Педагогіка експериментальна

ПЕДАГО́ГІКА ЕКСПЕРИМЕНТА́ЛЬНА – галузь педагогіки, основою якої є емпіричні спостереження та експеримент. Розвинена наприкінці 19 — на початку 20 ст. Термін запропонував німецький учений Е. Мейман. Серед представників — А. Біне (Франція), Е. Клапаред (Швейцарія), В.-А. Лай (Німеччина), Е. Торндайк, Ґ.-С. Голл (обидва — США). Основою П. е. і педагогічного експерименту стала психологія експериментальна. Німецький фізіолог і психолог В. Вундт для розроблення ідей П. е. використав системний принцип та обстоював потребу застосування експериментальних методів, запозичених у природничих наук. Учений згуртував навколо концепції П. е. прихильників створення її наукової бази — спеціальних лабораторій, дослідницьких центрів (А. Біне, німецький учений Г. Еббінгауз та ін.). 

Наприкінці 90-х рр. 19 ст. розширено мережу психологічно-педагогічних лабораторій з дослідження дитячого віку як періоду інтенсивного психічного та фізичного розвитку індивіда. До провідних методів галузі належали тривалі спостереження за педагогічним процесом, експеримент, дослідження самостійних робіт дітей. Головну увагу представники П. е. зосереджували на вивченні сутності дитини, тобто сукупності її душевних і фізичних властивостей. Вони досягли певних успіхів у з’ясуванні закономірностей психофізіологічного розвитку особистості, ґрунтовно досліджували відчуття, сприймання, пам’ять, уяву, мислення, допитливість, естетичні почуття і волю у дітей. Так, А. Біне розробив перші тести для вивчення розумового розвитку; О. Нечаєв сприяв упровадженню експериментальних методів у дитячу психологію; О. Лазурський запропонував використання природного експерименту як методу дослідження психічних особливостей школярів; американський психолог А.-Л. Гезелл наголошував на необхідності фіксації розумових досягнень дітей не лише в «поведінкових» термінах, а й у якісних психологічних характеристиках; Е. Клапаред стверджував, що мотиваційній стороні діяльності підпорядковується операційна, тобто засоби досягнення цілей. 

Водночас представники П. е. не змогли уникнути деяких помилок через недооцінювання значення педагогічної теорії, помилковість її засад та недостатність досвідних даних повсякденної практики навчально-виховної роботи про розвиток учнів. Зокрема здібності дітей вони розглядали як сукупність набутих особистістю навичок і вмінь, незважаючи на їхні особливості; розвиток трактували як нагромадження дітьми навчальних надбань (Е. Торндайк та ін.); процеси сприймання та спостереження визначали лише віком дітей (А. Біне, В. Штерн); обстоювали натуралістичні концепції онтогенезу людської психіки; розглядали динаміку психічного розвитку як поступове уповільнення зростання елементарних функцій, активний розвиток яких припадає на ранній дитячий вік, а потім триває лише їхнє кількісне збільшення; вважали, що дозрівання організму є головною детермінантою поведінки дитини, а середовище лише коригує, а не зумовлює процес розвитку.

У Росії лабораторію з педагогічного вивчення дитини заснував 1901 О. Нечаєв. 1910 створено Товариство П. е., серед членів якого — М. Бернштейн, О. Лазурський, Г. Россолімо. Відбулися 3 Всеросійські з’їзди з П. е. (1910, 1913, 1916). До 30-х рр. 20 ст. сформувалися нові напрями педагогічних досліджень на засадах лабораторних і природних експериментів. З метою вивчення дитячих колективів упроваджено метод систематичного спостереження. Усталена програма дослідження об’єднань дітей забезпечувала систематичність спостереження та отримання ґрунтовного фактологічного матеріалу, передбачала вивчення передусім екзогенних подразників, що діють на дітей. В Україні перше експериментальне дослідження дітей здійснив 1878 І. Сікорський. Подальшого розвитку галузь набула як складова дитячої та диференційної психології, педології, шкільної гігієни та рефлексології. 1925–32 у Харкові виходив «Український вісник рефлексології та експериментальної педагогіки». У галузі П. е. працювали О. Залужний, В. Протопопов, І. Соколянський та ін. Див. також Психологія експериментальна.

Завантажити статтю