Дитяча психологія

ДИТЯ́ЧА ПСИХОЛО́ГІЯ — розділ вікової психології, що вивчає особливості розвитку діяльності, психічних процесів та якостей, формування особистості дитини. Предмет Д. п. історично змінюється, оскільки індивід. псих. розвиток людини (онтогенез) завжди відбувається на певному етапі становлення суспільства (філогенез). Нім. філософ Ф.-В. Шеллінґ відзначав, що дит. розвиток характеризується т. зв. потенціюванням, будучи епохою породження та розвитку самих потенцій і можливостей розвитку, зміст яких завжди є специфіч., укоріненим у сфері культурно-істор. буття людей. Універсальність можливостей дитини полягає в тому, що за відповідних пед. умов вона може опанувати фундам. початки твор. потенціалу культури. Д. п. оперує особливою одиницею аналізу — вік, або період, що є замкненим циклом дит. розвитку, тривалість котрого (за Л. Виготським) визначає його внутр. зміст, має власні структуру та динаміку. Термін «Д. п.» певний час використовували як синонімічний до терміна «педологія», згодом — «вікова психологія» (відповідно до заг. періодизації вікового розвитку, охоплюючи психологію дитини раннього, дошкіл. віку, молодшого школяра, підлітка, юнац. віку). Д. п. являє собою генет. метод, що дає можливість встановити заг.-психол. закономірності розвитку на кожному віковому етапі та пояснити їхні причини, але, на відміну від генетичної психології, вона обмежується віком від пренатал. (внутр.-утроб.) розвитку до 6–7-ми р. — періодом найбільш інтенсив. та ефектив. псих. розвитку, прагне максимально описати якісні зміни, що відбуваються в дитини у цей час.

До оформлення Д. п. у самост. науку дит. розвитку значну увагу приділяли відомі філософи та педагоги. Ж.-Ж. Руссо закликав враховувати природні та вікові особливості у вихованні дитини, Д. Тидеман описав результати спостережень за розвитком однієї дитини від народження до 3-х р. Системат. дослідж. започатк. спробою ціліс. аналізу розвитку дитини в кн. В.-Т. Прейєра «Die Seele des Kindes» («Душа дитини», Ляйпциґ, 1882). У 1906 Марко Грушевський здійснив комплексне дослідж. псих. розвитку дитини у зв’язку з тогочас. соц., істор., етногр. умовами із застосуванням відомих на той час методик дитинознавства. Становлення Д. п. як науки тісно пов’язане з діяльністю М. Басова, А. Біне, Дж. Боулбі, А. Валлона, Л. Виготського, П. Лесгафта, М. Монтессорі, К. Ушинського, Ж. Піаже, Д. Селлі, А. Фройд, Ґ. Стенлі-Голла, В. Штерна, П. Блонського, В.-М. Вундта, О. Залужного, В. Зеньковського, Я. Корчака, І. Соколянського, С. Рубінштейна та ін. Осн. теорії дит. псих. розвитку визначає заг. підхід до вирішення ключового питання про рушійні сили та джерела псих. розвитку, що і розподіляє їх на напрями: преформізм, який базується на варіаціях уявлень про вроджені інстинкти, коли шлях розвитку запрограм. біол. спадковістю (етолог. та психоаналіт. напрями); сенсуалізм, в основі якого лежить соц. навч. та теорія конвергенції біол. і соц. чинників. У руслі культурно-істор. психології Л. Виготського доведено, що псих. розвиток дитини є не функцією середовища або спадковості, а процесом оволодіння та присвоєння культурно заданих засобів оволодіння собою, або становлення вищих псих. функцій. Дослідж. вітчизн. науковців виходять з осн. принципів теорії зв’язку розвитку психіки дитини з вихованням та навч., гол. положення якої полягає у тому, що псих. розвиток дитини опосередкований вихованням та навч., при чому різноманітні форми передачі сусп. досвіду реалізуються за умови активності дитини. Найважливіша сутнісна характеристика людини полягає у самодетермінації, що визначається єдністю її зовн. і внутр. умов (Г. Костюк) та робить людину вільним і свідомим суб’єктом власної життєдіяльності. Кінцеві форми, як і стадії псих. розвитку, є потенційно заданими. Дит. розвиток є особливим процесом, який проходить у формі засвоєння заданих суспільством зразків через діяльність дитини з предметами та явищами навколиш. світу, опосередковану практ. та мовленнєвим спілкуванням з людьми. Навч. є особливою формою передачі соц. досвіду і передує розвитку. Розвивал. навч. не лише впливає на вдосконалення певних псих. можливостей, здібностей, але й визначає напрям руху псих. розвитку. За рахунок цього утворюється зона найближчого розвитку (різниця між потенцій. можливостями дитини та наявним рівнем її розвитку).

Нині серед завдань Д. п. — накопичення нових фактів, які характеризують псих. розвиток сучас. дитини, відстеження змін, що відбуваються на межі періодів — немовля, ранній, дошкіл., молодший шкіл. вік, розкриття закономірностей дит. розвитку; вивчення розвитку псих. процесів дитини, взаємозумовленості дит. видів діяльності (спілкування, предметна діяльність, процесуал. та рольова ігри, малювання, конструювання, дит. експериментування, сприймання казки та ін.) і псих. розвитку; дослідж. формування особистості та становлення первин. світогляду, контроль за процесом псих. розвитку дітей у контексті сучас. соціокультур. реалій, профілактика псих. здоров’я. Вітчизн. дит. психологи протистоять тенденції до модернізації освіти шляхом форсов. адаптації дитини до зовн. форм дорослого життя, оскільки спрощене уявлення про дит. розвиток і його прискорення призводить до звуження можливостей дитини, зниження заг. розвитку і суттєвого відставання (незважаючи на оволодіння окремими знаннями та навичками) від прийнятих вікових норм.

Знач. внесок у розвиток Д. п. зробили М. Боришевський, П. Гальперін, Д. Ельконін, О. Запорожець, Г. Костюк, О. Кульчицька, О. Леонтьєв, М. Лисіна, С. Максименко, В. Татенко, Т. Титаренко, О. Скрипченко та ін.

Розмір шрифту

Дитяча психологія

Рекомендована література

Інформація про статтю