Юдаїзм

ЮДАЇ́ЗМ (на івриті יַהֲדוּת‎ — йагадут) — моноте­їстична релігія, що виникла у стародавньому єврейському су­спільстві та продовжує існувати донині. Точний час виникне­н­ня Ю. встановити неможливо. За наявними науковими даними йдеться про кінець 2-го тисячолі­т­тя до н. е. Термін «юдаїзм» виник доволі пізно у грекомовному єврейському середовищі ел­лінської доби. Першим текс­том, де його вживають, є Друга книга Макавеїв, створена у 124—63 рр. до н. е. У творах на івриті та решті мов єврейських громад термін «юдаїзм» до Нового часу використовували вкрай рідко. Першим автором, який вживав його систематично, став видатний християнський письмен­ник Квінт Тертуліан (155/165 — 220/240). Протягом тисячоліть Ю. сут­тєво змінювався, зберігаючи при цьому цивілізаційну тяглість. У перші столі­т­тя нашої ери він пере­жив сут­тєву транс­формацію. Закладені тоді під­валини залишаються основою релігійної думки та духовної практики донині. Віровче­н­ня Ю. викладене у великому корпусі сакральних текс­тів, які віруючі мають ретельно ви­вчати та тлумачити. Основою основ є Тора. За своїм устроєм Ю. — общин­на релігія: кожна громада обирає рабина серед знавців сакральних текс­тів, який має широку свободу у своїх ріше­н­нях і не під­порядкований жодній із духовних ієрархій, хоча має ви­знавати певні авторитети серед інших вчених Тори. Молитву проводять у спеціальному приміщен­ні. У Новий час його поширеною на­звою стала синагога, хоча, як і термін «юдаїзм», ця назва зародилася в ел­лінську добу і поза межами грекомовної єврейської спільноти тривалий час була неві­домою. На івриті таке приміще­н­ня (будинок або окремий зал чи кімнату) називають бейт кнесет — дім зі­бра­н­ня. Колективну молитву здійснюють чоловіки, вони обирають того, хто керує богослужі­н­ням (хазана). У деяких громадах цей обовʼязок по колу виконують всі. Жінки від­окремлені від чоловіків завісою, або збираються на другому поверсі. Їхня молитва вважається особи­стою.

Історію Ю. поділяють на декілька періодів: 

• доба Першого храму, 
• доба Другого храму, 
• період Мішни і Талмуду, 
• Середньовіч­чя, 
• Новий час. 

У період Першого храму (12 ст. до н. е. — 586 р. до н. е.) головними осередками роз­витку Ю. були жрецькі верстви та товариства пророків. Богослужі­н­ня здійснювали шляхом офірува­н­ня у святилищах і храмах у су­проводі молитов. За межами храмового простору впорядкованої літургії не існувало. Одна з функцій жрецтва — ворожі­н­ня, пророки пере­казували народу та правителям волю Божу. Частині з них вдалося отримати великий вплив, інші жебракували або за­знали жорстоких пере­слідувань. У 8—6 ст. до н. е. у пророцькому середовищі виникло й отримало роз­виток вче­н­ня про монотеїзм. На­прикінці доби Першого храму проведено низку важливих культових реформ. Жрецьке служі­н­ня за межами Єрусалимського храму заборонено, всі інші святилища зруйновано, жрецтво остаточно поділено на 2 верстви: когенів (здійснювали жертво­приноше­н­ня) та левітів (виконували увесь комплекс допоміжних храмових робіт: співи гімнів, охорону святилища і його скарбниці, прибира­н­ня тощо). Монотеїзм став основою віровче­н­ня Ю. Впорядковано правила харчува­н­ня, що становить важливу складову культу, до­зволені (кошерні) продукти та спосіб їхнього приготува­н­ня ви­значали за аналогією з храмовими офірами. У 586 р. вавилонський цар Навуходоносор зруйнував Єрусалим і храм. Еліту юдейського царства було примусово пере­селено до Месопотамії, де жрецтво і пророки сут­тєвим чином впорядкували і доопрацювали релігійну спадщину доби Першого храму. У 539 р. перси захопили Вавилонське царство та до­зволили євреям повернутися додому, в 516 р. до н. е. Єрусалимський храм від­будовано. 

Доба Другого храму (516 р. до н. е. — 70 р. н. е.) стала часом панува­н­ня жрецтва. На її ран­ньому етапі у су­спільстві пере­могло вче­н­ня, що пророцтво припинилося. По­ступово головним джерелом роз­витку Ю. стало тлумаче­н­ня сакральних текс­тів. До кінця 5 ст. до н. е. сформувалося Мойсеєве пʼятикниж­жя, протягом кількох віків воно залишалося єдиним текс­том святого писа­н­ня. Тривалий час ви­значе­н­ня сенсу святого писа­н­ня залишалося привілеєм жрецтва. До кінця 2 ст. до н. е. сформувалася збірка «Пророки», до середини 1 ст. н. е. — збірка «Писа­н­ня». Тоді ж шляхом по­єд­на­н­ня Тори, Пророків і Писань створено Танах (Біблію). У єврейському середовищі ел­лінської доби зародилася велика кількість товариств, члени яких за­ймалися ви­вче­н­ням сакральних текс­тів (значну частину з них жрецтво вже не контролювало). Виникли угрупова­н­ня авторитетних знавців Тори (мудреців), які походили з різних верств су­спільства, сут­тєвий роз­виток отримали містичні вче­н­ня та товариства. Одним із таких явищ було раннє християнство. У добу Другого храму також поширилася практика наверне­н­ня неєвреїв до юдаїзму (геюр). 

Під час придуше­н­ня римлянами єврейського пов­ста­н­ня у 70 р. н. е. Єрусалимський храм зруйновано. Це стало початком періоду Мішни і Талмуду, який фактично тривав до арабської навали 7 ст. Оскільки Римська імперія не до­зволяла від­будувати храм, виникла необхідність фундаментальної релігійної реформи в усіх царинах. Спочатку влада залишалася у руках когенів та левітів, по­ступово їм на заміну при­йшли мудреці — очільники шкіл тлумаче­н­ня Тори. Їх також називали рабинами. Ці знавці прихованих сенсів святого писа­н­ня взяли під контроль судочинство, громаду і синагогу. У оновленій системі релігійної освіти головними обʼєктами ви­вче­н­ня стали створені ними текс­ти. Заміною храмової офіри проголошено молитву, за­проваджено роз­логу літургію, яку проводили у синагозі. Таким чином заклад, при­значений для чита­н­ня Тори, пере­творився на дім молитви. Правові норми доби Другого храму за­знали сут­тєвих змін і доповнень, затверджено закони, згідно з якими людина, яка прийняла Ю., стає євреєм. 

У період Середньовіч­чя єврейська спільнота існувала у ви­гляді чисельних громад, роз­ки­даних по різних країнах Європи, Азії та Африки. Їхні права ви­значало законодавство щодо прав релігійних меншин, внутрішній устрій регламентували приписи Ю. Очільників громад, як і раніше, називали рабинами. Проте, на від­міну від талмудичних часів, вони вже не мали права титулуватися мудрецями. Громади Близького Сходу, Європи та Пів­нічної Африки по­ступово опановували талмудичний корпус. На теренах Персії, Індії, Китаю, Ефіопії юдейські громади до Нового часу послуговувалися місцевими нормами. У регіонах панува­н­ня Талмуду юдеї також поділялися на місцеві культури, від­мін­ні одна від одної за релігійними законами, звичаями та деталями молитовного ритуалу. Деякі з них після певного періоду роз­квіту зникли внаслідок ви­гнань і пере­слідувань євреїв, інші дожили до наших днів. Серед них найбільш значущими є ашкеназі (євреї Центральної та Східної Європи, які використовують у побуті мову їдиш), сефарди (євреї з піренейських країн, мова — ладино), єменські євреї, марок­канці та інші. Середні віки по­значені потужним роз­витком рабинської письмен­ності. Був роз­роблений великий за обсягом і різноманітний за змістом корпус коментарів до сакральних текс­тів Ю., насамперед до Вавилонського Талмуду та Мойсеєвого пʼятикниж­жя. Виникла релігійна філософія, що пояснювала основи Ю. за допомогою ідей Платона та Аристотеля. Найбільший вплив вона мала у сефардському середовищі, її ви­знавали також окремі ашкеназійські духовні авторитети. На межі 12—13 ст. на пів­дні французьких та на пів­ночі іспанських земель почала роз­по­всюджуватися Кабала. Між знавцями талмудичного корпусу і впливовими містиками тривало змага­н­ня за вплив на громади. Не­зважаючи на це, Кабала доволі швидко поширилася в усіх регіонах панува­н­ня рабинської писемності, згодом її скрізь ви­знали таємною Торою — вче­н­ням найвищого рівня для належним чином під­готовлених людей. 

Новий час для послідовників Ю. роз­почався з Великої французької революції 1789, що надала євреям громадське рівноправʼя. По­ступово процес роз­шире­н­ня прав євреїв охопив більшість країн Європи, що, у свою чергу, збільшило вплив довкі­л­ля на юдейську спільноту і спричинило появу в 19 ст. реформістських рухів. Реформісти проголосили релігійний закон не обовʼязковим для викона­н­ня та зумовленим певними історичними об­ставинами, пере­форматували молитовний ритуал за проте­стантськими взірцями, за­провадили катехізацію, пере­вдяглися у сучасний європейський одяг. Сут­тєво зменшено ви­вче­н­ня рабинських творів або обмежено їхнє викори­ста­н­ня лише для створе­н­ня збірок по­вчань морально-етичного змісту. Багато громад нового типу використовували під час синагогальної літургії хор та орган. Радикальні реформи згодом при­звели до появи більш поміркованої течії консерваторів у Ю. Її пред­ставники також проголошують необовʼязковість релігійного закону, але синагогальну літургію і всі засадничі релігійні ритуали проводять у традиційний спосіб, під час богослужі­н­ня віруючі одягають звичний єврейський одяг. Консерватори ви­вчають Талмуд та інші класичні рабинські твори. У 19 ст. реформізм набув пошире­н­ня пере­важно на німецьких, чеських, угорських землях, нині його головним осередком є США. Згодом реформісти і консерватори ви­знали рівність статей у богослужін­ні та до­зволили жінкам обі­ймати посаду рабина. Напрямок Ю., що вимагає неухильного викона­н­ня положень галахи, отримав назву ортодоксального, проте і він у Новий час роз­ділився на кілька таборів. Неортодокси вважають, що викона­н­ня приписів релігії має по­єд­нуватися із сучасною освітою, лояльністю до побутових звичок су­спільства, у якому проживають євреї, і активною участю у громадському житті. Згідно з позицією ультраортодоксів (харедім), віруючі мають цілковито присвятити себе Торі та традиціям. Прихильники цього напряму намагаються якомога більше від­окремитися від зовнішнього світу. Важливою течією сучасної юдейської ортодоксії є релігійні сіоністи, які бачать у створен­ні держави Ізраїль початок визволе­н­ня, обіцяного пророками, й активно спів­працюють зі світською владою заради її роз­будови. Решта ортодоксів до наявної єврейської держави ставляться або байдуже, або вороже, оскільки очікують появи царства Божого на землі, яке у майбутньому побудує месія.

Згідно з наявними археологічними даними, історія Ю. на українських землях роз­почалася у 4 ст. до н. е. На той час юдейські громади існували у Пантікапеї, Херсонесі та у грецьких колоніях Пів­нічного Причорноморʼя. У 8 ст. до Криму, що пере­бував під владою хазар, пере­селилася велика кількість євреїв з Візантії та Арабського халіфату. Не пізніше 10 ст. юдейська громада виникла у Києві. У 12 ст. тут жив ві­домий знавець Талмуду Мойсей Київський. На­прикінці 14 ст. Мойсей Київський (другий) був одним із найбільш впливових кабалістів свого часу. У 11—13 ст. юдейські громади існували також у Чернігові, містах Галич (нині Івано-Франківського р-ну Івано-Франківської обл.) і Володимир-Волинський (нині Володимир Волинської обл.). У 14 ст. роз­почалося активне заселе­н­ня українських земель євреями зі Східної та Центральної Європи, які користувалися пере­важно їдишем. По­ступово вони стали одними із головних осередків ашкеназійської юдейської спільноти. З 2-ї половини 16 ст. сюди пере­селилися також окремі родини сефардів. Під час Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького та Руїни сповіда­н­ня Ю. на теренах Геть­манщини було заборонено. Євреї, які залишилися там жити, мали прийняти християнство. У ті часи юдейські громади продовжували існувати на Галичині, Буковині та Закарпат­ті. 

У 18 ст. козацькі очільники почали змінювати політику щодо євреїв, зокрема у 1730—40-х рр. деякі харківські полковники, не­зважаючи на заборону влади Російської імперії, прихистили у своїх володі­н­нях кілька сотень євреїв. Кошовий отаман П. Калнишевський до­зволив євреям торгувати на Запорозькій Січі та проводити там свої колективні молитви, а також клястися на сувої Тори у випадках майнових конфліктів із козаками. Після роз­ділів Речі Посполитої юдейські громади виникають в усіх регіонах України. У середині 18 ст. тут виник хасидизм, адепти якого поширювали у народі кабалістичні духовні практики, раніше до­ступні лише вузьким колам посвячених. Хасидизм швидко поширився у країнах Східної Європи, завдяки чому для сотень тисяч євреїв із Польщі, Литви, Угорщини, Румунії хасидські осередки України стали місцями прощі й головними культовими центрами. Близько двох третин євреїв України залишалися від­даними традиційному рабинському вчен­ню. На­прикінці 18 — на початку 19 ст. м. Броди (нині Золочівського р-ну Львівської обл.) було одним із найбільш впливових центрів рабинської науки в Європі. Студенти з Бродів згодом очолювали великі громади у Німеч­чині, Польщі, Чехії. 

На початку 20 ст. кількість євреїв в українських землях пере­вищувала 2 млн осіб. Не­зважаючи на пошире­н­ня критичного ставле­н­ня до релігії, преважна більшість із них від­відувала молитовні зі­бра­н­ня і зовні дотримувалася приписів галахи. В одному лише Києві діяло 450 синагог. Реформізм сут­тєвого впливу не мав, домінувало вче­н­ня ашкеназійських рабинів та хасидських цадиків, помітний роз­виток отримав релігійний сіонізм. За часів СРСР майже всі юдейські релігійні громади ліквідовано, а їхніх очільників знищено. У західноукраїнських землях єврейське релігійне життя тривало до початку 2-ї світової війни. У 1920—30-х рр. Закарпа­т­тя стало одним із головних європейських центрів формува­н­ня ідеології ультраортодоксії та боротьби з сіонізмом. Голокост і подальша радянська окупація поклали край цій діяльності. Після роз­валу СРСР єврейське релігійне життя від­родилося. Нині в Україні діє 240 юдейських громад. Від­соток консерваторів та реформістів невеликий, як і раніше, домінує ортодоксія. Майже всіма ортодоксальними громадами керують хасидські рабини. Внаслідок масової еміграції євреїв та паді­н­ня впливу релігії, чисельність общин залишається невеликою — з урахува­н­ням тих, хто від­відує синагоги лише по святах, вона становить менше 15 тис. людей. Проте щороку до України при­їздить від 30-ти до 50-ти тисяч прочан-хасидів, які від­відують могили видатних очільників цього руху.

Завантажити статтю