Шаповал Микита Юхимович

ШАПОВА́Л Микита Юхимович (псевдоніми і криптоніми: М. Сріблянський, М. Шаповалов, М. Бутенко, Понурий, М. С., М. Ш.; 26. 05(07. 06). 1882, с. Серебрянка Бахмутського пов. Катеринославської губ., нині Бахмутського р-ну Донецької обл. — 25. 02. 1932, м-ко Ржевніце поблизу Праги) — громадсько-політичний діяч, публіцист, соціолог, письменник. Брат М. Шаповала. Закінчив Новоглухівську лісову школу (нині м. Кремінна Сіверськодонецького р-ну Луганської обл., 1900), Чугуївське піхотне юнкерське училище (нині Харківська обл., 1906), навчався на історико-філологічному факультеті Харківського університету (1907–08). У 1902 вступив до нелегальної групи українських есерів, від 1904 проводив революційну агітацію у російській армії. 1906 заарештований, однак за відсутністю доказів виправданий судом. 1909–14 — засновник, співредактор і провідний публіцист літературного та громадсько-політичного журналу модерністського напряму «Українська хата» (Київ). Був відданий ідеям повної соціальної та національної емансипації України, як і М. Драгоманов (див. Драгоманови) єдиним шляхом до неї бачив свідому політичну боротьбу і партійність, через які б вдалося осягнути не лише національну державу, а головне — розвинуте українське суспільство. У своїй публічній діяльності відстоював ідею прилучення України до модерної світової цивілізації та збереження й розвитку української ідентичності. Політичний і світоглядний радикалізм підштовхував Ш. і започатковану ним ідейно-політичну та літературно-мистецьку течію — «хатянство» (від назви журналу «Українська хата») — до гострої полеміки не лише з репрезентантами реакційно-шовіністичного імперських ідеології та режиму, а й українським народництвом старої формації. Засадами цього суспільно-політичного напряму Ш. визначив соціалізм, націоналізм, індивідуалізм. 1908–10 він сформулював провідну тезу — «українізація — значить гуманізація». Також обстоював конечність етичних принципів у суспільній практиці, від 1908 застерігав проти недемократичного характеру майбутньої української держави. Від 1911 працював лісничим у володіннях М. Терещенка у Чернігівській губ.; від 1914 керував Трубчевськими державними лісопромисловими підприємствами (Орловська губ., Росія). Після Лютневої революції 1917 — комісар Київського пов., член УЦР і її Малої ради, один із провідних діячів і член ЦК УПСР. Від травня 1918 — серед лідерів Центральної течії УПСР. Делегат Демократичної наради 1917 у Петрограді (нині Санкт-Петербург), того ж року обраний до складу Всеросійських і Українських Установчих зборів. Від жовтня 1917 — директор лісового департаменту Генерального секретарства земельних справ; у грудні 1917 — січні 1918 — Генеральний секретар пошт і телеграфів УНР. За гетьманату П. Скоропадського — один із організаторів і провідників Українського національного союзу. Разом із В. Винниченком очолив підготовку антигетьманського повстання 1918. У грудні 1918 — лютому 1919 — член Трудового конгресу, Міністр земельних справ УНР. Через політичні розбіжності залишив посаду та перейшов у фактичну опозицію до Директорії УНР і уряду ЗУНР. У квітні 1919 заарештований владою ЗУНР і висланий до Угорщини, від жовтня того ж року мешкав у Чехо-Словаччині. Для допомоги українським емігрантам і розвитку культурно-національної праці за сприяння уряду Чехо-Словаччини та президента Т. Масарика організував і очолив у Празі Український громадський комітет, що за час свого існування (1921–25) заснував і забезпечив функціонування українських навчальних і культурних закладів: Господарської академії, Педагогічного інституту імені М. Драгоманова, Реальної гімназії, Українського видавничого фонду, Музею-архіву та ін. 1924 організував і очолив Український інститут громадознавства (Український соціологічний інститут у Празі). Залишався послідовним і безкомпромісним супротивником більшовицької ідеології та режиму, через що 1921–22 відбувся його розрив із М. Грушевським. Займаючи революційно-соціалістичні позиції, разом із В. Винниченком намагався об’єднати ліві сили української еміграції навколо задекларованого ними Українського революційного союзу та громадсько-політичного журналу «Нова Україна» (1922–28 — його співредактор і співвидавець). Лідер Празької групи УПСР, голова Головного політичного комітету УПСР за кордоном (до 1932). Виступав опонентом Державного Центру УНР в екзилі — середовища С. Петлюри та радикальних націоналістичних українських організацій. 1929 здобув докторат із соціології. Автор багатьох соціологічних, соціально-історіографічних, публіцистичних праць, а також поезій і нарисів. У рідному селі встановлено погруддя Ш., його ім’ям названо вулицю у м. Краматорськ Донецької обл.

Рекомендована література

1. Гомзин Б. Микита Шаповал. Л., 1932;
   Google Scholar Internet
2. Шаповал Микита. Схема життєпису (автобіографічний шкіц). Новий Йорк, 1956;
   Google Scholar Internet
3. Волович В., Юренко О. Видатний політичний діяч України, фундатор вітчизняної соціології Микита Юхимович Шаповал // Шаповал М. Загальна соціологія. К., 1996;
   Google Scholar Internet
4. Миронець Н. Микита Шаповал про національне відродження та державність // Закордонне українство і Донеччина: вчора, сьогодні, завтра: Мат. наук.-практ. конф. Д., 2008.
   Google Scholar Internet

Завантажити статтю