ДЕНІ́КІНЩИНА — політичний режим російських білогвардійських військ. Існував 1919 — на початку 1920 року у формі військової диктатури на значній території України та Пів­ден­ної Росії. 25 грудня 1917 року (7 січня 1918 року) організатори Білого руху генерали О. Каледін, Л. Корнілов і М. Алексєєв ухвалили ріше­н­ня про створе­н­ня Добровольчої армії, яку 31 березня (13 квітня) 1918 року очолив генерал-лейтенант А. Денікін. Центр Добровольчої армії — місто Катеринодар (нині місто Краснодар, Російська Федерація).

Від травня 1918 року в армії А. Денікіна були свої пред­ставники при уряді геть­мана П. Скоропадського. А. Денікін сприяв антиукраїнській діяльності легалізованих організацій «Київський національний центр», «Обʼ­єд­наний центр», товариства «Русь». Тисячі добровольців з території України вступали до денікінської армії, а після пов­ста­н­ня Директорії в її лавах опинилася і значна частина геть­манського оточе­н­ня та пред­ставників місцевої влади.

Від кінця листопада 1918 року Добровольча армія отримувала зброю і обмундирува­н­ня від країн Антанти й Сполучених Штатів Америки, до її складу уві­йшла частина кораблів Чорноморського флоту. 31 серпня 1918 року було створено найвищий орган цивільного управлі­н­ня при командуван­ні Добровольчої армії — Особлива нарада. За положе­н­ням від 15 лютого 1919 року вона по­єд­нувала функції Радою Міністрів і Державної ради колишньої Російської імперії.

Восени утворено Харківську, Київську та Новоросійську області на чолі з генерал-губернаторами з необмеженими повноваже­н­нями (їм під­порядковувалися губернатори, начальники повітів і волостей). На під­ставі угоди від 8 січня 1919 року Добровольчу та Донську армії (командувач — генерал П. Краснов) обʼ­єд­нано в Збройні Сили Пів­дня Росії (ЗСПР) на чолі з А. Денікіним. Білогвардійці захопили Пів­нічний Кавказ, Крим, навесні та влітку 1919 року під­роз­діли генерала В. Май-Маєвського окупували Донбас. 12 червня 1919 року А. Денікін ви­знав владу «верховного правителя Росії» О. Колчака. У липні 1919 року ЗСПР, що налічували понад 150 тисяч багнетів і шабель, 500 гармат, 1,9 тисяч кулеметів, роз­почали на­ступ на Москву. Денікінці, які окупували значну частину України, зокрема Київ, заборонили українську мову в школах, церквах, громадських і державних установах, чинили терор, насильство і грабежі, проводили числен­ні реквізиції; прикриваючись обіцянками, що їх мав здійснити денікінський режим після встановле­н­ня громадянського миру, влаштовували погроми українських шкіл, клубів, громадських газет тощо.

Обʼ­єд­нана Армія Української Народної Республіки і Українська Галицька армія 30 серпня 1919 року після від­ступу радянських військ вступили до Києва, але без бою пере­дали його білогвардійцям. Восени одне з найбільших зʼ­єд­нань Армії Української Народної Республіки — Галицький корпус — пере­йшло на бік денікінців. На­прикінці 1919 року Збройні сили Пів­дня Росії (ЗСПР) за­знали нищівної поразки від більшовицьких військ. Зокрема, 6 листопада їх під­роз­діли залишили Чернігів, 19 листопада — Бахмач, 10 грудня — Полтаву, 12 грудня — Харків, 16 грудня — Київ, 30 грудня — місто Катеринослав (нині Дні­про). 30 грудня 1919 року А. Денікін скасував Особливу нараду й створив другий уряд — при головнокомандувачеві ЗСПР, а 4 січня 1920 року прийняв від О. Колчака титул «верховного правителя Росії». Однак це не врятувало становища: 20 січня 1919 року більшовики зайняли Херсон, 30 січня — Миколаїв, 7 лютого — Одесу, а 1 березня ви­йшли на лінію Мозир–Овруч–Коростень–Летичів–річка Дністер. 16 березня 1920 року у Новоросійську було створено третій уряд при ЗСПР на чолі з А. Денікіним, але 4 квітня 1920 року він зрікся влади на користь П. Врангеля (див. також Врангелівщина) і ви­їхав до Стамбула.