Чижевський Павло Іванович

ЧИЖЕ́ВСЬКИЙ Павло Іванович (25. 08(06. 09). 1860, м. Гадяч Полтавської губ., нині Миргородського р-ну Полтавської обл. — 17. 04. 1925, м. Женева, Швейцарія, пере­похований у м. Краків, Польща) — громадсько-політичний діяч. Батько Григорія та Миколи, далекий родич Дмитра Чижевських. Закінчив Петровський Полтавський кадетський корпус (1877), Миколаївське інженерне училище (Санкт-Петербург, 1880). Від­тоді пере­бував на військовій службі в Києві, органічно влився у коло родин Косачів, Лисенків, Старицьких, Борисових, 1881—83 був вільним слухачем природничого від­діле­н­ня фізико-математичного факультету Університету св. Володимира. Від 1883 — у від­ставці. У тому ж році за доруче­н­ням членів «Старої Громади» ви­їхав до Швейцарії для звʼязку з М. Драгомановим (див. Драгоманови), ідеї якого вплинули на формува­н­ня світо­гляду Ч. У Женевському університеті слухав лекції, а 1884 екс­терном склав іспит на ступінь доктора фізичних наук. Від 1883 пере­бував під негласним на­глядом жандармів, під час поверне­н­ня в Україну вперше заарештований за пере­везе­н­ня забороненої літератури. 1884 екс­терном склав іспити та отримав ступінь магістра хімії в Університеті св. Володимира. За участь у студентських заворуше­н­нях у вересні 1884 заарештований, у липні 1885 висланий до м. Березов Тобольської губ. (Росія). 1888 звільнений, повернувся в Україну. Працював у земських установах м. Олександрівськ (нині Запоріж­жя), обирався гласним міської думи і секретарем повітового земства. 1896 від­ряджений до Франції з метою ви­вче­н­ня конʼюнктури хлібного ринку. 1905 за захист єврейського населе­н­ня Олександрівська від погромів за­знав пере­слідувань з боку влади, пере­їхав до Полтави. Обраний гласним Гадяцького повітового та Полтавського губернського земств. 1905 вступив до Української радикально-демократичної партії, за її списком, укладеним спільно зі списком загальноросійської кон­ституційно-демократичної партії, обраний депутатом 1-ї Державної думи Російської імперії (квітень—липень 1906). Входив до складу Української парламентської громади, був членом бюро. Друкованим органом фракції фактично став «Украинскій вѣстник». 1906 Ч. роз­почав і публіцистичну діяльність у часописі «Рідний край». У Думі від­стоював аграрне пита­н­ня, під­писав «Виборзьку ві­дозву», в якій йшлося про можливості наділе­н­ня селян землею за рахунок «казен­них, монастирських, церковних і приватно­власницьких земель». Після роз­пуску Думи депутатів звинуватили у під­бурюван­ні населе­н­ня до непокори владі, 156 із них, зокрема і Ч., були засуджені до тримісячного увʼязне­н­ня із подальшою забороною балотуватися в Думу. Під час виборів до 2-ї Державної думи надавав допомогу тим депутатам від України, які від­стоювали інтереси рідного краю. Допомагав в організації Української фракції, напрацюван­ні законів про освіту та ви­дан­ні газети «Рідна справа — Думські вісті» (друкували до червня 1907). Повернувся до Полтави, став одним із організаторів 1908 Товариства українських по­ступовців. Публікувався в газеті «Рада», допомагав фінансово у її ви­дан­ні. У роз­логій праці «Всеобщее обучение и земство» (Санкт-Петербург, 1910) описав земства як органи місцевого самоврядува­н­ня, що здатні сприяти роз­виткові освіти й під­вищен­ню добробуту людей. Видав спеціальну брошуру «Як вибірати послів до Державної Думи?» (К., 1912). Долучився до під­готовки збірника «Украинский народ в его прошлом и настоящем», проте том так і не був ви­даний. Пос­прияв від­кри­т­тю української книгарні в Полтаві (1912). У тому ж році обраний товаришем (за­ступником) голови Полтавського товариства взаємного кредиту, став одним із ініціаторів побудови його училища. За сприя­н­ням ко­операторів 1913 від­крито Український клуб у Полтаві (про­існував до 1919). Написав «Открытое письмо В. М. Родзянко от бывшего члена І Думы П. И. Чижевского» // «Украинская жизнь», 1913, № 6, в якому доводив, що українська культура, література та мова не тільки існують, а й потужно роз­виваються. Із початком 1-ї світової війни очолив Полтавську філію «Московского украинского общества вспомоществованій пострадавшим от войны украинцам» для допомоги галицьким українцям у Росії. 1916 написав брошуру «Чому наша земля зветься Україною» і намагався видати її у Москві, однак за по­да­н­ням полтавського жандармського управлі­н­ня увесь її наклад було конфісковано. Від квітня 1917 — член УЦР від Полтавської губ., обраний делегатом до Українських Установчих зборів, проте їхня робота так і не роз­почалася. Член ЦК Української партії соціалістів-федералістів. Геть­манський пере­ворот 1918 не схвалив і повʼязав свою долю з Директорією УНР. Намагався пере­конати С. Петлюру в тому, що справа П. Болбочана є спеціальною операцією, ін­спірованою російськими більшовицькими агентами. Від січня 1919 — голова Над­звичайної торгово-фінансової місії УНР до Франції, Італії, Швейцарії. У тому ж році став засновником, а згодом і головою Українського клубу в Женеві та Українсько-Швейцарської торговельної палати. У лютому—серпні 1921 входив до Ради Республіки — тимчасового верховного органу УНР, що діяв у м. Тарнів (Польща). Написав працю «Основи української державности» (Ві­день; К., 1921). Один із ініціаторів склика­н­ня Кон­гресу українських парламентарів (Ві­день, 21—26 лютого 1922), пред­ставники якого ухвалили декларацію про те, що ніколи не ви­знають окупацію України російськими більшовиками. 1922—23 — Міністр фінансів УНР в еміграції. Віце-президент Українського товариства Ліги націй (1921—25). Ініціював ви­да­н­ня журналу «Український філателіст» (1925), вважав, що у такий спосіб інформація про Україну та її боротьбу за незалежність буде ширитися країнами й викликати зацікавле­н­ня небайдужих людей. Запатентував у Швейцарії декілька винаходів, серед них — вітряний двигун (1919). Написав низку публіцистичних статей, де пропагував ідею української державності, був прихильником широкого місцевого самоврядува­н­ня, критикував тих, хто зрадив ідеям і справам УНР. У рукописах залишилися праці «Крапля по краплі довбе камінь (В справі оборони національних меншостей)» та «Україна і Москва». У Запоріж­жі на честь Ч. пере­йменовано вулицю, у Гадячі встановлено меморіальну дошку родині Чижевських.