Юдаїзм

ЮДАЇ́ЗМ (на івриті יַהֲדוּת‎ — йагадут) — монотеїстична релігія, що виникла у стародавньому єврейському суспільстві та продовжує існувати донині. Точний час виникнення Ю. встановити неможливо. За наявними науковими даними йдеться про кінець 2-го тисячоліття до н. е. Термін «Ю.» виник доволі пізно у грекомовному єврейському середовищі еллінської доби. Першим текстом, де його вживають, є Друга книга Макавеїв, створена у 124–63 рр. до н. е. У творах на івриті та решті мов єврейських громад термін «Ю.» до Нового часу використовували вкрай рідко. Першим автором, який вживав його систематично, став видатний християнський письменник Квінт Тертуліан (155/165 — 220/240). Протягом тисячоліть Ю. суттєво змінювався, зберігаючи при цьому цивілізаційну тяглість. У перші століття нашої ери він пережив суттєву трансформацію. Закладені тоді підвалини залишаються основою релігійної думки та духовної практики донині. Віровчення Ю. викладене у великому корпусі сакральних текстів, які віруючі мають ретельно вивчати та тлумачити. Основою основ є Тора. За своїм устроєм Ю. — общинна релігія: кожна громада обирає рабина серед знавців сакральних текстів, який має широку свободу у своїх рішеннях і не підпорядкований жодній із духовних ієрархій, хоча має визнавати певні авторитети серед інших вчених Тори. Молитву проводять у спеціальному приміщенні. У Новий час його поширеною назвою стала синагога, хоча, як і термін «Ю.», ця назва зародилася в еллінську добу і поза межами грекомовної єврейської спільноти тривалий час була невідомою. На івриті таке приміщення (будинок або окремий зал чи кімнату) називають бейт кнесет — дім зібрання. Колективну молитву здійснюють чоловіки, вони обирають того, хто керує богослужінням (хазана). У деяких громадах цей обов’язок по колу виконують всі. Жінки відокремлені від чоловіків завісою, або збираються на другому поверсі. Їхня молитва вважається особистою.

Історію Ю. поділяють на декілька періодів:

доба Першого храму,
доба Другого храму,
період Мішни і Талмуду,
Середньовіччя,
Новий час.

У період Першого храму (12 ст. до н. е. — 586 р. до н. е.) головними осередками розвитку Ю. були жрецькі верстви та товариства пророків. Богослужіння здійснювали шляхом офірування у святилищах і храмах у супроводі молитов. За межами храмового простору впорядкованої літургії не існувало. Одна з функцій жрецтва — ворожіння, пророки переказували народу та правителям волю Божу. Частині з них вдалося отримати великий вплив, інші жебракували або зазнали жорстоких переслідувань. У 8–6 ст. до н. е. у пророцькому середовищі виникло й отримало розвиток вчення про монотеїзм. Наприкінці доби Першого храму проведено низку важливих культових реформ. Жрецьке служіння за межами Єрусалимського храму заборонено, всі інші святилища зруйновано, жрецтво остаточно поділено на 2 верстви: когенів (здійснювали жертвоприношення) та левітів (виконували увесь комплекс допоміжних храмових робіт: співи гімнів, охорону святилища і його скарбниці, прибирання тощо). Монотеїзм став основою віровчення Ю. Впорядковано правила харчування, що становить важливу складову культу, дозволені (кошерні) продукти та спосіб їхнього приготування визначали за аналогією з храмовими офірами. У 586 р. вавилонський цар Навуходоносор зруйнував Єрусалим і храм. Еліту юдейського царства було примусово переселено до Месопотамії, де жрецтво і пророки суттєвим чином впорядкували і доопрацювали релігійну спадщину доби Першого храму. У 539 р. перси захопили Вавилонське царство та дозволили євреям повернутися додому, в 516 р. до н. е. Єрусалимський храм відбудовано.

Доба Другого храму (516 р. до н. е. — 70 р. н. е.) стала часом панування жрецтва. На її ранньому етапі у суспільстві перемогло вчення, що пророцтво припинилося. Поступово головним джерелом розвитку Ю. стало тлумачення сакральних текстів. До кінця 5 ст. до н. е. сформувалося Мойсеєве п’ятикнижжя, протягом кількох віків воно залишалося єдиним текстом святого писання. Тривалий час визначення сенсу святого писання залишалося привілеєм жрецтва. До кінця 2 ст. до н. е. сформувалася збірка «Пророки», до середини 1 ст. н. е. — збірка «Писання». Тоді ж шляхом поєднання Тори, Пророків і Писань створено Танах (Біблію). У єврейському середовищі еллінської доби зародилася велика кількість товариств, члени яких займалися вивченням сакральних текстів (значну частину з них жрецтво вже не контролювало). Виникли угруповання авторитетних знавців Тори (мудреців), які походили з різних верств суспільства, суттєвий розвиток отримали містичні вчення та товариства. Одним із таких явищ було раннє християнство. У добу Другого храму також поширилася практика навернення неєвреїв до юдаїзму (геюр).

Під час придушення римлянами єврейського повстання у 70 р. н. е. Єрусалимський храм зруйновано. Це стало початком періоду Мішни і Талмуду, який фактично тривав до арабської навали 7 ст. Оскільки Римська імперія не дозволяла відбудувати храм, виникла необхідність фундаментальної релігійної реформи в усіх царинах. Спочатку влада залишалася у руках когенів та левітів, поступово їм на заміну прийшли мудреці — очільники шкіл тлумачення Тори. Їх також називали рабинами. Ці знавці прихованих сенсів святого писання взяли під контроль судочинство, громаду і синагогу. У оновленій системі релігійної освіти головними об’єктами вивчення стали створені ними тексти. Заміною храмової офіри проголошено молитву, запроваджено розлогу літургію, яку проводили у синагозі. Таким чином заклад, призначений для читання Тори, перетворився на дім молитви. Правові норми доби Другого храму зазнали суттєвих змін і доповнень, затверджено закони, згідно з якими людина, яка прийняла Ю., стає євреєм.

У період Середньовіччя єврейська спільнота існувала у вигляді чисельних громад, розкиданих по різних країнах Європи, Азії та Африки. Їхні права визначало законодавство щодо прав релігійних меншин, внутрішній устрій регламентували приписи Ю. Очільників громад, як і раніше, називали рабинами. Проте, на відміну від талмудичних часів, вони вже не мали права титулуватися мудрецями. Громади Близького Сходу, Європи та Північної Африки поступово опановували талмудичний корпус. На теренах Персії, Індії, Китаю, Ефіопії юдейські громади до Нового часу послуговувалися місцевими нормами. У регіонах панування Талмуду юдеї також поділялися на місцеві культури, відмінні одна від одної за релігійними законами, звичаями та деталями молитовного ритуалу. Деякі з них після певного періоду розквіту зникли внаслідок вигнань і переслідувань євреїв, інші дожили до наших днів. Серед них найбільш значущими є ашкеназі (євреї Центральної та Східної Європи, які використовують у побуті мову їдиш), сефарди (євреї з піренейських країн, мова — ладино), єменські євреї, марокканці та інші. Середні віки позначені потужним розвитком рабинської письменності. Був розроблений великий за обсягом і різноманітний за змістом корпус коментарів до сакральних текстів Ю., насамперед до Вавилонського Талмуду та Мойсеєвого п’ятикнижжя. Виникла релігійна філософія, що пояснювала основи Ю. за допомогою ідей Платона та Аристотеля. Найбільший вплив вона мала у сефардському середовищі, її визнавали також окремі ашкеназійські духовні авторитети. На межі 12–13 ст. на півдні французьких та на півночі іспанських земель почала розповсюджуватися Кабала. Між знавцями талмудичного корпусу і впливовими містиками тривало змагання за вплив на громади. Незважаючи на це, Кабала доволі швидко поширилася в усіх регіонах панування рабинської писемності, згодом її скрізь визнали таємною Торою — вченням найвищого рівня для належним чином підготовлених людей.

Новий час для послідовників Ю. розпочався з Великої французької революції 1789, що надала євреям громадське рівноправ’я. Поступово процес розширення прав євреїв охопив більшість країн Європи, що, у свою чергу, збільшило вплив довкілля на юдейську спільноту і спричинило появу в 19 ст. реформістських рухів. Реформісти проголосили релігійний закон не обов’язковим для виконання та зумовленим певними історичними обставинами, переформатували молитовний ритуал за протестантськими взірцями, запровадили катехізацію, перевдяглися у сучасний європейський одяг. Суттєво зменшено вивчення рабинських творів або обмежено їхнє використання лише для створення збірок повчань морально-етичного змісту. Багато громад нового типу використовували під час синагогальної літургії хор та орган. Радикальні реформи згодом призвели до появи більш поміркованої течії консерваторів у Ю. Її представники також проголошують необов’язковість релігійного закону, але синагогальну літургію і всі засадничі релігійні ритуали проводять у традиційний спосіб, під час богослужіння віруючі одягають звичний єврейський одяг. Консерватори вивчають Талмуд та інші класичні рабинські твори. У 19 ст. реформізм набув поширення переважно на німецьких, чеських, угорських землях, нині його головним осередком є США. Згодом реформісти і консерватори визнали рівність статей у богослужінні та дозволили жінкам обіймати посаду рабина. Напрямок Ю., що вимагає неухильного виконання положень галахи, отримав назву ортодоксального, проте і він у Новий час розділився на кілька таборів. Неортодокси вважають, що виконання приписів релігії має поєднуватися із сучасною освітою, лояльністю до побутових звичок суспільства, у якому проживають євреї, і активною участю у громадському житті. Згідно з позицією ультраортодоксів (харедім), віруючі мають цілковито присвятити себе Торі та традиціям. Прихильники цього напряму намагаються якомога більше відокремитися від зовнішнього світу. Важливою течією сучасної юдейської ортодоксії є релігійні сіоністи, які бачать у створенні держави Ізраїль початок визволення, обіцяного пророками, й активно співпрацюють зі світською владою заради її розбудови. Решта ортодоксів до наявної єврейської держави ставляться або байдуже, або вороже, оскільки очікують появи царства Божого на землі, яке у майбутньому побудує месія.

Згідно з наявними археологічними даними, історія Ю. на українських землях розпочалася у 4 ст. до н. е. На той час юдейські громади існували у Пантікапеї, Херсонесі та у грецьких колоніях Північного Причорномор’я. У 8 ст. до Криму, що перебував під владою хазар, переселилася велика кількість євреїв з Візантії та Арабського халіфату. Не пізніше 10 ст. юдейська громада виникла у Києві. У 12 ст. тут жив відомий знавець Талмуду Мойсей Київський. Наприкінці 14 ст. Мойсей Київський (другий) був одним із найбільш впливових кабалістів свого часу. У 11–13 ст. юдейські громади існували також у Чернігові, містах Галич (нині Івано-Франківського р-ну Івано-Франківської обл.) і Володимир-Волинський (нині Володимир Волинської обл.). У 14 ст. розпочалося активне заселення українських земель євреями зі Східної та Центральної Європи, які користувалися переважно їдишем. Поступово вони стали одними із головних осередків ашкеназійської юдейської спільноти. З 2-ї половини 16 ст. сюди переселилися також окремі родини сефардів. Під час Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького та Руїни сповідання Ю. на теренах Гетьманщини було заборонено. Євреї, які залишилися там жити, мали прийняти християнство. У ті часи юдейські громади продовжували існувати на Галичині, Буковині та Закарпатті.

У 18 ст. козацькі очільники почали змінювати політику щодо євреїв, зокрема у 1730–40-х рр. деякі харківські полковники, незважаючи на заборону влади Російської імперії, прихистили у своїх володіннях кілька сотень євреїв. Кошовий отаман П. Калнишевський дозволив євреям торгувати на Запорозькій Січі та проводити там свої колективні молитви, а також клястися на сувої Тори у випадках майнових конфліктів із козаками. Після розділів Речі Посполитої юдейські громади виникають в усіх регіонах України. У середині 18 ст. тут виник хасидизм, адепти якого поширювали у народі кабалістичні духовні практики, раніше доступні лише вузьким колам посвячених. Хасидизм швидко поширився у країнах Східної Європи, завдяки чому для сотень тисяч євреїв із Польщі, Литви, Угорщини, Румунії хасидські осередки України стали місцями прощі й головними культовими центрами. Близько двох третин євреїв України залишалися відданими традиційному рабинському вченню. Наприкінці 18 — на початку 19 ст. м. Броди (нині Золочівського р-ну Львівської обл.) було одним із найбільш впливових центрів рабинської науки в Європі. Студенти з Бродів згодом очолювали великі громади у Німеччині, Польщі, Чехії.

На початку 20 ст. кількість євреїв в українських землях перевищувала 2 млн осіб. Незважаючи на поширення критичного ставлення до релігії, преважна більшість із них відвідувала молитовні зібрання і зовні дотримувалася приписів галахи. В одному лише Києві діяло 450 синагог. Реформізм суттєвого впливу не мав, домінувало вчення ашкеназійських рабинів та хасидських цадиків, помітний розвиток отримав релігійний сіонізм. За часів СРСР майже всі юдейські релігійні громади ліквідовано, а їхніх очільників знищено. У західноукраїнських землях єврейське релігійне життя тривало до початку 2-ї світової війни. У 1920–30-х рр. Закарпаття стало одним із головних європейських центрів формування ідеології ультраортодоксії та боротьби з сіонізмом. Голокост і подальша радянська окупація поклали край цій діяльності. Після розвалу СРСР єврейське релігійне життя відродилося. Нині в Україні діє 240 юдейських громад. Відсоток консерваторів та реформістів невеликий, як і раніше, домінує ортодоксія. Майже всіма ортодоксальними громадами керують хасидські рабини. Внаслідок масової еміграції євреїв та падіння впливу релігії, чисельність общин залишається невеликою — з урахуванням тих, хто відвідує синагоги лише по святах, вона становить менше 15 тис. людей. Проте щороку до України приїздить від 30-ти до 50-ти тисяч прочан-хасидів, які відвідують могили видатних очільників цього руху.

Розмір шрифту

Юдаїзм

Рекомендована література

Інформація про статтю