Українська соціал-демократична робітнича партія (незалежних)
УКРАЇ́НСЬКА СОЦІА́Л-ДЕМОКРАТИ́ЧНА РОБІТНИ́ЧА ПА́РТІЯ (незалежних) – партія ліво-соціалістичного, згодом — націонал-комуністичного спрямування. Виникла як ліва фракція внаслідок розколу УСДРП на 4-му з’їзді (10–12 січня 1919, Київ). Лідери: М. Ткаченко, Андрій Річицький, А. Драгомирецький, Ю. Мазуренко, М. Авдієнко. Друкований орган — г. «Червоний прапор». УСДРП(н) вимагала перетворення УНР у суверенну незалежну соціалістичну республіку українських робітничо-селянських рад, а Директорії — в уряд блоку національно-революційних партій. Незалежники заперечували потребу федерації з Росією, вважали більшовиків антиукраїнською партією, ворожою до української державності. Водночас вони вимагали від Директорії припинити переслідування комуністів і боротьбистів, висловлювали готовність бути посередниками в переговорах між РРФСР і УНР. Сподіваючись реалізувати свої програмні засади, УСДРП(н) продовжувала діяльність у Києві та ін. містах після відступу Директорії, намагалася долучитися до радянського будівництва, її члени брали участь у роботі рад, займали керівні посади в державних органах (Ю. Мазуренко, О. Грудницький та ін.). Мала принципові розходження з більшовиками у національному питанні (стояла на засадах побудови національної держави, а не лише культури), аграрній політиці. Реалії «другої радянської влади» невдовзі штовхнули незалежників до збройної боротьби за повалення комуністичного режиму в Україні. У березні 1919 незалежники почали підготовку до антибільшовицького повстання з опорою на українське селянство, наприкінці квітня утворили Всеукрревком (голова — А. Драгомирецький), перейшли у підпілля й розпочали відкрите повстання проти радянської влади. Головним отаманом повстанських військ став Ю. Мазуренко, начштабу — Малолітко (Сатана). Їхні загони (4–5 тис. осіб) у травні–липні 1919 оперували на півдні Київщини. Незалежники намагалися підпорядкувати собі повстанські сили інших отаманів (Зеленого, М. Григор’єва). Це повстання значною мірою підірвало «другу радянську владу», стало потужним каталізатором і об’єднавчим осередком антибільшовицького руху. Однак УСДРП(н) не змогла ідеологічно опанувати й належно керувати останнім: повстанці не виконували накази політичного та військового керівництва, грабували мирне населення, чинили єврейські погроми. Лише в липні 1919 Ю. Тютюнник реорганізував повстанські загони, прорвав червоний фронт на Поділлі та влився до Армії УНР. За наказом С. Петлюри частину повстанців обеззброєно, а лідерів незалежників заарештовано контррозвідкою. Невдовзі вони були звільнені, хоча й не приховували нелояльності до Директорії. Від літа 1919 Андрій Річицький та ін. почали висловлюватися за перетворення УСДРП(н) на велику українську партію, що мала об’єднати навколо себе всі національні комуністичні сили та увійти до Комінтерну. Наприкінці 1919, коли Червона армія зайняла Україну, незалежники остаточно розірвали з УНР і заявили про перехід на комуністичні позиції. М. Ткаченко та Ю. Мазуренко провели успішні переговори з ЦК РКП(б) про легалізацію незалежників в Україні. У січні 1920 в Києві поновлено вихід г. «Червоний прапор», на сторінках якої з національно-комуністичних позицій продовжено полеміку з більшовиками щодо українського питання, однак незалежники вже не ставили під сумнів їхній пріоритет у соціалістичній революції та комунізмі. 22–25 січня 1920 відбувся з’їзд, на якому формально розпущено УСДРП(н) і проголошено її Українською комуністичною партією. У квітні 1919 від УСДРП(н) відкололася її менша частина, що відмовилася від повстання проти більшовиків. Під назвою УСДРП (незалежник-лівих), декларуючи «необхідність єдиного фронту революції і спільної боротьби проти контрреволюції», вона лишилася на легальному становищі, співпрацювала з КП(б)У, хоч і розходилася з більшовиками в національному питанні, критикувала останніх за шовінізм. 14 червня 1919 представники незалежних-лівих В. Гукович, А. Дігтярь, Г. Черепенко увійшли до ВУЦВК. 6 серпня 1919 УСДРП (незалежних-лівих) об’єдналася з УПСР (комуністів-боротьбистів) в Українську комуністичну партію (боротьбистів).
Рекомендована література
- Попов М. М. Нарис історії Комуністичної партії (більшовиків) України. Х., 1929;
- Курас І. Ф. Повчальний урок історії (Ідейно-політичне банкрутство Української соціал-демократичної робітничої партії). К., 1986;
- Тютюнник Ю. Й. [Автобіографія] // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. 1998. № 1–2;
- Любовець О. М. Українські партії революційної доби 1917–1920 років. К., 2005;
- Нариси історії Української революції 1917–1921 років. Кн. 1–2. К., 2011.
Завантажити статтю
