель в УСРР здійснено операцію з вилуче­н­ня всього нехлібного продовольства, яка спричинила міль­йон­ні жертви. Операцією з організації голодомору керував особливоуповноважений ОДПУ по УСРР В. Балицький, за ним збережено посаду за­ступника голови ОДПУ СРСР. Від лютого 1933 в УСРР почав працювати 2-й секретар ЦК КП(б)У П. Постишев, за яким зберігалася посада секретаря ЦК ВКП(б). Він зобовʼязувався забезпечити весняну сівбу під­годівлею через колгоспи голодуючих селян і здійснити чистку компартійно-радянського апарату та без­партійну національну інтелігенцію. Ті, хто не мав фізичної можливості працювати в громадському господарстві колго­спів, були змушені помирати від голоду. 22 січня 1933 Й. Сталін написав директивний лист ЦК ВКП(б) і РНК СРСР з оголоше­н­ням блокади УСРР і Кубані. Водночас із каральною акцією проти українських селян, спрямованою на запобіга­н­ня можливого соціального вибуху, зроблено й інше — кардинально реформовано від­носини між колгоспами і державою. 19 січня 1933 РНК СРСР і ЦК ВКП(б) ухвалили по­станову «Про обовʼязкову по­ставку зерна державі колгоспами та одноосібними господарствами», якою держава врешті-решт ви­знавала, що вирощена в колгоспах продукція належить селянам. Ви­знавалося також, що державі мусить надходити лише частка цієї продукції у ви­гляді податку, який мав бути ві­домий у колгоспах ще до початку сільсько-господарського року. Податковий характер зернопо­ставок означав, що вирощене понад обсяг зобовʼязань зерно колгоспники використовуватимуть на власний роз­суд, зокрема вільно продаватимуть. Від­тоді колгоспи набули того статусу, в якому й про­існували до остан­ніх своїх днів. Одним боком вони були повернені до державного сектору економіки, а другим (присадибним господарством) — до ринку. Такий характер взаємин міста і села зберіг у СРСР товарно-грошові від­носини і ринок, хоча ці категорії капіталістичного господарюва­н­ня вже не ві­ді­гравали вирішальної ролі в економіці країни. Колгоспникам залишили приватну власність на присадибне господарство, але з ідеологічних причин її почали називати особи­стою власністю. Існува­н­ня колго­спів стало економічно можливим за умови досягне­н­ня певного консенсусу між радянською державою і селянами. У кризовій ситуації обом сторонам довелося від­ступити від первісних позицій. Радянська держава від­мовилася від без­роз­мірної продрозкладки, яка прирікала селян на рабську працю у примусово створених колгоспах, а селяни припинили бойкот громадського господарства і змирилися з обовʼязковими, але фіксованими по­ставками. Держава зберігала за собою ще один важіль впливу на колгоспний лад — МТС. У роки 1-ї пʼятирічки (1928– 32) вони пере­бували на стадії становле­н­ня й істотно не впливали на сільсько-господарське виробництво. У роки 2-ї пʼятирічки (1933–37) кількість МТС зросла майже вдвічі. Кількість колго­спів, які обслуговувалися МТС (у від­сотках до всіх колго­спів), зросла з 48,2 % у 1932 до 97,3 % у 1937. За­стосува­н­ня машин не тільки полегшувало працю в полі, а й створювало можливості для впровадже­н­ня агротехніки.

11–17 лютого 1935 в Москві від­бувся 2-й Всесоюзний зʼїзд колгоспників-ударників, який схвалив новий Примірний статут с.-господарської артілі. У ньому скасовано обмеже­н­ня на при­йом у колгоспи, водночас держава стимулювала вступ одноосібників у колгоспи податковими засобами. На початку липня 1934 у колгоспах в УСРР обʼ­єд­нано 3 млн 295,4 тис. селянських дворів, або 78,3 % від їхньої загальної кількості; 1937 в УРСР функціонувало 27 тис. 347 колго­спів, які обʼ­єд­нували 3 млн 756,8 тис. селянських дворів (96,1 %). У господарствах налічувалося 7 млн 56,3 тис. праце­здатних осіб, тобто менше двох на кожен двір, з них 702,7 тис. осіб пере­бували в регульованому державою від­ході. Залишалося в українському селі 153,8 тис. одноосібних дворів, або 3,9 %, причому в їхньому роз­поряджен­ні знаходилося тільки 0,3 % селянських посівів. Більшість одноосібників втратили звʼязок із с. господарством.

Із 2-ї світової війни українське село ви­йшло над­звичайно ослабленим. Особливо тяжкими були людські втрати: 1945 чисельність праце­здатного населе­н­ня не пере­вищувала 3,5 млн осіб порівняно з 7,2 млн перед війною. 1946 сільське господарство пере­жило посуху. Проте хлібозаготівельний план не зменшився. Взимку 1946–47 українські селяни знову почали гинути від голоду. Однак хлібозаготівлі з урожаю 1947 залишилися великими, ними керував при­значений Й. Сталіним на посаду 1-го секретаря ЦК КП(б)У Л. Каганович. Вилучений у К. хліб уряд продавав країнам Центрально-Східної Європи, щоб зміцнити в них свій політичний вплив. Сільське господарство в умовах колгоспного ладу могло роз­виватися лише екс­тенсивним шляхом. У повоєн­ний період здійснювався курс на від­новле­н­ня довоєн­ної площі орних земель. Зважаючи на зменше­н­ня чисельності праце­здатного населе­н­ня, необхідно було по­стачати селу велику кількість тракторів, комбайнів і вантажних автомобілів. Однак від­соток ручної праці в К. залишався високим. Збира­н­ня зернових комбайнами 1950 забезпечувалося тільки на 34 %, а збира­н­ня цукрових буряків — на 2 % (через недосконалість бурякозбиральних комбайнів). 1948 М. Хрущов ініціював всенародний рух за укрупне­н­ня К. У результаті на­прикінці 1950 кількість К. скоротилася в УРСР до 19 295 (перед війною їх було 28 374). Найпоширенішими стали К. з кількістю дворів понад 200 (60 %) і площею орних земель понад 1000 га (57 % усіх К.). Присадибна ділянка фактично ві­ді­гравала роль замін­ника заробітної плати за роботу в громадському господарстві. Оста­н­ня оплачувалася порожніми трудоднями, оскільки після викона­н­ня всіх планів і надпланових зав­дань у К. майже не залишалося продукції для роз­поділу. Колгоспники працювали у присадибному господарстві особливо ретельно, і держава вирішила скори­статися цим. Продукція, яку колгоспники одержували з власного господарства, почала обкладатися грошовими та натуральними податками. У результаті селяни змушені були вирубувати сади й різати птицю, щоб уникнути непосильних податків. Лише після смерті Й. Сталіна становище в сільському господарстві почало покращуватися. 1953 заготівельні ціни на худобу і птицю, які здавалися державі в рахунок обовʼязкових по­ставок, під­вищено в 5,5 раза, на молоко і масло — у 2 рази. Самі норми по­ставок були знижені, і колгоспники отримали можливість продавати свою продукцію у вільній торгівлі, де ціни формувалися за законами попиту і пропозиції. 6 березня 1956 затверджено по­станову ЦК КПРС і РМ СРСР «Про Статут сільськогосподарської артілі і дальший роз­виток ініціативи колгоспників в організації колгоспного виробництва і управлін­ні справами артілі», у якій ви­знано, що Примірний статут 1935 за­старів. К. одержали право вносити зміни й доповне­н­ня у свої статути з урахува­н­ням місцевих умов. Зокрема їм на­дано право встановлювати роз­міри присадибних ділянок з урахува­н­ням трудової участі праце­здатних членів колгоспної сімʼї в громадському господарстві, ви­значати кількість худоби в особистому користуван­ні, обовʼязковий мінімум трудоднів. 1958 з ініціативи М. Хрущова BP СРСР прийняла закон про реорганізацію МТС. В УРСР К. купили в держави 108 тис. тракторів, 43 тис. зернових комбайнів та ін. техніку. Не­зважаючи на пільгові умови, викуп техніки та її екс­плуатація були непосильним тягарем для економіки К. Тривав курс на укрупне­н­ня колго­спів. 1959 в УРСР залишилося 9634 К. Тепер в одному К. досить часто обʼ­єд­нувалися 2–3 сільські населені пункти. Зʼявилося поня­т­тя «непер­спективне село», яким по­значали поселе­н­ня, де не було центральної садиби К.19 грудня 1964 ЦК КПУ прийняв по­станову «Про заходи по здійснен­ню планомірного пере­устрою сіл в УРСР». «Пер­спективними» ви­знано тільки 18 846 населених пунктів із наявних 30 325. Із «непер­спективних» сіл по­ступово зникали школи, клуби, медичні установи, крамниці. Створе­н­ня обʼєктів соціально-культурного при­значе­н­ня на хуторах взагалі заборонялося. У добу «за­стою» с. господарство УРСР мало нижчі середньорічні темпи роз­витку: 1966–70 вони становили 3,2; у 1971–75 — 3,0; у 1976–80 — 1,6; у 1981–85 — 0,5 %. Щоб утримати хоч не­значне зро­ста­н­ня обсягів продукції, державі доводилося вкладати в сільске господарство значні кошти. Порівняно з 2-ю половиною 1960-х років сільське господарство УРСР 1981–83 спожило в 3,6 раза більше електро­енергії і в 2,6 раза більше мінеральних добрив. Електрифікація, хімізація, меліорація і механізація виробництва оголошувалися магістральними напрямами роз­витку села. Проте неефективність колгоспного виробництва була очевидною. Меліоровані землі засолонювалися або заболочувалися. Насичена хімікатами сільсько-господарська продукція втрачала споживчі якості; найкращі у світі чорноземні ґрунти ставали не­продуктивними унаслідок не­дбалого користува­н­ня. Прийнята 1982 Продовольча про­грама СРСР по­глинула багатомільярдні кошти, але не дала жодного ефекту. Державі доводилося купувати продовольство за кордоном, витрачаючи на це одержану за продаж нафти й газу валюту або золотий запас. На закупівлю продовольства СРСР 1963 витратив 372 т золота, 1972 — 458 т.

Після здобу­т­тя Україною незалежності особливі надії покладали на фермерське господарство. У грудні 1991 BP України ухвалила закон «Про селянське (фермерське) господарство». Перед­бачалося створе­н­ня фермерських господарств без поруше­н­ня інтересів К. і без парцеляції земельних масивів. Однак серед селян виявилося мало бажаючих стати фермерами. Вони при­звичаїлися до викона­н­ня обмежених трудових операцій у К. на основі поділу праці і боялися братися за весь цикл сільсько-господарських робіт. Окрім того, у селах жило багато людей старшого віку, які небезпід­ставно роз­глядали К., у яких про­йшло все їхнє трудове життя, як під­приємства, що повин­ні матеріально допомагати їм у пенсійному віці. А також організація під­приємницького господарства фермерського типу вимагала значних коштів, яких селяни не мали. У березні 1992 BP України прийняла закон «Про колективне сільськогосподарське під­приємництво». Від­тоді роз­почалося пере­творе­н­ня К. у колективні сільсько-господарські під­приємства.

Куркульство, роз­куркуле­н­ня

Політика ізоляції та екс­про­пріації меншої частини селянства — т. зв. куркулів з метою примусити більшу його частину обʼ­єд­натися в К. Проводилася керівництвом СРСР 1930–31 під гаслом «ліквідації куркульства як класу». Зміст цієї політики полягав у штучному роз­колюван­ні села і ре­пресуван­ні (за добровільної або примусової участі всієї сільської громади) заможних господарів. Ре­пресували, здебільшого з висилкою у від­далені регіони СРСР, тих селян, які могли б чинити активний опір колективізації сільського господарства. Хоча у ви­значен­ні куркулів брали за основу майновий стан, він не мав вирішального значе­н­ня — протестуючих проти колективізації незаможників екс­про­пріювали і висилали як під­куркульників. Способом роз­колюва­н­ня села обрано державні хлібозаготівлі. 28 червня 1929 ВЦВК і РНК РСФРР прийняли по­станову «О расширении прав местных Советов в отношении содействия выполнению общегосударствен­ных за­даний и планов» (3 липня її продублювали ВУЦВК і РНК УСРР). По­становою введено обовʼязкові планові зав­да­н­ня по хлібоздачі з роз­кладкою на село, як декларувалося — за принципом самообкла­да­н­ня. На­справді держава зобовʼязувала дотримуватися потрібних їй пропорцій між «верхівкою» села і всією громадою (на «верхівку» припадало 35–40 % хлібозаготівельного плану). Встановлюючи завищений від­соток «верхівки» (7–10  % від загальної кількості господарств), влада виходила за межі декларованого класового під­ходу (негативне ставле­н­ня держави до куркулів офіційно пояснювали тим, що остан­ні були екс­плуататорами). «Верхівці» давали тверді зав­да­н­ня по здаван­ню хліба на основі екс­пертних оцінок кожного конкретного господарства. Екс­пертизу здійснювала сільрада разом із комітетами незаможних селян. Мета такої організації хлібозаготівель — зіштовхнути більш заможні верстви села з менш заможними. Це створювало напруженість, яку влада використовувала під час колективізації. Коли господар ухилявся від викона­н­ня екс­пертної по­ставки, сільрада штрафувала його у межах пʼятикратного роз­міру вартості хліба, що під­лягав здаван­ню. Якщо штрафи не вносилися, майно боржників продавали з торгів. Груповий опір роз­кладці й ухиля­н­ня від продажу хліба державі після штрафних санкцій карали за ст. 57 і 58 Кримінального кодексу УСРР, у яких перед­бачено ґрунтовніші покара­н­ня: конфіскація всього майна та депортація засуджених у від­далені регіони СРСР. Чверть надходжень від штрафів або продажу майна з торгів пере­раховували у фонди кооперува­н­ня та колективізації бідноти, що забезпечувало корисливу зацікавленість незаможних селян у реалізації нових законів. За пові­домле­н­ням генерального секретаря ЦК КП(б)У С. Косіора, навесні 1929 у 22-х округах України (з 40-а) роз­про­дано майно 18-ти тис. куркульських господарств, які ухилялися від викона­н­ня зобовʼязань по хлібозаготівлях, накладених на них сільськими сходами. Щоб по­збавитися куркульського зва­н­ня, яке ставало смертельно небезпечним, селяни від­мовлялися від орендованої землі, роз­продували робочу худобу, припиняли на­йма­н­ня робітників. Здійснене фахівцями Центрального статистичного управлі­н­ня УСРР 1927 обстеже­н­ня засвідчило, що із загальної кількості 5114,7 тис. селянських господарств до дрібнокапіталістичних (куркульських) за сукупністю соціально-економічних ознак належало 204,5 тис. (менше 4 %). Використовуючи цю ж методику обрахунку, 1929 вони зменшили кількість господарств «екс­плуататорського типу» до 73-х тис. (1,4 % від загальної кількості). Проте влада не звертала уваги на статистику. У кожному селі завжди були менш заможні та більш заможні селяни. Остан­ніх і зараховували до категорії куркулів або заможно-куркульської верхівки. На 16-й всесоюзній партконференції (квітень 1929) голова ЦВК СРСР М. Калінін уперше по­ставив пита­н­ня про при­йом куркулів до К., якщо вони захочуть там працювати. Конференція не виробила єдиної думки і залишила пита­н­ня на роз­гляд політбюро ЦК ВКП(б), яке ухвалило ріше­н­ня про недоцільність пере­бува­н­ня куркулів у К. одночасно з пере­ходом у хлібозаготівлях на засади продрозкладки. Обидва ріше­н­ня стали частиною більш широкої про­грами дій: влітку 1929 держава почала ламати сформовані у роки НЕПу ринок. У містах і на новобудовах пере­йшли до нормованого (по картках) забезпече­н­ня хлібом, а згодом й іншими продуктами. Базарну торгівлю хлібом заборонено під приводом її негативного впливу на хлібозаготівлі. При­значені для сільського споживача промтовари пере­давали у фонд отоварюва­н­ня хлібозаготівель на основі контрактації. Контрактаційний договір між державою та колективами (насамперед — торговельною кооперацією) або одноосібними господарствами втратив добровільний характер і став обовʼязковим. У по­станові ЦК ВКП(б) від 26 серпня 1929 «Об основных и очередных задачах контрактации зерновых посевов» пере­мога над ринком, яка здавалася Й. Сталіну близькою, ознаменована термінологічною революцією: товари почали називати продуктами. Контрактаційний договір роз­глядали як засіб організації планового продуктооб­міну між містом і селом. Листопадовий (1929) пленум ЦК ВКП(б) проголосив без­посередній пере­хід до суцільної колективізації сільського господарства і заявив про необхідність роз­вивати рішучий на­ступ на куркуля. Від­разу ж після пленуму в ЦК ВКП(б) створили комісію під головува­н­ням наркома землеробства СРСР Я. Яковлєва, яка ухвалила ріше­н­ня пере­йти у ра­йонах суцільної колективізації до політики «ліквідації куркульства як класу». У цьому формулюван­ні, а також у тезі про куркульство як остан­ній і найчислен­ніший екс­плуататорський клас, популяризованій у радянських газетах, повністю проігноровано соціальні наслідки пере­ділу землі на зрівняльних засадах, проведеного в УСРР 1920–23. Висновок комісії про «ліквідацію куркульства як класу» оприлюднив Й. Сталін на Всесоюзній конференції аграрників-марксистів 27 грудня 1929. На 15-му зʼ­їзді ВКП(б) у грудні 1927 він запевняв, що екс­про­пріація куркулів від­буватиметься на закон­них під­ставах у ході роз­горта­н­ня колгоспного руху, однак головна роль у кампанії, що роз­почалася в лютому 1930, ві­ді­гравали органи ГПУ. 30 січня 1930 політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило таємну по­станову «О меро­приятиях по ликвидации кулацких хозяйств в ра­йонах сплошной кол­лективизации». Вона поклала край самодіяльності місцевих компартійних комітетів, зокрема ЦК КП(б)У, який ви­ступив 23 січня з власною по­становою «Про заходи проти куркульства», у питан­ні про те, що робити з частиною селянства, обраною для показових ре­пресій. У повному ви­гляді цю по­станову опублікували лише у 2-му томі збірника документів і матеріалів «Трагедия советской деревни. Кол­лективизация и раскулачивание. 1927– 1939» (Москва, 2000) за копією, пере­даною Архівом Президента РФ Російського архіву соціально-політичної історії. Згідно з партійною по­становою, роз­куркулюваних селян поділяли на першу (ізоляція в концтаборах або роз­стріл), другу (засла­н­ня у малонаселені регіони СРСР) і третю (пере­селе­н­ня на землі за межами створюваних К.) категорії. Кількість тих, хто мав бути роз­стріляний, не встановлювалася, кількість увʼязнюваних ви­значена у 60 тис. осіб, депортованих — у 150 тис. осіб (без членів родин). У межах УСРР увʼязнен­ню під­лягали 15 тис. осіб, депортації — 30–35 тис. голів селянських господарств. Майно ре­пресованих конфісковували; тим, хто залишався на місці прожива­н­ня, надавали засоби виробництва у мінімально необхідних для веде­н­ня господарства роз­мірах. ЦВК і РНК СРСР 1 лютого 1930 ухвалили від­криту по­станову «О мерах по укреплению социалистической пере­стройки сельского хозяйства в ра­йонах сплошной кол­лективизации и по борьбе с кулачеством», що дублювала по радянській лінії по­станову політбюро ЦК ВКП(б) від 30 січня. Аналогічна по­станова ВУЦВК і РНК УСРР під на­звою «Про заборону оренди землі та за­стосува­н­ня на­йманої праці в одноосібних селянських господарствах у ра­йонах суцільної колективізації» зʼявилася 5 квітня 1930. До того часу на місцях керувалися загальносоюзним документом. Органи влади у Москві та Харкові прагнули пред­ставити роз­куркуле­н­ня процесом, навʼязуваним державі ходом масового колгоспного руху. На­справді ж ця терористична акція стимулювала колективізацію і започатковувала соціалістичні пере­творе­н­ня у сільському господарстві. Роз­гортаючи роз­куркуле­н­ня, влада намагалася скори­статися його наслідками і загнати селян у К., хоча це не завжди вдавалося: кандидатів у куркулі роз­куркулювали, але суцільна колективізація не від­бувалася. Основна операція з роз­куркуле­н­ня проведена чекістами на території 29-ти округів УСРР у лютому–березні 1930, окрема операція — у березні на території 11-ти прикордон­них округів, ще одна — у квітні на території 3-х округів, де здійснювалося додаткове роз­куркуле­н­ня (Сталінського, Артемівського, Мелітопольського), і 2 -х, де раніше депортацію не проводили (Глухівського, Ніжинського). Станом на грудень 1930 в УСРР роз­куркулено 70 407 господарств, за межі республіки виселено 31 593 родини (146 229 осіб), зокрема у Пів­нічний край — 19 658 родин (93 461 особа), Сибірський край — 11 935 родин (52 425 осіб). Місцева влада роз­глянула скарги 10 495 селян, яких вислали на Пів­ніч і у Сибір. Спеціальні комісії встановили, що 943 господарства (9 % від загальної кількості) роз­куркулено помилково. Цим селянам до­зволили повернутися на батьківщину, їм від­дали конфісковане майно або від­шкодували його вартість. Так створювалася видимість закон­ності процесу роз­куркуле­н­ня. Від­мова від примусового затягува­н­ня селян у К. при­звела до зменше­н­ня в УСРР частки колективізованих господарств у березні–вересні 1930 з 70,9 до 34,1 % (по орній землі). К. знову, як і 1929, стали незаможницькими. Однак незабаром на­ступ держави від­новився. Грудневий (1930) обʼ­єд­наний пленум ЦК і Центральної контрольної комісії ВКП(б) затвердив зав­да­н­ня колективізувати 1931 не менше 80 % селянських господарств у степовій і не менше 50 % — у лісо­степовій зонах УСРР. Обговорюючи це зав­да­н­ня, учасники грудневого (1930) пленуму ЦК КП(б)У пові­домляли, що у селах нема кого роз­куркулювати, оскільки куркулів уже давно вислали. У від­повідь секретар ЦК КП(б)У П. Любченко заявив: «Деякі комуністи і навіть окремі партійні організації забули вже про те, що в них на селі є куркуль... Деяким товаришам здається, що куркулі — це ті, хто був, занесений до реєстру весною 1930 р. Їм здається, коли вони за цим реє­стром провели роз­куркуле­н­ня, то в них куркуля вже нема. Вони по­вторюють заяви тих куркулів, що не потрапили ще під роз­куркуле­н­ня, що, мовляв, наші куркулі в Соловках, а на селі в нас куркулів нема. На декого з наших комуністів напав острах у звʼязку з таким величезним зав­да­н­ням — колективізувати 1,5–2 млн бідняцько-середняцьких господарств. Ми не організуємо на­ступу на куркуля, а значить, і успішного роз­горта­н­ня колективізації, коли кожний член партії, кожний активіст, бідняк і середняк не усві­домлять, що куркуль у нас виро­стає на базі дрібнобуржуазної стихії щодня, щогодини, що куркуль не вичерпується, як я казав, реє­стром 1930 року». Законодавчу базу для по­вторної кампанії забезпечив 12-й Всеукраїнський зʼїзд рад, який від­бувся у Харкові в лютому–березні 1931. У резолюції «Про під­сумки та пер­спективи радгоспно-колгоспного будівництва» він по­ставив вимогу перед органами радянської влади знову здійснити «ліквідацію куркульства як класу». Проведе­н­ня по­вторної кампанії роз­куркуле­н­ня, як і попередньої, покладено на чекістів. Використовуючи власну мережу спеціального інформува­н­ня та агентуру, вони повин­ні були виявляти в українському селі куркулів і антирадянські елементи. До основної групи селян, які під­лягали депортації, за ви­значе­н­ням чекістів, додавали тих, кого намітила місцева влада — за небажа­н­ня увійти до К., ухиля­н­ня від сплати податків, невикона­н­ня зав­дань по хлібо- і мʼясозаготівлях. За­гроза роз­куркуле­н­ня, як і в першу кампанію, по­значилася на темпах колективізації села. У 1-й половині 1931 роз­куркулено і депортовано за межі УСРР 23,5 тис. селянських родин (кількість по­ступалася запланованій). На цей раз у пришвидшен­ні колективізації вагому роль ві­ді­гравала штучна податково-пільгова різниця: колгоспників звільняли від податків, у той час як одноосібників обкладали ними не рахуючись з будь-якими нормами. Навесні та восени 1929 в УСРР роз­куркулено за невикона­н­ня хлібозаготівельного плану 33 тис., під час кампаній 1930 і 1931 — 93,9 тис., загалом 1929–31 — 126,9 тис. селянських господарств. На 12-му зʼ­їзді КП(б)У в січні 1934 П. Постишев оприлюднив іншу цифру роз­куркулених господарств — близько 200 тис., що по­вторює цифру, на­звану статистичними органами 1927. Статистика засвідчує: між початком 1930 і кінцем 1931 в УСРР зникло 282 тис. селянських господарств, з яких третину екс­про­прі­йовано, а дві третини самоліквідувалися. Загалом від початку 1928 до кінця 1931 кількість селянських господарств скоротилася на 352 тис. Однак це не означає, що операція з роз­куркуле­н­ня або інші форми тиску держави на селянство (починаючи від продажу майна з торгів за невикона­н­ня зобовʼязань по хлібозаготівлях, не­сплату екс­пертного оподаткува­н­ня або невмотивований забій власної худоби) при­звели до зникне­н­ня саме такої кількості господарств. В усі роки, до 1931 включно, під впливом природного приросту сільського населе­н­ня від­бувалося зро­ста­н­ня кількості господарств, яке певною мірою компенсувало втрати. Таким чином, дійсне число роз­орених державою господарств пере­вищує засвідчену статистикою цифру.