Радянський партизанський рух

РАДЯ́НСЬКИЙ ПАРТИЗА́НСЬКИЙ РУХ  — бо­йова, диверсійна і роз­відувальна діяльність груп, загонів і зʼ­єд­нань радянських партизанів у тилу німецьких військ 1941—44. Започаткувала цю діяльність директива РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 29 червня 1941 партизанським організаціям прифронтової смуги. 18 липня 1941 ЦК ВКП(б) зобовʼязав партійні органи надати партизанській боротьбі «найширший роз­вій і бо­йову активність». Від­повід­но до вказівок і директив Москви 30 червня 1941 ЦК КП(б)У створив оперативну групу на чолі із секретарем ЦК КП(б)У з кадрів М. Спів­аком для створе­н­ня мережі під­пільних організацій і партизанських загонів. 5 липня 1941 роз­почато практичну роботу з формува­н­ня партизанських загонів. До неї залучено й органи НКВС УРСР, у складі яких створювали спеціальні під­роз­діли. Їхню діяльність координував за­ступник наркома внутрішніх справ УРСР Т. Строкач. Загальне керівництво заходами щодо роз­витку Р. п. р. здійснювали секретарі ЦК КП(б)У М. Бурмистенко і Д. Коротченко. З огляду на швидке просува­н­ня німецьких військ фактично зірвано заходи компартійно-радянського керівництва щодо роз­горта­н­ня Р. п. р. у західному регіоні та прав­обережних р-нах України. Цьому також сприяло негативне ставле­н­ня частини українського населе­н­ня, особливо у Галичині та на Волині, до радянської влади, під­тримка ним українських націоналістів.

Першими роз­почали бо­йову і диверсійну діяльність у ворожому тилу на київському напрямку (Київська та Житомирська обл.) у середині липня 1941 партизанські загони, сформовані у Києві та області, а також ті, що прибули зі східного регіону, зокрема з Донбасу. Загальна чисельність цих формувань у липні—серпні 1941 складала до 6-ти тис. бійців. Водночас у регіонах організовували винищувальні баталь­йони для боротьби з ворожими десантами і диверсантами. У випадку окупації їхніх теренів ці баталь­йони мали пере­ходити до методів партизанської боротьби. 

Станом на 1 жовтня 1941 в Україні сформовано 738 партизанських загонів (26 257 осіб) і 191 диверсійну групу (1374 особи). Однак лише частина з них виявилася готовою до бо­йових дій у тилу німецьких військ, інші роз­палися або ж ві­ді­йшли на Схід разом із радянськими військами. Хоча бо­йова діяльність перших загонів восени 1941 ще не набула значних мас­штабів, проте противник досить гостро від­реагував на дії партизанів. 16 вересня 1941 начальник штабу Верховного командува­н­ня вермахту генерал-фельдмаршал В. Кейтель видав наказ про придуше­н­ня «комуністичного пов­станського руху». 10 жовтня 1941 командувач німецької 6-ї армії генерал-фельдмаршал В. фон Рейхенау зобовʼязав своїх під­леглих вживати щодо партизанів рішучих і жорстоких заходів. 

Згідно з даними 4-го управлі­н­ня НКВС УРСР за період від 1 серпня 1941 до 1 березня 1942 українськими партизанами знищено 1652 обʼєкти військового при­значе­н­ня у тилу німецьких військ, зокрема пі­дірвано 27 ешелонів, роз­громлено 23 штаби частин і зʼ­єд­нань, під­бито 2 літаки, 126 одиниць бронетехніки, 345 автомашин, зруйновано 113 мостів тощо. Втрати противника оцінено у понад 12 тис. осіб, власні — бл. 600 осіб. Поразки німецьких військ під Москвою на­прикінці 1941, загальний на­ступ Червоної армії у січні—лютому 1942 певним чином активізували партизанський рух. В Україні особливо вдало діяли партизанські загони С. Ковпака, О. Сабурова, О. Федорова, ін. командирів, однак загалом партизанська боротьба в тилу ворога була ще недо­статньо скоординованою і ефективною. До Москви надходили з місць пропозиції про покраще­н­ня керівництва партизанським рухом, посиле­н­ня бо­йових і диверсійних дій партизанів щодо на­да­н­ня ефективної допомоги військам Червоної армії, але Кремль не по­спішав із прийня­т­тям від­повід­них рішень. 

Лише важкі поразки радянських військ у травневих боях 1942 у Криму та під Харковом змусили компартійно-радянське керівництво звернути значну увагу на стан і зав­да­н­ня збройної боротьби на окупованій території. 30 травня 1942 Державний комітет оборони СРСР ухвалив по­станову про утворе­н­ня при Ставці Верховного головнокомандува­н­ня Центрального штабу партизанського руху та під­порядкованої йому системи спеціальних штабів. 20 червня 1942 роз­почав свою діяльність Український штаб партизанського руху (УШПР). На нього покладено обовʼязки керівництва партизанською боротьбою на окупованих територіях України (разом із Молдовою). 

Очолив штаб колишній за­ступник наркома внутрішніх справ УРСР Т. Строкач. На час утворе­н­ня УШПР становище в Україні з огляду на пер­спективи роз­горта­н­ня збройної боротьби у ворожому тилу було досить складним. Успіх німецьких військ і від­ступ частин Червоної армії, які 22 липня 1942 повністю залишили українські землі, помітно вплинули на моральний стан населе­н­ня, яке опинилося в окупації. Під за­грозою терору з боку нацистів більша частина вела себе пасивно, менша — у той чи ін. спосіб спів­працювала із загарбниками. За таких об­ставин лави партизанів поповнювалися повільно, непоодинокими були випадки дезертирства. За даними на 1 липня 1942 в Україні вважали діючими 238 партизанських загонів (понад 12 тис. бійців), хоча на обліку в УШПР знаходилося 1319 загонів і груп (бл. 26 тис. осіб). Однак реальну силу, що вела боротьбу з окупантами, становили лише 22 загони (3310 бійців), котрі мали радіозвʼязок з УШПР і діяли пере­важно у пів­нічних р-нах Лів­обережної України. У скрутному становищі пере­бував і сам УШПР, що не мав по­стійного місця дис­локації і сучасних засобів радіозвʼязку. 5 вересня 1942 Й. Сталін видав наказ «О задачах партизанского движения», що ви­знавав боротьбу партизанів важливою умовою пере­моги над німецькими загарбниками і вимагав залучити до Р. п. р. ширші маси населе­н­ня. 

Водночас Кремль роз­робив низку заходів щодо забезпече­н­ня партизанських формувань матеріальними ресурсами та засобами їхнього пере­правле­н­ня за лінію фронту. Вирішено також пере­дис­локувати УШПР зі Сталін­града (нині Волго­град, РФ) до Москви, налагодити його звʼязок із українськими партизанами, вдосконалити керівництво їхньою бо­йовою діяльністю. Москва також вимагала від ЦК КП(б)У посилити вплив на під­пільно-партизанський рух в окупованій Україні, пере­вести найбільш боє­здатні партизанські формува­н­ня з Лів­обережної України на правий берег Дні­пра, у р-н білорусько-українського Поліс­ся. Здійсне­н­ня накреслених заходів покладено на Нелегальний ЦК КП(б)У — вузький склад партійних функціонерів і деяких партизанських командирів. 5 жовтня 1942 він ухвалив по­станову «Про роз­виток народного партизанського руху в Україні», а Державний комітет оборони СРСР і наркомат оборони СРСР надали у роз­порядже­н­ня УШПР значні матеріальні ресурси, вдосконалили структуру та штати штабу, від­рядили у його роз­порядже­н­ня групу фахівців. Першим кроком у справі реалізації першочергових заходів, спрямованих на активізацію бо­йової діяльності партизанів, став рейд партизанських зʼ­єд­нань С. Ковпака і О. Сабурова (понад 2,7 тис. бійців) із Сумської обл. у Прав­обережну Україну. Він роз­почався 26 жовтня 1942 і тривав до середини листопада 1942. Партизани про­йшли понад 800 км окупованими територіями Сумської, Чернігівської, Гомельської (Білорусь), Поліської, Київської та Житомирської обл., роз­громили чимало гарнізонів і постів поліції противника, поповнили свої лави на 1580 бійців і закріпилися у р-ні білорусько-українського Поліс­ся. Цей рейд завершив 1-й період Р. п. р. (22 червня 1941 — 19 листопада 1942), що був часом важких ви­пробовувань для партизанських загонів, значних поразок і втрат.

Восени 1942 сталися помітні зруше­н­ня у су­спільно-політичному становищі на окупованих українських територіях, зумовлені поразками німців та їхніх союзників на фронтах. Основним змістом партизанської боротьби в Україні стала реалізація роз­роблених ЦК КП(б)У і УШПР оперативних планів бо­йової діяльності партизанів на зимовий період 1942—43 і весняно-літній період 1943, плану захопле­н­ня й утрима­н­ня пере­прав через Десну, Дні­про, Припʼять та допомоги радянській армії в оволодін­ні Києвом (вересень—жовтень 1943). Це був 2-й період Р. п. р. (2-а пол. листопада 1942 — кінець 1943), що став часом найбільшого роз­витку бо­йової, диверсійної і роз­відувальної діяльності партизанів, збільше­н­ня кількості діючих формувань, зро­ста­н­ня чисельності. Завершилося створе­н­ня мережі під­порядкованих УШПР спеціальних органів централізованого керівництва Р. п. р. Її основні ланки — пред­ставництва штабу при військових радах фронтів (т. зв. фронтові штаби) та обласні штаби, створені на окупованій території України. Здійснено широкі заходи щодо під­готовки партизанських кадрів, матеріально-технічного забезпече­н­ня партизанів, особливо автоматичною зброєю, мінно-під­ривною технікою, радіозасобами. 

У 2-й період Р. п. р. набув значе­н­ня фактор ОУН і УПА, що помітно впливав на стан партизанської боротьби у західному регіоні. З діями УПА мали рахуватися і партизани, і німці. 12 листопада 1942 Нелегальний роз­ширений ЦК КП(б)У затвердив план дій партизанських загонів на зимовий період 1942—43. У ході його викона­н­ня на окуповану територію станом на 1 квітня 1943 пере­кинуто 29 груп організаторів партизанського руху (355 осіб), понад 950 радистів, мінерів-під­ривників, ін. фахівців для кадрового зміцне­н­ня діючих формувань. Водночас у лютому—березні 1943 з лівого берега Дні­пра у Прав­обережну Україну пере­ведено низку партизанських зʼ­єд­нань, зокрема М. Наумова, який здійснив ві­домий «Степовий» рейд із пів­нічної Сумщини, через степову частину України до Поліс­ся. З 1 листопада 1942 до 1 квітня 1943 чисельність особового складу партизанських формувань, що мали радіозвʼязок з УШПР, зросла майже втричі і становила 15 тис. бійців, не рахуючи нев­становленої кількості місцевих загонів і груп. Резерв партизанських кадрів сягнув 50 тис. осіб. Від кінця 1942 до квітня 1943 партизани вивели з ладу бл. 40 тис. солдатів противника та їхніх посібників із місцевого населе­н­ня, пі­дірвали 130 ешелонів, захопили у ворога 33 гармати, 24 міномети, 303 кулемети, бл. 4 тис. гвинтівок, багато набоїв. Хоча ЦК КП(б)У загалом оптимістично оцінював роз­виток Р. п. р. станом на початок 1943, однак М. Хрущов у пові­домлен­ні від 30 березня 1943 на імʼя Й. Сталіна за­значав, що цей рух затримується з причини від­сутності зброї і боє­припасів. У той час діяльність партизанів ще не охоплювала західні та пів­ден­но-західні р-ни, степову частину України, епізодичний характер мали дії на комунікаціях противника. 

У квітні 1943 ЦК ВКП(б) і Державний комітет оборони СРСР схвалили по­даний ЦК КП(б)У і УШПР оперативний план бо­йових дій партизанських загонів України на весняно-літній період 1943. Цим документом перед ними по­ставлено головне зав­да­н­ня — «нанесе­н­ня противнику більш від­чутних ударів по його комунікаціях у західній і пів­ден­но-західній частині України, посиле­н­ня партизанського руху в цих областях…». Основний акцент зроблено на роз­гортан­ні диверсійної діяльності на залізницях та ін. комунікаціях. З метою матеріального забезпече­н­ня Р. п. р. у роз­порядже­н­ня УШПР на­дано 260 т озброє­н­ня, боє­припасів, ін. майна. Водночас у партизанський край на Поліс­сі з групами спів­робітників вилетіли секретар ЦК КП(б)У Д. Коротченко і начальник УШПР Т. Строкач. У зʼ­єд­на­н­нях і загонах роз­горнуто під­готовку кадрів мінерів-під­ривників. Затримка з пере­ки­да­н­ням зброї і боє­припасів за лінію фронту та протипартизанські акції німців на Поліс­сі, Чернігівщині й у р-ні Брянських лісів дали можливість партизанам роз­почати активні дії лише у середині червня 1943. 

У той час су­спільно-політичне становище на окупованих землях України характеризувалося широким втягне­н­ням народних мас до всіх форм антифашистської боротьби. Одні партизанські зʼ­єд­на­н­ня рушили рейдами вглиб окупованої території, інші — атакували гарнізони й пости поліції, центри пере­бува­н­ня окупаційної адміністрації, залізничні станції тощо. Станом на 1 серпня 1943 у тилу німців в Україні діяло 147 зʼ­єд­нань і загонів (25 тис. бійців), що пере­бували на звʼязку з УШПР. У середині серпня 1943 під­ведено деякі під­сумки бо­йової і диверсійної діяльності партизанів. Втрати противника оцінено у 25 тис. солдатів, значних збитків за­знала його транс­порт­на система: пі­дірвано 713 ешелонів, знищено і по­шкоджено 788 паровозів, понад 8 тис. вагонів, цистерн, платформ, зруйновано 108 залізничних і 283 шосейні мости, ро­зірвано або пі­дірвано 57,5 км рейок. Важливе значе­н­ня для дезорганізації тилу противника та деморалізації його місцевої адміністрації мали рейди загонів С. Ковпака у Прикарпа­т­тя (червень—вересень 1943) та зʼ­єд­на­н­ня Я. Мельника у Він­ницьку обл. (червень—серпень 1943). 

Влітку 1943 Р. п. р. набув масових форм, а дії партизанів стали фактором оперативно-стратегічного значе­н­ня. Проте повністю реалізувати зав­да­н­ня плану бо­йової діяльності партизанів на весняно-літній період не вдалося. Причини полягали у недо­статньому забезпечен­ні загонів і зʼ­єд­нань озброє­н­ням, боє­припасами і вибухівкою, у прорахунках ЦК КП(б)У і УШПР, які пере­більшували бо­йові можливості партизанів і недооцінили сили противника. Тим часом поразка німецьких військ у Курській битві 1943 та звільне­н­ня Лів­обережної України по­ставили перед Р. п. р. нові зав­да­н­ня: партизани мали не тільки пере­кинути свої основні сили на правий берег Дні­пра, але й надати широку допомогу радянській армії у подолан­ні т. зв. Східного валу (оборон­ного рубежу німців на Дні­прі) та захоплен­ні плацдармів у Прав­обережній Україні. 15 вересня 1943 Військова рада Воронезького фронту (згодом — Перший Український фронт) затвердила роз­роблений УШПР план захопле­н­ня партизанами пере­прав через Десну, Припʼять, Дні­про, на­да­н­ня допомоги радянським військам у оволодін­ні Києвом. 

Для участі в бо­йових діях перед­бачено залучити 11 партизанських формувань (понад 17 тис. бійців), що мали на озброєн­ні 120 гармат і мінометів, 50 протитанкових рушниць, 500 кулеметів тощо. Для на­ступу на столицю України сформовано 2 ударні групи партизанів (бл. 5 тис. бійців) під командува­н­ням М. Наумова і О. Сабурова. Однак реалізувати у повному обсязі за­значені заходи не вдалося. З огляду на затримку з по­стача­н­ням окремі партизанські зʼ­єд­на­н­ня не зуміли вийти у ви­значені оперативні р-ни, інші були затримані німцями. До того ж загальмувався й на­ступ радянської армії з Букринського плацдарму. Лише кавалерійське партизанське зʼ­єд­на­н­ня М. Наумова 24—25 вересня 1943 зуміло вийти у р-н на пів­ніч від Києва, де маневрувало до кінця жовтня, але під тиском противника ві­ді­йшло на Житомирщину. Найбільш успішними виявилися дії партизанів у на­дан­ні допомоги радянським військам при подолан­ні водних пере­шкод. Починаючи з 19 вересня 1943 загони і зʼ­єд­на­н­ня Чернігівщини та Київщини (І. Бовкуна, Ю. Збанацького, М. Таранущенка, І. Примака, В. Ушакова, І. Хитриченка, Д. Гарячого, С. Палехи, Г. Прокіна) організували за рахунок власних плавзасобів 25 пере­прав: 3 — на Десні, 12 — на Дні­прі, 10 — на Припʼяті. Також партизани брали активну участь разом із військами у захисті захоплених пдацдармів на правому березі Дні­пра. Після звільне­н­ня Києва 13 листопада 1943 німці організували потужний контрна­ступ проти військ 1-го Українського фронту на київському напрямку. 

У звʼязку з не­сприятливим пере­бігом подій партизанські формува­н­ня зосередили свою увагу на бо­йовій і диверсійній діяльності у тилу німецьких військ, що на­ступали на Київ, брали активну участь в оборон­них боях, допомагали виводити з оточе­н­ня окремі частини радянських військ. Успішним виявився другий рейд на Він­нич­чину партизанського зʼ­єд­на­н­ня Я. Мельника: його загони форсованими нічними маршами по 50—60 км на добу стрімко просувалися на пів­день і 3 січня 1944 пере­правилися через Пів­ден­ний Буг та встановили звʼязок із місцевими загонами і групами й роз­горнули бо­йові дії у тилу противника. Упродовж 1943 партизанські загони і зʼ­єд­на­н­ня, під­порядковані УШПР, здійснили 292 напади на гарнізони, комендатури, кущі поліції, 24 — на штаби військових і тилових під­роз­ділів та частин ворога, 19 — на залізничні станції, захопили 21 райцентр. Було пі­дірвано 3688 ешелонів, зруйновано велику кількість залізничних та шосейних мостів, що ускладнило оперативні просува­н­ня противника. 1943 радянські партизани вперше зіткнулися на Волині та Поліс­сі з формува­н­нями УПА. Спираючись на роз­галужену мережу під­пільних осередків ОУН(б) і користуючись під­тримкою українського населе­н­ня, загони УПА стали сер­йозним противником, особливо дошкуляючи радянським диверсійним і роз­відувальним групам. Загалом 2-й період Р. п. р. став часом найбільших досягнень радянських партизанів у бо­йовій, диверсійній, роз­відувальній діяльності.

На завершальному етапі визволе­н­ня території України від німецьких окупантів, що став 3-м періодом Р. п. р. (січень—серпень 1944), перед партизанськими загонами і зʼ­єд­на­н­нями по­ставлено зав­да­н­ня пробитися на територію Західної Волині та Галичини для бо­йової і диверсійної діяльності у тилу німецьких військ. Водночас вони мали активно взаємодіяти на тактичному рівні з на­ступаючими частинами радянської армії, по­стачати військовому командуван­ню роз­відувальну інформацію. 17 січня 1944 ЦК КП(б)У ухвалив оперативний план бо­йових дій партизанів на січень—березень 1944. У цей час загальна чисельність загонів і зʼ­єд­нань, що пере­бували на звʼязку з УШПР, становила 43—48 тис. бійців. Найбільшою була концентрація партизанських сил на території Волинської (східна частина), Рівненської та Житомирської обл. — 18 зʼ­єд­нань у складі 115-ти загонів (бл. 30 тис. бійців). Цю об­ставину викори­стало військове командува­н­ня при під­готовці та проведен­ні Рівненсько-Луцької на­ступальної операції військ 1-го Українського фронту (27 січня — 11 лютого 1944). У ході бо­йових дій окремим партизанським формува­н­ням самотужки чи за допомогою армійських частин вдалося захопити низку райцентрів і залізничних станцій. 

Серед бо­йових зав­дань партизанів на 1944 найважливіше значе­н­ня від­ведено організації рейдів у Галичину, фактично не охоплену Р. п. р. Особливе занепокоє­н­ня німців викликали рейди зʼ­єд­нань П. Вершигори і М. Наумова, які, прагнучи пробитися на Станіславщину і Дрогобич­чину, ви­йшли на територію Львівської обл. Однак радянські партизани не зуміли закріпитися тут через від­сутність під­тримки з боку українського населе­н­ня. Тоді вони пере­йшли на польську територію, де за сприя­н­ня місцевих мешканців успішно діяли у німецькому тилу. Вдалою виявилася друга спроба партизанського зʼ­єд­на­н­ня М. Шукаєва вийти у Галичину. Його загони про­йшли з боями через Тернопільську, Станіславську, Чернівецьку обл. й опинилися на Дрогобич­чині. Партизани пі­дірвали 21 ворожий ешелон, знищили 22 резервуари з нафтою і пальним та багато ін. обʼєктів. Однак пере­важна більшість партизанських формувань не зуміла впоратися з по­ставленими зав­да­н­нями та вийти для бо­йових і диверсійних дій на територію Галичини. 

Ця невдача була зумовлена кількома причинами: по-перше, ЦК КП(б)У і УШПР недооцінили можливості противника, який, опираючись на роз­галужену мережу залізничних і шосейних шляхів, швидко пере­кидав свої резерви й успішно протидіяв партизанам; по-друге, радянські партизанські загони і зʼ­єд­на­н­ня зу­стріли впертий спротив УПА і не­прихильне ставле­н­ня до себе українського населе­н­ня; по-третє, сильна від­лига помітно вплинула на маневреність партизанів, обтяжених обозами з пораненими і вантажем; по-четверте, деякі партизанські командири від­верто не хотіли ризикувати і йти у рейди в Галичину, памʼятаючи сумний досвід зʼ­єд­на­н­ня С. Ковпака, що з великими втратами повернулося 1943 із Карпат. 1944 обʼєктом активної дії партизанів продовжувала залишатися транс­порт­на система противника. Лише у січні—березні вони пі­дірвали 586 ворожих ешелонів, знищили і по­шкодили 672 паровози, 6127 вагонів, платформ, цистерн, зруйнували 57 залізничних і 257 шосейних мостів. За цей період тільки зʼ­єд­на­н­ня О. Федорова й М. Таратути пустили під укіс 202 ешелони. А всього на завершальному етапі визволе­н­ня території України від німецьких окупантів партизанські формува­н­ня знищили 1015 ешелонів противника. У травні—липні 1944 основні сили радянських партизанів зосередилися на території Західної Волині, намагаючись пробитися до Галичини, а також на польські та румунські землі. 

Так, на території Польщі діяло 15 загонів і зʼ­єд­нань (4,4 тис. бійців), більша частина яких базувалася у р-нах Білгорайських і Яновських лісів. Менш успішними виявилися спроби ЦК КП(б)У і УШПР поширити Р. п. р. на молдовські та румунські землі: з 42-х партизанських загонів, диверсійних і роз­відувальних груп, пере­кинутих упродовж січня—серпня 1944 штабом та його пред­ставництвом на Третьому Українському фронті у зга­даний регіон, 14 були роз­биті противником, частина після нетривалих дій ві­ді­йшла на зʼ­єд­на­н­ня з радянською армією. Не зуміли пробитися у Молдову й 3 партизанські зʼ­єд­на­н­ня, сформовані УШПР і ЦК КП(б) Молдови. Після заверше­н­ня Львівсько-Сандомирської на­ступальної операції військ 1-го Українського фронту (13 липня — 29 серпня 1944), коли німці були ви­гнані з України, окрім Закарпа­т­тя і, частково, Буковини, роз­почалося масове роз­формува­н­ня партизанських загонів і зʼ­єд­нань. На їхній базі створювали мобільні загони і групи, які повітряним шляхом пере­кидали до Словач­чини.

За офіційними даними УШПР, що нині вимагають пере­осмисле­н­ня і уточне­н­ня, партизани, які пере­бували на звʼязку з керівними центрами, 1941—44 вивели з ладу бл. 470 тис. ворожих вояків і їхніх посібників з місцевого населе­н­ня. Було пі­дірвано 4959 ешелонів й 61 бронепо­їзд, зруйновано 607 залізничних і 1589 шосейних мостів. У боях та диверсіях знищено або по­шкоджено 1566 одиниць бронетехніки, понад 800 гармат і мінометів, 1444 трактори, 13 535 автомашин, бл. 2,6 тис. обʼєктів промислового і виробничого при­значе­н­ня. Партизани роз­громили 467 штабів, гарнізонів, комендатур, кущів поліції, захопили з боєм 139 населених пунктів, зокрема 44 залізничні станції. 1942—44 від партизанських загонів і зʼ­єд­нань наді­йшло до УШПР 3625 пові­домлень роз­відувального характеру. Згідно з документами УШПР 1941—44 через лави Р. п. р. про­йшли бл. 180 тис. осіб, не рахуючи тих, хто знаходився у місцевих загонах і групах, що не мали звʼязку із центром. 

За під­рахунками сучасних дослідників, загальна чисельність учасників Р. п. р. сягає 230 тис. осіб. У партизанських формува­н­нях воювали пред­ставники 62-х національностей СРСР та ін. країн. При цьому українці становили 59 % від загальної кількості партизанів (для порівня­н­ня: росіяни — 22,2 %). Серед особового складу партизанських формувань пере­важали без­партійні — 66,5 %, комуністи складали 13,6, комсомольці — 19,9 %. Р. п. р. в Україні не став всенародним, однак партизанська боротьба була чин­ником стратегічного значе­н­ня, що специфічно впливав на пере­біг подій на фронтах. Разом із тим зро­ста­н­ня чисельності організованих учасників Р. п. р., ефективність їхньої бо­йової діяльності стримували поважні причини. Від­сутність в Україні р-нів із великими лісовими масивами, окрім пів­нічних областей, істотно обмежувала можливості роз­горта­н­ня й укри­т­тя числен­них партизанських формувань. Через брак матеріальних ресурсів і засобів їхнього транс­портува­н­ня за лінію фронту УШПР не міг своєчасно забезпечувати зброєю і боє­припасами діючі та ново­створювані партизанські загони. Окремі партизанські зʼ­єд­на­н­ня, особливо у 1943, мали 30—50 % не­озброєних вояків, тому уникали боїв. Через не­стачу мінно-під­ривних засобів помітно обмежувалася диверсійна діяльність партизанів на комунікаціях противника. Р. п. р. потерпав від браку фахово під­готовлених командно-штабних кадрів, фахівців із роз­відки, мінно-під­ривної справи. На його роз­виток впливали й деякі політико-ідеологічні фактори. 

Політичні ре­пресії 1930-х рр., голодомор 1932—33 та ін. дії радянської влади від­штовхнули від неї частину українського населе­н­ня, яке або лояльно ставилося до німецької окупаційної адміністрації, або активно спів­працювало з нею. У західному регіоні пере­важна більшість українців під­тримувала діяльність УПА, що вела боротьбу як проти німців, так і проти партизанів. Кремль висловлював занепокоє­н­ня тим, щоб за певних об­ставин партизанські формува­н­ня України не ви­йшли з-під впливу комуністичної партії, а їхнє озброє­н­ня не потрапило до українських націоналістів, які активно діяли у західних областях. Радянська історіо­графія за період упродовж майже пів­столі­т­тя залишила досить великий доробок з історії партизанського руху — сотні моно­графій, збірників документів, спогадів, ви­дань масової і науково-популярної літератури із за­значеної тематики. Однак у той час увага дослідників зосереджувалася не на обʼєктивному й не­упередженому ви­вчен­ні такого складного явища, як партизанcький рух, а на об­ґрунтуван­ні тези, що керівна роль комуністичної партії забезпечила роз­виток і результати партизанської боротьби. З ідеологічних міркувань заборонялася будь-яка критика вищого компартійно-радянського керівництва за прорахунки й помилки в організації партизансько руху, управлі­н­ня партизанськими силами. Тогочасні дослідники ретельно оминали пита­н­ня, повʼязані з «господарськими» операціями партизанських загонів щодо заготівлі продовольства за рахунок місцевих жителів, особливо у західних областях, фактами мародерства з боку особового складу загонів і зʼ­єд­нань, із практикою нище­н­ня партизанами антирадянськи налаштованих громадян, з долею полонених, поліцейських та ін. осіб, які потрапляли до рук партизанів; ідеалізували моральний стан партизанів, характер їхніх стосунків із місцевим населе­н­ням; замовчували під­тримку ними у західних областях українських націоналістів. 

У перші роки після від­новле­н­ня незалежності України 1991 су­спільний і науковий інтерес до питань історії Р. п. р. був не­значним, однак із часом зацікавленість у таких дослідже­н­нях зросла, партизанська тематика уві­йшла у ширший контекст радянського антинацистського руху Опору на окупованій території України. Сучасні дослідники ви­вчають організаційно-правові, ідеологічні, матеріальні, морально-психологічні аспекти діяльності, оцінюють результати, здобутки і втрати, форми та методи партизанської боротьби, стосунки радянських партизанів з ОУН і УПА тощо. Р. п. р. 1941—44 став формою протесту українського та інших народів, які мешкали на території України, проти нелюдської політики окупаційного режиму, а боротьба партизанів була внеском народів України у роз­гром нацистської Німеч­чини, звільне­н­ня Європи від нацистського поневоле­н­ня.