Професійні спілки

ПРОФЕСІ́ЙНІ СПІЛКИ́  — по­стійно діючі громадські організації на­йманих працівників, що виражають, пред­ставляють і захищають їхні групові інтереси, насамперед щодо найму робочої сили. У сучасному українському законодавстві проф­спілки (П.) ви­значено як органи, що захищають інтереси трудового колективу, їх створюють на під­приємстві, в установі, організації на основі вільного вибору їхніх членів із метою захисту трудових і соціальних прав та інтересів. Перші П. виникли у країнах Західної Європи та у США на­прикінці 18 ст., на етнічних українських землях — в остан­ній чверті 19 ст. Спочатку — в Східній Галичині, що входила до складу Австро-Угорщини, де існували давні традиції цехового виробництва та формувалася правова держава. Роз­виткові проф­спілкового руху в Австро-Угорщині, що від­бувався під впливом синдикалізму Ф. Лас­саля і Ш. Деміча, сприяв до­звіл на легалізацію П. (1867) та на­да­н­ня їм права на страйки (1870). Роз­гром синдикалістських П. і придуше­н­ня масового страйкового руху в 1880-х рр. спонукали до організації реформістських християнських П. На початку 20 ст. у Східній Галичині почали утворювати національні українські П., що обʼ­єд­нали учителів («Взаємна поміч українського вчительства», 1905) і службовців ко­оперативних установ («Супруга», 1914). 

Серед інтернаціональних виробничих П. українці мали найбільший вплив у спілках тютюн­ників і залізничників. Деякі місцеві осередки українських П. пере­бували під впливом українських соціалістів (М. Павлика, О. Терлецького, Й. Данилюка та ін.). 1892 галицькі П. нараховували 856, 1902 — 5479, 1904 — 5912 членів. До 1914 вони охоплювали не більше 10 % на­йманих працівників. Унаслідок військової мобілізації у роки 1-ї світової війни проф­спілковий рух у Східній Галичині занепав. На Закарпатській Україні та на українських землях у складі Російської імперії П. зʼявилися на­прикінці 19 — у 20 ст., причому на під­російських землях не тільки стихійно, а й з ініціативи уряду, який намагався спрямувати проф­спілковий рух на шлях реформізму. П. створювали на основі товариств взаємодопомоги, рад цехових уповноважених, союзів робітничих ремісників, страйкових комітетів. Поштовхом до їхньої масової організації стали революційні події 1905—07, що при­звели до за­провадже­н­ня договірних від­носин між роботодавцями та робітниками. П. почали формувати із пред­ставницьких органів робітників, що об­стоювали їхні інтереси при укла­дан­ні колективних угод, — комісій уповноважених або виборних заводських комісій, делегатських і депутатських зборів робітників. Від лютого до осені 1905 на українських землях на території Російської імперії їх виникло 30 (спочатку на великих індустріальних під­приємствах гірничозаводської, металургійної та машинобудівної промисловостей, а з часом — на середніх і дрібних під­приємствах та у ремісничих майстернях). У червні 1905 організовано перше галузеве обʼ­єд­на­н­ня П. Пів­ден­ної Росії — Пів­ден­норосійську спілку залізничників, у вересні того ж року — Центральне бюро проф­спілок (перший у Російській імперії між­спілковий орган). До кінця року сформовано 107 проф­спілок: 30 — в Одесі, 18 — у Києві, 13 — у Харкові, 11 — у Катеринославі (нині Дні­про), 8 — у Миколаєві, 27 — у Полтаві. П. брали активну участь у боротьбі за від­стоюва­н­ня економічних інтересів та долучалися до політичної боротьби: протестували проти поліцейських ре­пресій, вимагали політичних свобод, спів­працювали з радами робітничих депутатів, зокрема щодо керівництва страйками. Закон «О времен­ных правилах об обществах и союзах» від 4 березня 1906 легалізував становище П., що використовували мирні методи економічної боротьби, та заборонив діяльність тих, що об­стоювали страйки або висували політичні вимоги. 

До середини 1907 на українських землях було 230 легальних та 60 нелегальних П., що обʼ­єд­нали 60 тис. робітників і становили 1/3 всіх П. у Російській імперії. Серед них пере­важали дрібні місцеві П. цехового типу (по 200—300, інколи 100—150 членів), не обʼ­єд­нані ні територіально, ні галузево. Більші за чисельністю, зокрема у гірничодобувній промисловості, охоплювали бл. 1 % робітників. Статути та діяльність багатьох із них не виходили за межі кас і товариств взаємодопомоги. У роки економічної кризи та реакції 1907—10 багато П., роз­пущених урядовцями, пере­йшли на нелегальне становище й очолили страйковий рух, у той час як легальні П. використовували мирні методи економічної боротьби, а також матеріально під­тримували страйкарів і робітників, які по­страждали внаслідок локаутів. Під час економічної стагнації новим напрямом соціальної діяльності П. стала боротьба за створе­н­ня лікарняних кас і бірж праці. Через спів­робітництво із соціал-демократичними фракціями (спільну під­готовку запитів до 3-ї Державної думи та участь у виборах до 4-ї Державної думи) П. намагалися захистити інтереси робітників парламентським шляхом. Посиле­н­ня адміністративно-поліцейського контролю за їхньою діяльністю у роки 1-ї світової війни спричинило страйковий рух і політизацію проф­спілкового руху. Більшість із них бойкотувала воєн­ну політику уряду й не під­тримала організацію робітничих груп у військово-промислових комітетах. Поряд із традиційними соціально-економічними, П. висували й політичні вимоги: припине­н­ня війни, демократизації су­спільного ладу, гарантува­н­ня політичних свобод. 

Новий поштовх роз­виткові проф­спілкового руху надала Лютнева революція 1917, коли Тимчасовий уряд ухвалив закон про свободу коаліцій і місцеві комісаріати праці. Зʼявилися нові організації робітників — фабрично-заводські комітети. Процес уніфікації і централізації започаткувала 3-я Всеросійська конференція проф­спілок (червень 1917), що ухвалила ріше­н­ня про створе­н­ня Всеросійської центральної ради проф­спілок (ВЦРПС; згодом — Всесоюзна), її організацію за виробничим принципом та обʼ­єд­на­н­ня на виробничо-територіальних засадах. Засновниками організацій російського робітничого класу були загальноросійські партії (меншовиків, есерів, більшовиків) і партії єврейського (Бунд) і українського пролетаріату — соціал-демократи (Українська соціал-демократична партія) й есери (Українська партія соціалістів-революціонерів). Українські партії очолили П. учителів, залізничників, робітників цукроварної промисловості та деяких під­приємств обробної й видобувної промисловостей; Бунд — П. друкарів, кравців та ін. ремісників. 

Завдяки страйковому рухові П. домоглися по­всюдного за­провадже­н­ня колективних угод, встановле­н­ня 8-годин­ного робочого дня, страхува­н­ня на випадок хвороби. У добу УНР вони отримали від УЦР право на пред­ставництво в органах влади, до­звіл на страйки та без­посередню участь у формуван­ні місцевих органів і бірж праці. Спроба українізації П. та обʼ­єд­на­н­ня робітників в єдину організацію під час 1-го Всеукраїнського робітничого зʼ­їзду 1917 завершилася невдачею. Більшовицький пере­ворот 1917 посилив політичний роз­кол у проф­спілковому русі. Зріс вплив анархо-синдикалістів (див. Анархізм) і більшовиків, поширився рух робітників за встановле­н­ня контролю над виробництвом. На західноукраїнських землях у добу ЗУНР делегати П. засідали в Українській національній раді ЗУНР і обі­ймали посади в Державному секретаріаті ЗУНР (А. Чернецький, О. Пісецький, М. Парфанович), а організація залізничників створила загальний курінь під проводом І. Сіяка.

Із приходом до влади в Україні більшовиків роз­почалася насильницька більшовизація проф­спілкового керівництва. Проте у перший період радянської влади їм не вдалося домогтися монопольного пред­ставництва у проф­спілкових органах. У добу Української Держави пробільшовицькі П. були роз­пущені. 2-й Всеукраїнський робітничий зʼїзд, скликаний УСДРП за сприя­н­ня уряду, намагався обʼ­єд­нати нечислен­не коло прихильників української національної ідеї у робітничому середовищі. Під­тримка урядом українських П. (зокрема керівників ко­оперативного руху) та ре­пресії щодо ін., поряд із обмеже­н­ням революційних завоювань робітників (уріза­н­ня прав фабрично-заводських комітетів, заборона страйків, збільше­н­ня тривалості робочого дня), активізували економічну та політичну боротьбу незалежних П. У травні 1918 вони скликали 1-у Всеукраїнську конференцію проф­спілок, на якій створили Українське центральне бюро проф­спілок, у листопаді 1918 при­єд­налися до загальнонаціонального політичного страйку, спрямованого на повале­н­ня геть­манського режиму. Непослідовна робітнича політика Директорії УНР (проголоше­н­ня спів­робітництва із П. незалежно від їхньої національної орієнтації при фінансовій під­тримці українських П.) і ре­пресії щодо неукраїнських П. з боку місцевих військових адміністрацій від­штовхнули неукраїнські П. від під­тримки влади. Політика денікінського уряду (див. Денікінщина) спричинила масовий роз­гром проф­спілкового руху. Положе­н­ня про П., ухвалене у жовтні 1919, фактично повертало робітниче законодавство до поліцейського закону про П. від 6 березня 1906. Діяльність незалежних П. намагалися обʼ­єд­нати очільники Пів­ден­норосійського бюро проф­спілок, створеного у серпні 1919 делегатами з України, Криму, Дону, Кубані, Пів­нічного Кавказу. Спроби уряду щодо організації про­урядових П. виявилися без­успішними. Зі встановле­н­ням радянської влади поновилася насильницька більшовизація проф­спілкового керівництва. 1920 9-й зʼїзд РКП(б) ви­значив місце і роль П. у системі більшовицької диктатури як допоміжних апаратів держави, якою керує РКП(б). Організація прорадянських П. роз­почалася згори — зі створе­н­ня шляхом кооптації проф­спілкових діячів із РСФРР та місцевих компартійних діячів Пів­ден­ного бюро Всеросійської ради проф­спілок. Роз­гром опозиційних П. започаткувала справа «Київських меншовиків» 1920. У добу «воєн­ного комунізму» П. були партнерами господарських органів в управлін­ні виробництвом, після за­провадже­н­ня принципу одноосібності промислового керівництва — наркомату праці при проведен­ні трудових мобілізацій. Участь у здійснен­ні трудової повин­ності, за­провадже­н­ня примусового членства у П. усіх на­йманих працівників і пере­несе­н­ня до внутрішньо­спілкового життя військово-командних методів управлі­н­ня спричинили кризу проф­спілкового руху. Дис­кусія, що роз­горнулася у керівництві ЦК РКП(б) на­прикінці 1920 — на початку 1921 про місце та роль П., завершилася на 10-му зʼ­їзді РКП(б), який ви­значив їхню роль як «пере­давального пасу» від влади до мас та «школи комунізму». Після зʼ­їзду проведено чистку проф­спілкового апарату від опонентів ленінської «групи десяти», що сприяло завершен­ню централізації та уніфікації П. У травні 1921 4-й Всеросійський зʼїзд проф­спілок пере­дав їм повноваже­н­ня наркомату праці РСФРР щодо обліку й роз­поділу робочої сили та охорони праці (та від­повід­ну законодавчу діяльність). Роз­шире­н­ня роз­порядчих і контрольних функцій П. обмежило їхню самодіяльність і сприяло пере­творен­ню на органи трудового й ідеологічного вихова­н­ня на­йманих працівників. Як допоміжні апарати державної влади П. спів­працювали з радами та державними виконавчими органами в усіх сферах су­спільного життя. У звʼязку з пере­ходом до НЕПу (березень 1921) державні повноваже­н­ня П. скасовано. Із від­новле­н­ням ринку праці та денаціоналізацією дрібної промисловості вони набули права захисту праці через ін­ститути соціального партнерства (колективні договори, третейські суди тощо) і страйки. Зміна функцій П. зумовила їхню децентралізацію і демократизацію внутрішньо­спілкового життя. 1923 створено Українське бюро ВЦРПС, 1924 — Всеукраїнську раду проф­спілок, які очолив Ф. Угаров. Однак, не­зважаючи на виборність проф­спілкових органів, зберігався партійно-радянський контроль за їхнім складом і діяльністю. Через обмеже­н­ня вступу в П. політично неблагонадійних на­йманих працівників і через «колективне членство» осіб індустріальної праці принципу добровільного проф­спілкового членства у 1920-х рр. не дотримувалися. В умовах, коли держава одночасно ви­ступала головним на­ймачем робітничої сили і арбітром при вирішен­ні трудових конфліктів, а ін­ститути соціального партнерства контролювали партійно-державні органи, можливості П. щодо захисту інтересів працівників були не­значними. У середині 1920-х рр. у звʼязку з курсом на інтенсифікацію виробництва повноваже­н­ня П. у сфері виріше­н­ня трудових конфліктів, нормува­н­ня та оплати праці урізано. Головним напрямом їхньої діяльності стала боротьба за під­вище­н­ня продуктивності праці, раціоналізацію виробництва й виробле­н­ня у на­йманих працівників навичок управлі­н­ня виробництвом через виробничі осередки, конференції, наради та «висуванство». При­скорене зли­т­тя П. із господарськими органами су­проводжувалося згорта­н­ням їхньої соціально-захисної діяльності. 1929 П. по­збавлено права участі у накла­дан­ні дисциплінарних стягнень, нормуван­ні праці та звільнен­ні робітників, а також у керуван­ні закладами робітничої медицини, 1930 — можливості захисту економічних інтересів робітників через колективні угоди, оскільки адміністрація під­приємств отримала право на їхній до­строковий пере­гляд. Запобігаючи опозиційним ви­ступам П., 1928—29 ЦК КП(б)У провів чистку проф­спілкового апарату під гаслом боротьби із «правим ухилом» у партії. У добу «великого пере­лому» посилилася централізація проф­спілкового управлі­н­ня. 1933—37 не пере­обирали фабрично-заводські та місцеві комітети, 1932—49 не скликали зʼ­їзди П. 1937 ліквідовано між­спілкові органи, зокрема Всеукраїнську раду проф­спілок. Особовий склад багатьох із них знищено під час чистки проф­спілкового апарату 1937—38. Однак режим вдався до популістських акцій — згідно з Кон­ституцією УРСР 1937 скасовано політичні обмеже­н­ня проф­спілкового членства для «по­збавленців» (осіб, по­збавлених політичних прав). Намагаючись під­няти авторитет П., 1933 ВКП(б) пере­дала їм повноваже­н­ня наркомату праці у сфері соціального страхува­н­ня й охорони праці. Крім коштів соціального страхува­н­ня, у роз­порядже­н­ня П. пере­ходила мережа санаторіїв та будинків від­починку. 1934 їм пере­дано функції наркомату робітничо-селянської інспекції на під­приємствах. Роз­ширюючи роз­порядчі й контрольні функції П. як допоміжних апаратів влади, керівництво ВКП(б) продовжувало курс на згорта­н­ня їхньої самодіяльності у сфері охорони праці. Із припине­н­ням 1935 укла­да­н­ня колективних угод П. по­збавлено можливості об­стоювати інтереси робітників щодо найму праці. Напередодні 2-ї світової війни вони охоплювали 5 млн (85 %) робітників і службовців УРСР. Роботою 50-ти тис. ра­йон­них, міських, фабрично-заводських та місцевих комітетів керували 24 центральних, 13 республіканських, 445 обласних комітетів і рад проф­спілок. Пріоритетними напрямами їхньої діяльності стала участь у створен­ні воєн­но-промислового комплексу країни та військово-оборон­ній під­готовці населе­н­ня.

У Західній Україні декретом уряду Польщі від 8 лютого 1919 всі П. зобовʼязали вступити до загального Союзу проф­спілок Польщі (СПП), який під­тримували Польська соціалістична партія, Комуністична партія Східної Галичини (КПСГ; від 1923 — Комуністична партія Західної України; КПЗУ), Комуністична партія Польщі, Українська соціал-демократична партія (УСДП), соціал-демократи Бунду та деякі ін. Під впливом УСДП і КПСГ створе­н­ня СПП під­тримала 1-а конференція українських П., скликана 9 січня 1921. До кінця 1921 до СПП уві­йшло 18 проф­спілок Львівського, Станіславського, Тернопільського, Волинського воєводств. Їхнє обʼ­єд­на­н­ня очолила Окружна проф­спілкова комісія у Львові. Усупереч рішен­ню конференції 1921 організовано українське студентське проф­спілкове обʼ­єд­на­н­ня «Профрус» (діяло до 1925), у 1922 — проф­спілкове обʼ­єд­на­н­ня металістів і ткачів, 1925 — Союз селянських спілок (за сприя­н­ня Української радикальної партії). Зі встановле­н­ням «санаційного режиму» 1926 посилився український національний рух, 1929 українські політичні обʼ­єд­на­н­ня — УСДП, УНДО, Українська соціалістична радикальна партія — домоглися права на створе­н­ня автономних українських П. Однак через опір польського уряду це право не було реалізоване. 1-й зʼїзд українських П., скликаний Українською проф­спілковою комісією 1 листопада 1929, ро­зі­гнано. У проф­спілковому русі Галичини домінували загальнопольські проф­спілкові обʼ­єд­на­н­ня — як про­урядові тред-юніоністські, очолювані СПП, що пере­бував під пере­важним впливом Польської соціалістичної партії, так і революційні, під керівництвом «Профлівиці», організованої КПЗУ. Християнські П. послабили вплив ще у роки 1-ї світової війни. У 1930-х рр. одержавле­н­ня проф­спілкового руху посилилося. 1933 із СПП обʼ­єд­налися християнські П., 1937 роз­пущено Львівську окружну раду проф­спілок. Активність зберегли лише Спілка українських приватних урядовців (1938 мала 54 від­діли та 2167 членів) і Взаємна поміч українського вчительства (1939 мала 13 філій та 187 членів). На Закарпат­ті за чеської влади і угорської окупації та у Пів­нічній Буковині під Румунією український проф­спілковий рух не роз­вивався, П. були дрібними, не мали обʼ­єд­навчого центру. Найбільшим впливом у проф­спілковому русі користувалися чехо-словацькі соціал-демократи, націонал-соціалісти, комуністи і аграрна партія «Одборова єд­нота».

Після нападу Німеч­чини на СРСР 1941 роботу П. пере­будовано, ВЦРПС посилила централізацію та обмежила виборність проф­спілкових органів, що замінювалася кооптацією. Припинили діяльність більшість обласних і ра­йон­них проф­спілкових комітетів, а їхні фабрично-заводські та місцеві комітети пере­йшли у під­порядкува­н­ня ЦК і республіканських керівництв проф­спілок. Різко скоротили апарати керівних органів і кількість платних (звільнених) працівників. Від­повід­но до нових зав­дань створювали нові від­діли ВЦРПС і ЦК обʼ­єд­нань П., при фабрично-заводських комітетах — від­повід­ні комісії. Централізація та мобілізаційні методи роботи, що від­повід­али потребам воєн­ного часу, забезпечили діяльність П., спрямовану на організацію опору нацистській агресії — створе­н­ня народного ополче­н­ня, винищувальних баталь­йонів і груп охорони; спорудже­н­ня оборон­них обʼєктів; під­готовку військових кадрів; допомогу військовим медичним закладам, збір коштів серед населе­н­ня на потреби обороно­здатності, евакуацію матеріальної бази української економіки, населе­н­ня та культурних цін­ностей до східних регіонів СРСР. Із визволе­н­ням України від німецьких окупантів П. поновили діяльність під контролем уповноважених ВЦРПС, брали участь у від­будові промисловості, поновлен­ні житлово-побутового комплексу, організації допомоги пораненим воїнам радянської армії, інвалідам, дітям-сиротам та родинам військовослужбовців. 1946 у П. нараховувалося 3 млн 500 тис. осіб (80,7 %) на­йманих працівників. Найнижчим цей від­соток був на при­єд­наних до УРСР українських землях (див. Воз­зʼ­єд­на­н­ня українських земель в єдиній державі) — 64,3 % від загальної кількості робітників і службовців. 1947 П. отримали право на укла­да­н­ня колективних угод, 1948 поновлено обласні й республіканську раду П. 1964—76 ступінь юніонізації зріс внаслідок охопле­н­ня проф­спілковим членством сільськогосподарських працівників (механізаторів, спеціалістів сільського господарства, голів колго­спів та ін.).

Із проголоше­н­ням М. Горбачовим курсу на «пере­будову» центром робітничого руху став Донбас. 1989 виникла перша легальна незалежна від ВЦРПС Регіональна спілка страйкарів Донбасу, що намагалася покращити умови праці шахтарів шляхом оновле­н­ня управлінського апарату. У квітні 1990 організовано Спілку трудівників Донбасу, влітку того ж року — Федерацію незалежних проф­спілок України (ФНПУ), що мала очолити проф­спілковий рух за незалежність від партійних і державних органів. До складу ФНПУ (від 1992 — Федерація проф­спілок України; ФПУ) уві­йшла значна частина галузевих та всі між­спілкові обʼ­єд­на­н­ня П. На противагу їй для опанува­н­ня проф­спілковим рухом ЦК КПУ ін­спірував створе­н­ня Спілки трудівників України за соціалістичну пере­будову. 19-й зʼїзд П. СРСР (жовтень 1990) проголосив про припине­н­ня існува­н­ня централізованого проф­спілкового руху під керівництвом ВЦРПС. 1991 пред­ставники національно-демократичної опозиції і значної частини опозиційного робітничого руху створили Всеукраїнське обʼ­єд­на­н­ня солідарності трудящих. Після роз­валу СРСР П. України набули фактичного статусу позадержавних організацій. 1992 роз­почалася консолідація проф­спілкових обʼ­єд­нань. 1998 діяло 10 національних між­галузевих обʼ­єд­нань і 14 галузевих П., що не уві­йшли до складу між­галузевих центрів. Найчислен­нішою серед них була ФПУ, що обʼ­єд­нувала 17,7 млн осіб. Загалом до П. України входило 23,5 млн осіб. Правові норми діяльності проф­спілок ви­значили Закони України «Про колективні договори і угоди», «Про порядок виріше­н­ня колективних трудових спорів (конфліктів)», «Про соціальне партнерство», ухвалені на­прикінці 1990-х рр. На їхній основі роз­роблено Закон України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» (1999), що поновив право П. на законодавчу ініціативу, втрачене 1996 у звʼязку із прийня­т­тям Кон­ституції України. На­прикінці 1990-х рр. роз­почався занепад проф­спілкового руху, що найбільше зачепив ФПУ. Всеукраїнська партія трудящих, створена 1997 на платформі цього обʼ­єд­на­н­ня, отримала лише 0,8 % голосів під час виборів до ВР України. На противагу ФПУ у різні роки було створено Національний форум проф­спілок України, Національну конфедерацію проф­спілок України, Всеукраїнське вільне проф­спілкове обʼ­єд­на­н­ня солідарних трударів, Всеукраїнське обʼ­єд­на­н­ня солідарності трудівників.

Завантажити статтю