Праведники народів світу

ПРА́ВЕДНИКИ НАРО́ДІВ СВІ́ТУ  — почесне зва­н­ня, що присуджує Ізраїль особам, які у роки 2-ї світової війни в окупованій нацистами Європі рятували євреїв від знище­н­ня. Термін походить з юдаїзму, первісно його використовували для по­значе­н­ня неєвреїв, які дотримувалися 7-ми основних заповід­ей із 613-ти, обовʼязкових для євреїв. У Меморіальному комплексі Ката­строфи та героїзму єврейського народу «Яд Вашем» (Єрусалим) від часу його заснува­н­ня (1953) працює Комісія зі встановле­н­ня та пошанува­н­ня П. н. с. Станом на 1 січня 2023 ві­домо про 28 486 П. н. с. у 51-й країні світу, найбільше — у Польщі (7280), Нідерландах (5066), Франції (4255), Україні (2707). Це зва­н­ня присвоює від 1963 громадська комісія при «Яд Вашем», до складу якої входять ві­домі ізраїльські право­знавці, історики, а також пред­ставники уцілілих під час Голокосту євреїв. 

Почесне зва­н­ня «П. н. с.» надають, якщо висунута єврейською спільнотою кандидатура від­повід­ає таким вимогам: здійсне­н­ня активних вчинків задля врятува­н­ня євреїв, навіть якщо ці дії виявилися без­успішними через незалежні від рятівника об­ставини; за реальної за­грози життю рятівника, повʼязаної з такими діями; за без­корисливості, тобто при рятуван­ні євреїв без отрима­н­ня або очікува­н­ня винагороди; якщо під час операції з рятува­н­ня, а також до та після неї рятівник не завдав шкоди ін. євреям або неєвреям; за наявності достовірних свідчень. Рятували євреїв різними методами: пере­ховува­н­ням від нацистів і колаборантів; на­да­н­ням фальшивих (чи справжніх чужих) документів або видачею посвідчень зі зміненими іменами пред­ставниками Церкви; організацією втечі з ґетто або таборів; пере­правле­н­ням євреїв до партизанських загонів та у без­печні місця. За попередніми даними, на території України пред­ставниками різних національностей врятовано понад 17 тис. євреїв. 

На від­міну від Західної Європи, окупаційний режим у Східній Європі та СРСР був значно жорстокішим у покаран­ні осіб, звинувачених у на­дан­ні допомоги євреям. За пере­ховува­н­ня єврея окупанти по­грожували роз­стрілом не лише рятівникові, але й усій його родині. За під­рахунками Я. Хоніґсмана, за на­да­н­ня притулку євреям тільки у Львівській обл. 1943 нацисти стратили понад 100 українців. У Львові 38 % усіх кримінальних справ над­звичайного німецького суду для населе­н­ня стосувалися осіб, які пере­ховували євреїв або надавали їм певну допомогу. На думку Ж. Ковби, у Галичині з кожних 10-ти місцевих жителів (поляків і українців) 7 пасивно чи активно спів­чували євреям. Серед рятівників євреїв часто були люди різних політичних пере­конань і пред­ставники різних релігійних конфесій. 

Донині немає узагальнюючого дослідже­н­ня позиції Церков щодо нацистського «остаточного роз­вʼяза­н­ня єврейського пита­н­ня» в Україні, але є свідче­н­ня по окремих регіонах. Так, митрополит УГКЦ Андрей Шептицький особисто надав притулок і зберіг життя 150-ти євреям і 15-ти рабинам. Бл. 240 священ­ників і ченців допомагали йому в цій справі. За даними польських дослідників, 34 монастирі та католицькі організації брали участь у врятуван­ні євреїв. Вони надавали вʼязням ґетто фальшиві документи та допомагали втекти до Угорщини. Ві­домі випадки масових видач священ­никами Вірмено-католицької Церкви євреям Львова сфальшованих документів та пере­ховува­н­ня їх. Протоі­єрей с-ща Гнівань і с. Ворошилівка Тиврівського р-ну Він­ницької обл. (нині місто і село Він­ницького р-ну Він­ницької обл.) о. Володимир (Дложевський) упродовж кількох місяців надавав притулок кільком єврейським родинам. На Кірово­градщині священ­ники православних храмів масово хрестили євреїв, попереджуючи їх про за­грозу знище­н­ня. У Сімферополі 2 священ­ники (імена неві­домі) були заарештовані за видачу свідоцтв про хреще­н­ня євреям. 

В окупованому нацистами Києві чимало для врятува­н­ня євреїв зробила сімʼя священ­ника О. Глаголєва. Надавали допомогу та рятували євреїв як окремі особи (їхні друзі, сусіди, ділові партнери, колеги, колишні однокласники, зна­йомі, часом просто не­зна­йомі), так і пред­ставники організацій, що потребувало за­стосува­н­ня певних адміністративних ресурсів. Інколи це робили пред­ставники нижчих щаблів окупаційної адміністрації та місцевого самоврядува­н­ня, на­приклад, бургомістр м. Кременчук Полтавської обл. Синиця-Верховський видавав євреям фіктивні довід­ки про їхнє «арійське» походже­н­ня, через що був страчений німцями. Після закінче­н­ня 2-ї світової війни факти порятунку євреїв у СРСР, як і взагалі історію Голокосту, замовчували. Згадувати про своє врятува­н­ня або стати «рятівником євреїв» у рамках офіційно існуючої ідеологічної моделі війни, за якою всі «радянські громадяни» по­страждали в однаковій мірі, було небезпечно. 

Ро­зірвані дипломатичні від­носини СРСР із Ізраїлем унеможливили для врятованих євреїв і урядовців з Ізраїлю подати в УРСР або отримати звідти будь-яку інформацію. Крім того, каталог у «Яд Вашем» складений не за принципом етнічної приналежності, а громадянства рятівника. Оскільки Україна у часи війни не була окремою державою, багато людей із типовими українськими прі­звищами зареєстровані, на­приклад, у роз­ділі «Польща». Тому пошук П. н. с. в Україні роз­почали фактично лише із роз­падом СРСР, коли залишилося вже небагато живих рятівників, врятованих і свідків. 1993 правозахисник Я. Сусленський зібрав матеріали на 400 рятівників євреїв, які жили на території України. Наразі робота з пошуку триває, її виконують пере­важно пред­ставники громадських організацій, місцевих єврейських громад, окремі особи. Станом на 1 січня 2023 зва­н­ня «П. н. с» отримали 2707 громадян України. За інформацією працівників «Яд Вашем», ця цифра заледве від­ображає десяту частину зі­браних свідчень про акти рятува­н­ня. Решта, з огляду на різні причини (найчастіше — смерть свідків, від­сутність доказів або неповнота даних), залишаються поза межами процедури юридичного оформле­н­ня зва­н­ня «П. н. с.». 

Процедура присудже­н­ня цього зва­н­ня подекуди ускладнюється існуючими політичними та ідеологічними стереотипами й неодно­значністю ролі та дій особи, кандидатуру якої роз­глядають, у період війни. Прикладом є справа митрополита Андрея Шептицького. Вперше пита­н­ня про на­да­н­ня йому зва­н­ня «П. н. с.» роз­глянуте комісією при «Яд Вашем» ще 1984. Не­зважаючи на те, що клопота­н­ня про це було по­дано ще понад 20 р. тому рабином Д. Кахане та ін. врятованими, на тлі загостре­н­ня зовнішньополітичних об­ставин, зокрема радянсько-ізраїльських від­носин, виріше­н­ня пита­н­ня від­кладено. 1995 комісія проголосувала за присвоє­н­ня зва­н­ня «П. н. с.» братові митрополита К. Шептицькому та греко-католицькому священ­нику М. Стеку, а пита­н­ня стосовно самого митрополита досі залишається не вирішеним.

Наукове ви­вче­н­ня пита­н­ня мотивації рятівників, що цікавить не лише істориків, а й соціологів, психологів, ропочато у 1980-х рр. Намагаючись ви­окремити закономірність у діях із порятунку євреїв досить неоднорідної за соціальним складом групи осіб, а також від­творити узагальнений образ рятівника, дослідники за­проваджують соціально-психологічні інтер­претації феномену П. н. с. На думку польсько-американської дослідниці єврейського походже­н­ня Н. Тек, яка ви­вчала явище рятівництва в окупованій Польщі, в основі дій рятівників лежали не дружні від­носини із врятованим напередодні війни, не релігійні по­гляди чи навіть родин­ні звʼязки, а особистісна риса, котру вона ви­значає як «автономний альтруїзм», притаман­ний «маргіналам», тобто готовність самовід­дано надати допомогу, не побоюючися вступити у конфронтацію з навколишнім середовищем і су­спільством. Американські психологи Семюел та Перл Олінери ви­окремлюють 3 соціопсихологічні групи рятівників: особи з роз­винутим почу­т­тям емпатії, «нормоцентристи» (для яких пере­важаючим виявилося почу­т­тя обовʼязку щодо «референтної групи») та «аксіоцентристи» (які керувалися насамперед власними моральними принципами незалежно від того, хто потребував допомоги). Існують й ін. інтер­претації, тому варто говорити про певний комплекс мотивів, що пере­пліталися та доповнювали один одного. 1989 фонд «Памʼять Бабиного Яру» (заснований 1988 у Києві, голова — І. Левітас) затвердив зва­н­ня «Праведник Бабиного Яру» (присвоюють особам, які під час окупації Києва пере­ховували євреїв) і «Праведник України». Єврейська рада України офіційно присвоїла зва­н­ня «Праведник України» понад 4500 особам (13-ти національностей) з усіх областей України, зва­н­ня «Праведник Бабиного Яру» — 625-ти з них. Інформацію про них надсилають у «Яд Вашем» для роз­гляду щодо присвоє­н­ня зва­н­ня «П. н. с.».

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю