Чижевський Павло Іванович
ЧИЖЕ́ВСЬКИЙ Павло Іванович (25. 08(06. 09). 1860, м. Гадяч Полтавської губ., нині Миргородського р-ну Полтавської обл. — 17. 04. 1925, м. Женева, Швейцарія, перепохований у м. Краків, Польща) — громадсько-політичний діяч. Батько Григорія та Миколи, далекий родич Дмитра Чижевських. Закінчив Петровський Полтавський кадетський корпус (1877), Миколаївське інженерне училище (Санкт-Петербург, 1880). Відтоді перебував на військовій службі в Києві, органічно влився у коло родин Косачів, Лисенків, Старицьких, Борисових, 1881–83 був вільним слухачем природничого відділення фізико-математичного факультету Університету св. Володимира. Від 1883 — у відставці. У тому ж році за дорученням членів «Старої Громади» виїхав до Швейцарії для зв’язку з М. Драгомановим (див. Драгоманови), ідеї якого вплинули на формування світогляду Ч. У Женевському університеті слухав лекції, а 1884 екстерном склав іспит на ступінь доктора фізичних наук. Від 1883 перебував під негласним наглядом жандармів, під час повернення в Україну вперше заарештований за перевезення забороненої літератури. 1884 екстерном склав іспити та отримав ступінь магістра хімії в Університеті св. Володимира. За участь у студентських заворушеннях у вересні 1884 заарештований, у липні 1885 висланий до м. Березов Тобольської губ. (Росія). 1888 звільнений, повернувся в Україну. Працював у земських установах м. Олександрівськ (нині Запоріжжя), обирався гласним міської думи і секретарем повітового земства. 1896 відряджений до Франції з метою вивчення кон’юнктури хлібного ринку. 1905 за захист єврейського населення Олександрівська від погромів зазнав переслідувань з боку влади, переїхав до Полтави. Обраний гласним Гадяцького повітового та Полтавського губернського земств. 1905 вступив до Української радикально-демократичної партії, за її списком, укладеним спільно зі списком загальноросійської конституційно-демократичної партії, обраний депутатом 1-ї Державної думи Російської імперії (квітень–липень 1906). Входив до складу Української парламентської громади, був членом бюро. Друкованим органом фракції фактично став «Украинскій вѣстник». 1906 Ч. розпочав і публіцистичну діяльність у часописі «Рідний край». У Думі відстоював аграрне питання, підписав «Виборзьку відозву», в якій йшлося про можливості наділення селян землею за рахунок «казенних, монастирських, церковних і приватновласницьких земель». Після розпуску Думи депутатів звинуватили у підбурюванні населення до непокори владі, 156 із них, зокрема і Ч., були засуджені до тримісячного ув’язнення із подальшою забороною балотуватися в Думу. Під час виборів до 2-ї Державної думи надавав допомогу тим депутатам від України, які відстоювали інтереси рідного краю. Допомагав в організації Української фракції, напрацюванні законів про освіту та виданні газети «Рідна справа — Думські вісті» (друкували до червня 1907). Повернувся до Полтави, став одним із організаторів 1908 Товариства українських поступовців. Публікувався в газеті «Рада», допомагав фінансово у її виданні. У розлогій праці «Всеобщее обучение и земство» (Санкт-Петербург, 1910) описав земства як органи місцевого самоврядування, що здатні сприяти розвиткові освіти й підвищенню добробуту людей. Видав спеціальну брошуру «Як вибірати послів до Державної Думи?» (К., 1912). Долучився до підготовки збірника «Украинский народ в его прошлом и настоящем», проте том так і не був виданий. Посприяв відкриттю української книгарні в Полтаві (1912). У тому ж році обраний товаришем (заступником) голови Полтавського товариства взаємного кредиту, став одним із ініціаторів побудови його училища. За сприянням кооператорів 1913 відкрито Український клуб у Полтаві (проіснував до 1919). Написав «Открытое письмо В. М. Родзянко от бывшего члена І Думы П. И. Чижевского» // «Украинская жизнь», 1913, № 6, в якому доводив, що українська культура, література та мова не тільки існують, а й потужно розвиваються. Із початком 1-ї світової війни очолив Полтавську філію «Московского украинского общества вспомоществованій пострадавшим от войны украинцам» для допомоги галицьким українцям у Росії. 1916 написав брошуру «Чому наша земля зветься Україною» і намагався видати її у Москві, однак за поданням полтавського жандармського управління увесь її наклад було конфісковано. Від квітня 1917 — член УЦР від Полтавської губ., обраний делегатом до Українських Установчих зборів, проте їхня робота так і не розпочалася. Член ЦК Української партії соціалістів-федералістів. Гетьманський переворот 1918 не схвалив і пов’язав свою долю з Директорією УНР. Намагався переконати С. Петлюру в тому, що справа П. Болбочана є спеціальною операцією, інспірованою російськими більшовицькими агентами. Від січня 1919 — голова Надзвичайної торгово-фінансової місії УНР до Франції, Італії, Швейцарії. У тому ж році став засновником, а згодом і головою Українського клубу в Женеві та Українсько-Швейцарської торговельної палати. У лютому–серпні 1921 входив до Ради Республіки — тимчасового верховного органу УНР, що діяв у м. Тарнів (Польща). Написав працю «Основи української державности» (Відень; К., 1921). Один із ініціаторів скликання Конгресу українських парламентарів (Відень, 21–26 лютого 1922), представники якого ухвалили декларацію про те, що ніколи не визнають окупацію України російськими більшовиками. 1922–23 — Міністр фінансів УНР в еміграції. Віце-президент Українського товариства Ліги націй (1921–25). Ініціював видання журналу «Український філателіст» (1925), вважав, що у такий спосіб інформація про Україну та її боротьбу за незалежність буде ширитися країнами й викликати зацікавлення небайдужих людей. Запатентував у Швейцарії декілька винаходів, серед них — вітряний двигун (1919). Написав низку публіцистичних статей, де пропагував ідею української державності, був прихильником широкого місцевого самоврядування, критикував тих, хто зрадив ідеям і справам УНР. У рукописах залишилися праці «Крапля по краплі довбе камінь (В справі оборони національних меншостей)» та «Україна і Москва». У Запоріжжі на честь Ч. перейменовано вулицю, у Гадячі встановлено меморіальну дошку родині Чижевських.Рекомендована література
- Андрієвський В. З минулого. У 2 т. Т. 1. 1917 рік на Полтавщині. Берлін, 1921;
- Єреміїв М. Із спогадів про П. І. Чижевського (за кордоном) // Тризуб. 1927. Ч. 17–18;
- Прокопович В. П. І. Чижевський // Там само;
- Лотоцький О. Сторінки минулого. Ч. 3. Варшава, 1934;
- Андрієвський В. Три громади. Спогади з 1885–1917 рр. Ч. 2. Л., 1938;
- Ковалевський М. При джерелах боротьби. Спомини, враження, рефлексії. Інсбрук, 1960;
- Олена Пчілка. Спогади про Михайла Драгоманова // О. Пчілка. Твори. К., 1988;
- Бачина-Бачинський Є. Щоденник із Женеви. Життя і смерть полковника Коновальця. Л., 1993;
- Пустовіт Т. Український клуб у Полтаві (1913–1918): відкриття та напрямки діяльності // Археол. літопис Лівобереж. України. 2000. №1–2;
- Його ж. Український посол з Полтавщини (штрихи до біографії Павла Чижевського) // Полтав. петлюріана: Мат. 5-х Петлюрів. читань, проведених у Полтаві 25 трав. 2001. Ч. 4. П., 2001;
- Огієвська І. Подорож до Кролевця // Україна. Наука і культура. 2008. Вип. 34;
- Піскун В. «Типовий українець, глибокий європеєць» (До 150-річчя від дня народження Павла Івановича Чижевського) // Українознавство 2010: Календар-щоріч. К., 2009;
- Габінет Д. А. Відображення ідей про форму української держави в державно-правових поглядах П. І. Чижевського // Часопис Київського ун-ту права. 2011. Ч. 4;
- Гай-Нижник П. Українська дипломатія і міжнародна фінансова політика урядів Центральної Ради, Української Держави (Гетьманату) та Директорії УНР (1917–1922 рр.). К., 2016;
- Бабенко Л. Л. Громадсько-політична діяльність Павла Івановича Чижевського // Сучасні проблеми національно-культурної ідентичності: регіональний вимір: Зб. наук. статей за матеріалами Всеукр. наук.-практ. конф. (24–25 верес. 2020 ). П., 2020;
- Піскун В. М. Павло Чижевський. На службі громади, з вірою в Україну. К., 2024.
Завантажити статтю
Людина 
