Православ’я

ПРАВОСЛА́ВʼЯ  — один із 3-х основних, разом із католицизмом і протестантизмом, напрямів християнства, що остаточно ви­окремився й організаційно оформився в 11 ст. Після поділу Церков назва «католицька» (у латинізованій формі) залишалася за західною (римською) Церквою, «православна» — за східною. Формально датою поділу Церков уважають 1054, проте цей процес почався значно раніше: від­мін­ність між західним і східним християнством була помітною вже у 3—5 ст. П. як церковний напрям склалося на території Візантійської імперії та слугувало ідеологічною опорою імперській владі за принципом цезаропапізму (пріоритету світської влади над Церквою). Воно не мало єдиного церковного центру, оскільки від початку свого формува­н­ня церковна влада у Візантії зосереджувалася в руках 4-х патріархів: 

• кон­стантинопольського, 
• александрійського, 
• антіохійського, 
• єрусалимського. 

При цьому кон­стантинопольський патріарх, хоча й іменувався вселенським, був лише першим серед рівних. Ця традиція вселенського православного патріарха збереглася за ним донині. З роз­падом Візантійської імперії кожен із на­званих патріархів став очолювати само­стійну (автокефальну) помісну православну Церкву. Згодом автокефальні та автономні Церкви виникли і в ін. країнах, пере­важно на Близькому Сході, Балканах та в Східній Європі. 

Віро­сповід­ну основу П. складають Святе Письмо (Біблія) і Священ­ний Пере­каз (по­станови Вселенських і помісних соборів 4—8 ст., праці отців Церкви; див. Патристика). Догматику П. викладено в Нікео-Кон­стантинопольському «Символі віри» (4 ст.), у 12-ти «чинах» (пунктах) якого ви­знано три­єд­ність Бога, бого­втіле­н­ня, спокутну жертву, воскресі­н­ня та вознесі­н­ня Ісуса Христа, віру в одне хреще­н­ня, майбутнє воскресі­н­ня мертвих і потойбічну винагороду, а також в єдину апостольську Церкву. Формально вважають, що ці догмати не під­лягають будь-яким змінам і уточне­н­ням ні за змістом, ні за формою. Великого значе­н­ня у П. надають обрядовості, центральним елементом якої є 7 таїнств (хрещення, миропомаза­н­ня, сповідь, причастя, шлюб, священство, єлеосвяче­н­ня). Важливу роль від­ведено культові святих, шануван­ню ікон, церковним святам, постам. П. заперечує низку католицьких догматів про «filioque» (походже­н­ня Святого Духа «і від Сина»), чистилище, непорочне зача­т­тя й тілесне вознесі­н­ня на небо Діви Марії (див. Богородиця), про непо­грішність і непомильність Папи Римського у справах віри й моралі та ін.

Духовенство у П. поділяють на біле (одружені парафіяльні священ­ники) і чорне (ченці, які дають обітницю без­шлюбності). Єпис­копом може стати тільки чернець. Найвищий єпис­копський сан — патріарх. Існують чоловічі й жіночі монастирі. Більшість православних Церков у богослужбовій практиці користується новим стилем, але дату Пасхи всі ви­значають за старим, юліанським, календарем. На від­міну від католицизму, П. не має єдиного світового центру. Нині воно пред­ставлене 15-ма ви­знаними (канонічними) і кількома неви­знаними автокефальними та 5-ма автономними Церквами.

 Як державна релігія П. поширилося у Київській Русі на­прикінці 10 ст. У сучасній Україні воно пред­ставлено Православною Церквою України та Українською православною Церквою, що пере­буває у «канонічному і молитовному єд­нан­ні», а фактично — у юрисдикції Московського патріархату. Богослужі­н­ня у православних Церквах здебільшого від­правляють національними мовами, використовують і мертві мови (церковнословʼянську — в Старообрядницькій православній Церкві та Українській православній Церкві в юрисдикції Московського патріархату). Протягом тривалого часу йде під­готовка до Вселенського православного собору, попередня про­грама якого перед­бачає істотну модернізацію віровче­н­ня та обрядовості з урахува­н­ням вимог сучасності.