Постмодерн

ПОСТМОДЕ́РН — поня­т­тя для ви­значе­н­ня певного історичного періоду після заверше­н­ня модерну та особливий умона­стрій, що нині поширений в усіх галузях людської жит­тєдіяльності: культурі, філософії, політиці, економіці, науці, у сфері комунікативного праксису тощо. Саме тому він став одним із ключових термінів у словнику між­дисциплінарного спілкува­н­ня і його вживають із найрізноманітнішими епітетами — «філософський», «естетичний», «культурологічний», «політичний», «історіософський», «релігійний» та ін. За­звичай П. називають період від 1960—70-х рр. і до нині. За П. утверджуються постіндустріальні економічні від­носини, електрон­ні мас-медіа, візуальні засоби пере­дачі інформації, поширюється плюралізм, еклектизм, іронія. У філософії часто синонімом постмодернізму вважають пост­структуралізм. Термін «П.» за­знав досить багато тлумачень. Американський економіст П. Друкер постмодерновим су­спільством вважав таке, яке досягне якісно вищого рівня життя завдяки освіті, лібералізму та впроваджен­ню новітніх технологій. Історик Дж. Бар­раклоу ви­значав П. як період наукових і технологічних революцій, пере­ходу до масового су­спільства, становле­н­ня нових форм культури. Соціолог і публіцист Ч. Міллс називав П. тогочасний період, якому, на його думку, притаман­ні роз­чарува­н­ня в ідеалах модерну, зокрема ро­зуму та свободи. А.-Дж. Тойнбі ви­значав П. як епоху неви­значеності, поруше­н­ня стабільності західної цивілізації, зневіри в раціоналізмі та про­гресі. Для Ж.-Ф. Ліотара П. є складовою частиною модерну, епохою, що пере­дує оновлен­ню модерну. Для П. властиві екс­перименти, мовні ігри та еклектика, стира­н­ня меж між опозиціями, від­мова від модерної грандіозності та універсалізму. Якщо узагальнити різноманітні значе­н­ня П., під ним можна ро­зуміти: 1) історичний період, що починається у 1960—70-х рр.; 2) постіндустріальний капіталізм, мульти- і транс­національний; 3) посиле­н­ня, роз­шире­н­ня тенденцій модерну, як післямодерн (протилежність модерну, контрмодерн).

Як певний мистецький, світо­глядний стиль, якому властива стилістична еклектика, гібридні форми та жанри, зміша­н­ня стилів різних культур і періодів, — у такому контекс­ті частіше вживають поня­т­тя «постмодернізм». Через те, що «П.» та «постмодернізм» часто трактують як тотожні та взаємозамін­ні поня­т­тя, зро­зуміти П. не можливо без їх роз­веде­н­ня. П. фіксує, як правило, сукупність ознак і проявів сучасного етапу роз­витку су­спільства, епоху, що на­ступила слідом за модерном, яка є його заперече­н­ням та подола­н­ням. А постмодернізмом по­значають деякі явища в культурі (стиль, або напрям культури), певний напрям сучасної філософії, мистецтва і науки, або сучасний етап роз­витку культури загалом. Хоча «прижилися» обидва терміни, втім, більш поширене саме поня­т­тя «постмодернізму». Певну роль тут ві­ді­грає те, що інших термінів для по­значе­н­ня таких культурних явищ, які від­ображаються у понят­ті «постмодернізм», немає, тим часом концепти, спів­звучні, нехай і не аналогічні, поня­т­тю «постмодерн», заявлені. На­приклад, «індустріальне су­спільство» та «новітній час», у соціологічних науках популярний термін «інформаційне су­спільство». Проте, ці концепції синхрон­ні теорії та практиці постмодерну, а не аналогічні їй, вони акцентують інші ознаки соціального середовища. Так, технократичне поня­т­тя «постіндустріальне су­спільство» Д. Белла акцентує навіть не на економічній сфері, а на певних її ознаках та сегментах.

Демаркація понять «постмодерн» і «постмодернізм» до­зволяє ди­станціювати від­повід­ні явища, щоб потім вказати на їхню когерентність і конвергенцію. Це важливо, оскільки концептуальні ознаки постмодернізму проявляються не лише у літературі, архітектурі, філософії. У різноманітних феноменах глобалізації, дискурсах, у наративних актах означе­н­ня подій, ситуацій, явищ, виявляються ті самі принципи, що й у «постмодернізму», — спонтан­ність, іронія, фрагментарність, від­носність тощо. Ви­зна­н­ня конгруентності постмодернізму та П. до­зволяє подивитися на соціальні явища через призму концептів постмодерної філософії з метою адекватної соціалізації та соціальної інтеракції. Постмодернізм став поширеним філософським поня­т­тям завдяки праці Ж.-Ф. Ліотара «The Postmodern condition» (укр. пере­клад — «Ситуація постмодерну» // «Філософська і соціологічна думка», 1995, вип. 5—6). Мова не йде, щоб універсалізувати терміни постмодернізму, пред­ставляючи їх як транс­цендентні під­стави соціуму. Але будь-яке соціальне середовище створює свою мову, в тому числі концептуальну, іманентну цьому середовищу, що акумулює її властивості та ознаки, ігнорува­н­ня якої ускладнює орієнтацію у фіксованих за допомогою неї явищах. Постмодернізм, критикуючи модернізм за елітарність, а масове су­спільство за «одномірність», намагається прокласти «лінії взаємодії», встановити звʼязки, подолати межі, оголивши штучність, симулятивність багатьох кордонів, приховану в мові, текс­тах, сві­домості, архетипах. Для творчості філософів постмодерну — Ж. Дер­рида, Ж.-Ф. Ліотара, Ж. Бодріяра, У. Еко, Ж. Батая та ін., які занепокоєні негативними наслідками проєкту Просвітництва, характерне іронічне ставле­н­ня до проявів європоцентризму, наративів модерну, інтерес до роз­маїтих форм виявле­н­ня плюральності, нелінійності, індетермінізму тощо. Тобто, феномени глобалізації та феномен постмодернізму можуть кваліфікуватися як синхрон­ні прояви сучасного світу. Обʼєктивні умови формува­н­ня культури П. повʼязані саме з роз­витком інформаційного постіндустріального су­спільства. Роз­маї­т­тя інформації, її до­ступність, зро­ста­н­ня між­культурних та між­цивілізаційних взаємодій по­ставило сучасну людину в ситуацію плюралізму цін­ностей, ідей, спонукаючи спри­ймати їх як захопливу виразність, даність, феноменальність.

Завантажити статтю