Дитяча психологія

ДИТЯ́ЧА ПСИХОЛО́ГІЯ — роз­діл вікової психології, що ви­вчає особливості роз­витку діяльності, психічних процесів та якостей, формува­н­ня особистості дитини. Предмет Д. п. історично змінюється, оскільки індивід. псих. роз­виток людини (онтогенез) завжди від­бувається на певному етапі становле­н­ня су­спільства (філогенез). Нім. філософ Ф.-В. Шел­лінґ від­значав, що дит. роз­виток характеризується т. зв. потенціюва­н­ням, будучи епохою породже­н­ня та роз­витку самих потенцій і можливостей роз­витку, зміст яких завжди є специфіч., укоріненим у сфері культурно-істор. буття людей. Універсальність можливостей дитини полягає в тому, що за від­повід­них пед. умов вона може опанувати фундам. початки твор. потенціалу культури. Д. п. оперує особливою одиницею аналізу — вік, або період, що є за­мкненим циклом дит. роз­витку, тривалість котрого (за Л. Виготським) ви­значає його внутр. зміст, має власні структуру та динаміку. Термін «Д. п.» певний час використовували як синонімічний до терміна «педологія», згодом — «вікова психологія» (від­повід­но до заг. періодизації вікового роз­витку, охоплюючи психологію дитини ран­нього, до­шкіл. віку, молодшого школяра, під­літка, юнац. віку). Д. п. являє собою генет. метод, що дає можливість встановити заг.-психол. закономірності роз­витку на кожному віковому етапі та пояснити їхні причини, але, на від­міну від генетичної психології, вона обмежується віком від пренатал. (внутр.-утроб.) роз­витку до 6–7-ми р. — періодом найбільш інтенсив. та ефектив. псих. роз­витку, прагне максимально описати якісні зміни, що від­буваються в дитини у цей час.

До оформле­н­ня Д. п. у самост. науку дит. роз­витку значну увагу приділяли ві­домі філософи та педагоги. Ж.-Ж. Руссо закликав враховувати природні та вікові особливості у вихован­ні дитини, Д. Тидеман описав результати спо­стережень за роз­витком однієї дитини від народже­н­ня до 3-х р. Системат. дослідж. започатк. спробою ціліс. аналізу роз­витку дитини в кн. В.-Т. Прейєра «Die Seele des Kindes» («Душа дитини», Ляйпциґ, 1882). У 1906 Марко Грушевський здійснив комплексне дослідж. псих. роз­витку дитини у звʼязку з тогочас. соц., істор., етногр. умовами із за­стосува­н­ням ві­домих на той час методик дитино­знавства. Становле­н­ня Д. п. як науки тісно повʼязане з діяльністю М. Басова, А. Біне, Дж. Боулбі, А. Вал­лона, Л. Виготського, П. Лесгафта, М. Монтес­сорі, К. Ушинського, Ж. Піаже, Д. Селлі, А. Фройд, Ґ. Стенлі-Голла, В. Штерна, П. Блонського, В.-М. Вундта, О. Залужного, В. Зеньковського, Я. Корчака, І. Соколянського, С. Рубінштейна та ін. Осн. теорії дит. псих. роз­витку ви­значає заг. під­хід до виріше­н­ня ключового пита­н­ня про рушійні сили та джерела псих. роз­витку, що і роз­поділяє їх на напрями: преформізм, який базується на варіаціях уявлень про вроджені інстинкти, коли шлях роз­витку за­про­грам. біол. спадковістю (етолог. та психоаналіт. напрями); сенсуалізм, в основі якого лежить соц. навч. та теорія конвергенції біол. і соц. чин­ників. У руслі культурно-істор. психології Л. Виготського доведено, що псих. роз­виток дитини є не функцією середовища або спадковості, а процесом оволоді­н­ня та присвоє­н­ня культурно за­даних засобів оволоді­н­ня собою, або становле­н­ня вищих псих. функцій. Дослідж. вітчизн. науковців виходять з осн. принципів теорії звʼязку роз­витку психіки дитини з вихова­н­ням та навч., гол. положе­н­ня якої полягає у тому, що псих. роз­виток дитини опосередкований вихова­н­ням та навч., при чому різноманітні форми пере­дачі сусп. досвіду реалізуються за умови активності дитини. Найважливіша сутнісна характеристика людини полягає у самодетермінації, що ви­значається єд­ністю її зовн. і внутр. умов (Г. Костюк) та робить людину вільним і сві­домим субʼєктом власної жит­тєдіяльності. Кінцеві форми, як і стадії псих. роз­витку, є потенційно за­даними. Дит. роз­виток є особливим процесом, який проходить у формі засвоє­н­ня за­даних су­спільством зразків через діяльність дитини з предметами та явищами навколиш. світу, опосередковану практ. та мовлен­нєвим спілкува­н­ням з людьми. Навч. є особливою формою пере­дачі соц. досвіду і пере­дує роз­витку. Роз­вивал. навч. не лише впливає на вдосконале­н­ня певних псих. можливостей, здібностей, але й ви­значає напрям руху псих. роз­витку. За рахунок цього утворюється зона най­ближчого роз­витку (різниця між потенцій. можливостями дитини та наявним рівнем її роз­витку).

Нині серед зав­дань Д. п. — накопиче­н­ня нових фактів, які характеризують псих. роз­виток сучас. дитини, від­стеже­н­ня змін, що від­буваються на межі періодів — немовля, ран­ній, до­шкіл., молодший шкіл. вік, роз­кри­т­тя закономірностей дит. роз­витку; ви­вче­н­ня роз­витку псих. процесів дитини, взаємозумовленості дит. видів діяльності (спілкува­н­ня, предметна діяльність, процесуал. та рольова ігри, малюва­н­ня, конструюва­н­ня, дит. екс­периментува­н­ня, спри­йма­н­ня казки та ін.) і псих. роз­витку; дослідж. формува­н­ня особистості та становле­н­ня первин. світо­гляду, контроль за процесом псих. роз­витку дітей у контекс­ті сучас. соціокультур. реалій, профілактика псих. здоровʼя. Вітчизн. дит. психологи протистоять тенденції до модернізації освіти шляхом форсов. адаптації дитини до зовн. форм дорослого життя, оскільки спрощене уявле­н­ня про дит. роз­виток і його при­скоре­н­ня призводить до звуже­н­ня можливостей дитини, зниже­н­ня заг. роз­витку і сут­тєвого від­става­н­ня (не­зважаючи на оволоді­н­ня окремими зна­н­нями та навичками) від прийнятих вікових норм.

Знач. внесок у роз­виток Д. п. зробили М. Боришевський, П. Гальперін, Д. Ельконін, О. Запорожець, Г. Костюк, О. Кульчицька, О. Леонтьєв, М. Лисіна, С. Максименко, В. Татенко, Т. Титаренко, О. Скрипченко та ін.