Шаповал Микита Юхимович

ШАПОВА́Л Микита Юхимович (псевдоніми і криптоніми: М. Сріблянський, М. Шаповалов, М. Бутенко, Понурий, М. С., М. Ш.; 26. 05(07. 06). 1882, с. Серебрянка Бахмутського пов. Катеринославської губ., нині Бахмутського р-ну Донецької обл. — 25. 02. 1932, м-ко Ржевніце по­близу Праги) — громадсько-політичний діяч, публіцист, соціолог, письмен­ник. Брат М. Шаповала. Закінчив Новоглухівську лісову школу (нині м. Кремін­на Сіверськодонецького р-ну Луганської обл., 1900), Чугуївське піхотне юнкерське училище (нині Харківська обл., 1906), на­вчався на історико-філологічному факультеті Харківського університету (1907—08). У 1902 вступив до нелегальної групи українських есерів, від 1904 проводив революційну агітацію у російській армії. 1906 заарештований, однак за від­сутністю доказів виправ­даний судом. 1909—14 — засновник, спів­редактор і провід­ний публіцист літературного та громадсько-політичного журналу модерністського напряму «Українська хата» (Київ). Був від­даний ідеям повної соціальної та національної емансипації України, як і М. Драгоманов (див. Драгоманови) єдиним шляхом до неї бачив сві­дому політичну боротьбу і партійність, через які б вдалося осягнути не лише національну державу, а головне — роз­винуте українське су­спільство. У своїй публічній діяльності від­стоював ідею прилуче­н­ня України до модерної світової цивілізації та збереже­н­ня й роз­витку української ідентичності. Політичний і світо­глядний радикалізм під­штовхував Ш. і започатковану ним ідейно-політичну та літературно-мистецьку течію — «хатянство» (від назви журналу «Українська хата») — до го­строї полеміки не лише з ре­презентантами реакційно-шовіністичного імперських ідеології та режиму, а й українським народництвом старої формації. Засадами цього су­спільно-політичного напряму Ш. ви­значив соціалізм, націоналізм, індивідуалізм. 1908—10 він сформулював провід­ну тезу — «українізація — значить гуманізація». Також об­стоював конечність етичних принципів у су­спільній практиці, від 1908 за­стерігав проти недемократичного характеру майбутньої української держави. Від 1911 працював лісничим у володі­н­нях М. Терещенка у Чернігівській губ.; від 1914 керував Трубчевськими державними лісо­промисловими під­приємствами (Орловська губ., Росія). Після Лютневої революції 1917 — комісар Київського пов., член УЦР і її Малої ради, один із провід­них діячів і член ЦК УПСР. Від травня 1918 — серед лідерів Центральної течії УПСР. Делегат Демократичної наради 1917 у Петро­граді (нині Санкт-Петербург), того ж року обраний до складу Всеросійських і Українських Установчих зборів. Від жовтня 1917 — директор лісового департаменту Генерального секретарства земельних справ; у грудні 1917 — січні 1918 — Генеральний секретар пошт і теле­графів УНР. За геть­манату П. Скоропадського — один із організаторів і провід­ників Українського національного союзу. Разом із В. Вин­ниченком очолив під­готовку антигеть­манського пов­ста­н­ня 1918. У грудні 1918 — лютому 1919 — член Трудового кон­гресу, Міністр земельних справ УНР. Через політичні роз­біжності залишив посаду та пере­йшов у фактичну опозицію до Директорії УНР і уряду ЗУНР. У квітні 1919 заарештований владою ЗУНР і висланий до Угорщини, від жовтня того ж року мешкав у Чехо-Словач­чині. Для допомоги українським емі­грантам і роз­витку культурно-національної праці за сприя­н­ня уряду Чехо-Словач­чини та президента Т. Масарика організував і очолив у Празі Український громадський комітет, що за час свого існува­н­ня (1921—25) заснував і забезпечив функціонува­н­ня українських на­вчальних і культурних закладів: Господарської академії, Педагогічного ін­ституту імені М. Драгоманова, Реальної гімназії, Українського видавничого фонду, Музею-архіву та ін. 1924 організував і очолив Український ін­ститут громадо­знавства (Український соціологічний ін­ститут у Празі). Залишався послідовним і без­ком­промісним су­противником більшовицької ідеології та режиму, через що 1921—22 від­бувся його роз­рив із М. Грушевським. За­ймаючи революційно-соціалістичні позиції, разом із В. Вин­ниченком намагався обʼ­єд­нати ліві сили української еміграції навколо задекларованого ними Українського революційного союзу та громадсько-політичного журналу «Нова Україна» (1922—28 — його спів­редактор і спів­видавець). Лідер Празької групи УПСР, голова Головного політичного комітету УПСР за кордоном (до 1932). Ви­ступав опонентом Державного Центру УНР в екзилі — середовища С. Петлюри та радикальних націоналістичних українських організацій. 1929 здобув докторат із соціології. Автор багатьох соціологічних, соціально-історіо­графічних, публіцистичних праць, а також поезій і нарисів. У рідному селі встановлено погру­д­дя Ш., його імʼям на­звано вулицю у м. Кр­аматорськ Донецької обл.

Завантажити статтю