Сосюра Володимир Миколайович

СОСЮ́РА Володимир Микола­йович (25. 12. 1897(06. 01. 1898), ст. Дебальцеве Бахмутського пов. Катеринославської губ., нині Горлівського р-ну Донецької обл. — 08. 01. 1965, Київ) — поет-лірик, пере­кладач. Член СПУ (1936). Сталінська премія (1948). Державна премія України імені Т. Шевченка (1963). Державні нагороди СРСР. Дитячі роки минули у с. Верх­нє (паралельна назва — Третя Рота; нині у складі м. Лисичанськ Сіверськодонецького р-ну Луганської обл.); з 11-річного віку працював чорноробом, закінчив двокласне міністерське училище. Восени 1918 взяв участь у пов­стан­ні проти кайзерівських військ, а взимку цього ж року став козаком Збройних сил УНР. 1920 в Одесі долучився до лав Червоної армії. 1921 агіт­проп ЦК КП(б)У від­кликав С. із війська у власне роз­порядже­н­ня як обдарованого літератора. На­вчався у Харківському комуністичному університеті (1922—23), на робітфаці Харківського ІНО (1923—25). Від 1925 — на творчій роботі. У літературному житті зайняв досить незалежну, а почасти й несер­йозну позицію. За десятилі­т­тя «українського від­родже­н­ня» (1922—32) він побував у багатьох літорганізаціях (Пролеткульт, «Плуг», «Гарт», ВАПЛІТЕ, ВУСПП та ін.). 1934 у стані нервового зриву потрапив до психіатричної лікарні, що, очевидно, й врятувало його від повальних ре­пресій. 1937 пере­їхав на по­стійне прожива­н­ня з Харкова до Києва. У роки 2-ї світової війни від 1942 працював в Українському радіокомітеті (Москва), 1943—44 — у редакції фронтової газети «За честь Батьківщини». Після війни повернувся до Києва, жив із творчих заробітків. 1951 опинився під черговою за­грозою арешту в звʼязку зі звинуваче­н­ням у націоналізмі та голобельною більшовицькою критикою вірша «Любіть Україну!» (вже кілька років добре ві­домого всесоюзному читачеві з російських пере­кладів М. Ушакова та О. Прокофʼєва). Помер від хвороби серця, похований на Байковому кладовищі.

Як поет С. ви­йшов із річища романсової лірики з притаман­ними їй образно-символічним рядом та інтонацією. Дебютував російськомовними віршами у газеті «Голос рабочего» восени 1917, перший український вірш («Чи вже не пора») побачив світ 22 жовтня 1917. Є рукописне свідче­н­ня С. про ви­да­н­ня 1918 збірки віршів «Пісні крові». Сама книга не збереглася, проте автор одно­значно утверджується як поет. Від 1921, коли зʼявилася збірка «Поезія», у Харкові—Києві С. видав бл. 60-ти поетичних книг («Червона зима», 1922; «Осін­ні зорі», 1924; «Сьогодні», 1925; «Золоті шуліки», 1927; «Коли зацвітуть акації», 1928; «Серце», 1931; «Нові поезії», 1937; «Люблю», 1938; «В годину гніву»; «Під гул кривавий» (обидві — 1942); «На струнах серця», 1955; «Соловʼїні далі», 1957; «Близька далина», 1960; «Поезія не спить», 1961; «Весни диха­н­ня», 1964 та ін.). Його поезія 1920-х рр. вбирає художні здобутки різних стилів і течій того часу (символізму, ім­пресіонізму, акмеїзму, імажинізму, футуризму, романсової традиції), злютованих всеможною стихією субʼєктивності на прадавньому ґрунті наївного синкретизму, що його витоки треба шукати в язичництві. Все­прийня­т­тя дійсності ліричним «Я» у множині очевидно притаман­них їй суперечностей надає над­звичайно емоційному віршеві С. питомості, що виходить далеко за межі особистого і втягує у свої художні поля про­блеми національного та су­спільного буття. У цей час увиразнюється суто сосюринська мелодійність і кольористика жовтогарячих, золотих та блакитних тонів, що мають глибин­ні етнічні корені. С. затято боронить ліризм, поезію особистих пере­живань, що має глибокий гуманістичний сенс. Величезна популярність поета в часи цілеспрямованого омасовле­н­ня та уніфікації соціуму власне й зумовлена перед­усім палкою особистісністю його поетичного пере­жива­н­ня, чула роз­простореність якого стає чи не єдиним прихистком для конкретного індивідуума. Тяжко і грубо критикований за це, чужий елітарному су­спільству С., як не дивно, ви­йшов із цих зводин пере­можцем і власне у 2-й половині 1930-х рр. утверджується на позиціях особистісного ліризму, хоча це право говорити від власного імені оплачується цілою низкою конʼюнктурно-декларативних текс­тів. Емоційною від­критістю від­значаються й вірші часів війни, за межею якої радісно-під­несені на­строї загалом примітивізують жанр у напрямі «благополучизму». Інакше, у випадку С., прийнятна для влади без­конфліктність по­ступово пере­ходить тут в іншу естетичну якість — вона набуває смислу високої гармонії людини і світу, неконфліктності поетичної сві­домості й всесвіту, первісного всес­прийня­т­тя, що завжди живило творчість С. і саме тепер остаточно оформлюється в художньо-філософську концепцію: «Я тонко злився з вишиною, між нею й мною промінь-спів». Ця філософська вісь поетики С. — дуже тонка, але тверда, як лезо. Вона пере­формовує його поетичний світ у незалежну від соціальних канонів естетичну даність, від­так сама лірика С. виявляється під­несеною до вічності. У вершин­них зразках сосюринське ліричне «Я» — не ілюстрація добра і щастя, а їхній духовний пере­біг, доконаність: «Я життя зеленолукеє, пʼю, немов зорі вино. Дощ іде і наче стукає срібним пальцем у вікно» (1948). З від­стані часу особливо помітна дивовижна духовна просвітленість і свобода сосюринського ліричного «Я», спраглого, попри декларовану су­спільну гармонію, без­умовної первоз­дан­ної гармонії всесвіту («Залило водою луки...», «Вже скосили гречку, ось недалечко...»). Ліричні поезії С. поклали на музику Г. Жуковський, О. Білаш, Г. Майборода та ін. композитори.

Від часу виходу у світ славнозвісної поеми «Червона зима» (1921) С. по­стійно звертався до великої поетичної форми: поеми «Оксана» (1922), «Віра» (1923), «Золотий ведмедик» (1923—24), «Залізниця» (1924), «Заводянка» (1927), «Мій син» (1942—44), «Студентка» (1947), «Україна» (1951) та багато ін., романи у віршах «Тарас Трясило» (1926) і «Червоногвардієць» (1940; найбільший за обсягом ліроепічний твір автобіо­графічного характеру). Варто ви­знати, що більшість спроб створити велике епічне полотно обертатиметься черговим торжеством ліризму на роз­валинах епічної картини світу. Модальність чужа художній думці поета — так було, і цього досить. Наївний подив, роз­губленість і захват від пере­жива­н­ня подій скрізь роз­литі в поемах С., по­єд­нуючи непо­єд­нуване і пояснюючи непояснюване. Нерозчленованість враже­н­ня — прерогатива лірики, і саме у віршах поет сягає бажаної повноти художнього самовираже­н­ня. Хоча деякі поеми С., перед­усім замовчувані чи й заборонені свого часу («Махно», бл. 1924, текст не зберігся; «Перстень», 1920-і рр.; «Мазепа», 1929—59; «Роз­стріляне без­смертя», 1960), є вагомими художніми свідче­н­нями світо­глядної динаміки 20 ст. С. залишив також автобіо­графічні спогади, що склали книгу «Третя Рота» (К., 1988; 1997; 2012). Пере­кладав твори російських письмен­ників (О. Пушкіна, К. Рилєєва, О. Одоєвського, М. Лермонтова, М. Некрасова, О. Блока, В. Маяковського, М. Ісаковського, О. Прокофʼєва, Ст. Щипачова, М. Ушакова), білоруських (Я. Купали, Я. Коласа, П. Бровки, П. Глєбка, П. Панченка, В. Вітки, П. Пестрака, М. Лужаніна, В. Тавлая, К. Буйло, А. Астрейки), башкирських (С. Кудаша), вірменських (Х. Абовяна), болгарських (Х. Ботєва) та угорських (Ш. Петефі) поетів. Окремим ви­да­н­ням ви­йшли його «Ви­брані пере­клади» (К., 1951). У 1982 СПУ та газета «Літературна Україна» заснували літературну премію імені В. Сосюри. У Лисичанську поетові споруджено памʼятник (1966, скульптор І. Овчаренко), засновано меморіальний музей (1968), також музеї-кімнати С. від­крито у Сіверську (Бахмутський р-н Донецької обл., 1980) та Дебальцевому (1998). Його іменем на­звано вулиці й провулки у Києві, Львові, Житомирі та ін. містах. Життю і творчій діяльності поета присвячено документальні фільми «Володимир Сосюра» (1971, режисер В. Кислов) і «Так ніхто не кохав» (2008, частини 1, 2) з телевізійного циклу «Гра долі» (режисер В. Образ), ві­део­стрічку «Володимир Сосюра» (1993).

Завантажити статтю