Салтівсько-Маяцька культура

СА́ЛТІВСЬКО-МАЯ́ЦЬКА КУЛЬТУ́РА  — археологічна культура. Датована серединою 8 — 1-ю половиною 10 ст. Поширена у Пів­ден­но-Східній Європі, пере­важно у степовій і лісо­степовій зонах. Уперше памʼятки С.-м. к. ви­окремлено на початку 20 ст. після археологічних роз­копок (роз­початі 1900) городища та роз­ташованого поруч могильника по­близу с. Верх­ній Салтів Вовчанського пов. Харківської губ. (нині Чугуївського р-ну Харківської обл.) і Маяцького археологічного комплексу (Воронезька губ., Росія), який досліджували від 1906. Значний внесок у ви­вче­н­ня цих памʼяток зробили В. Бабенко, В. Городцов, Д. Багалій, О. Федоровський, М. Макаренко, М. Артамонов, І. Ляпушкін, Д. Березовець, В. Міхєєв, І. Баранов та ін. Нині ві­домо про бл. 1 тис. памʼяток С.-м. к., серед яких — кочовища (кочові та сезон­ні стійбища), с-ща, городища, ямні та катакомбні могильники з інгумаціями та кремаціями, під­курган­ні похова­н­ня. Городища мають різні роз­міри (від 1-го до 20-ти га) і різні типи укріплень (земляні вали та рови, стіни з камʼяних блоків, цегли-сирцю, обпаленої цегли). У містах Фанагорія, Таматарха (антична Гермонас­са, давньоруська Тмуторокань), Боспор (античний Пантікапей) зафіксовано шари С.-м. к. Серед городищ найбільш повно досліджено Прав­обережне Цимлянське, Лів­обережне Цимлянське (ототожнюють із Саркелом), Семикаракори, Тепсень (див. Тепсенське городище); серед с-щ — Жовтневе, Нетайлівське, Новолимарівське, Тау-Кипчак; серед могильників — Волоконівський, Нетайлівський, Дмитрієвський, Сухогомольшанський, Зливкинський. Ви­окремлено 6 локальних варіантів культури: донський лісо­степовий (верх­ньодонський, «аланський»), донський степовий (нижньодонський, «праболгарський»), приазовський, кримський, нижньоволзький, даге­станський. Від­мін­ності між ними повʼязані з поліетнічним характером С.-м. к. Житла С.-м. к. поділяють на 3 групи: круглі у плані юрти з вогнищем; прямокутні напів­землянки з каркасними стінами (із заповне­н­ням із плоту або дощок), вогнищами чи печами; наземні прямокутні житла зі стінами із плоту, обмащеними глиною, із вогнищами. У Криму, Приазовʼї, Даге­стані ві­домі споруди із сирцевої цегли на камʼяних цоколях. Більшість посуду С.-м. к. виготовлено на гончарному крузі, проте використовували й ліпний. Столовий посуд — глеки, кухлі, миски сірого або червоного кольору з лощеною поверх­нею та орнаментовані лощеними лініями. Кухон­ні кру­глобокі горщики прикрашено горизонтальними чи хвилястими лініями. Тарний посуд — великі піфоси та імпорт­ні амфори. Вироби із заліза пред­ставлені широким асортиментом знарядь праці (лемешами, череслами, серпами, косами, мотичками, теслами, різцями, кліщами тощо), побутових предметів, зброї (шаблі, бо­йові сокири, наконечники списів та дротиків), кінського спорядже­н­ня (вудила і стремена). Із каменю виготовлені жорна й точильні бруски, із глини — пряслиця, із кістки та рогу — кістені, пряжки, проколки, руківʼя ножів, футляри для голок, горла для бурдюків, із бронзи та срібла — прикраси (каблучки, персні, сережки, браслети, під­віски тощо), пряжки, бубонці, бляшки для поясів та кінської збруї. Поширені амулети з кісток та зубів звірів, круглі металеві дзеркала з рельєфним орнаментом, скляні намиста. На всій території С.-м. к. ві­домі написи, виконані рунічним письмом, та сотні тамгоподібних знаків, малюнків-графіті на цеглі, оброблених каменях, посуді. Однак до цього часу вони не роз­шифровані. Окрім кочового тварин­ництва, значна частина населе­н­ня С.-м. к. за­ймалася землеробством. Ві­домі осередки гончарства із дво­ярусними випалювальними печами і металургії із залізоробними колбоподібними горнами, а також ковальські майстерні. С.-м. к. є археологічним еквівалентом Хозарського каганату.

Завантажити статтю