ЩУРА́Т Василь Григорович (24. 08. 1871, с. Вислобоки, нині Львівського р-ну Львівської обл. — 27. 04. 1948, Львів) — літературо­знавець, фольклорист, поет, пере­кладач, громадсько-освітній діяч. Батько С. Щурата. Дійсний член НТШ (1914, у 1915–23 — голова), академік ВУАН (1929–30), АН УРСР (1939). На­вчався у Львівській академічній гімназії (від 1884), Ві­денському університеті (від 1892), де 1896 здобув ступінь доктора філології, захистивши дисертацію «Слово Даниїла Заточника». Був членом українських молодіжних товариств «Громада» і «Січ». Після поверне­н­ня з Відня 1896–98 працював спів­редактором газети «Буковина» в Чернівцях, редактором журналу «Світ» (1906; орган літ­групи «Молода Муза») і тижневика «Неділя» (1912). Друкував стат­ті, пере­клади, вірші в ав­стрійській, польській, чеській, західноукраїнській періодиці. 1898 у Чернівецькому університеті склав педагогічний іспит; учителював у державних гімназіях Пере­мишля (нині Польща, 1898–1901), Бродів (нині Львівська обл., 1901–04), де заснував філію товариства «Просвіта», Львова (від 1907). У 1921 не присягнув на вірність польській державі й став директором приватної жіночої гімназії сестер-василіянок у Львові (1921–34). Брав активну участь у боротьбі за Український університет, а після невдачі був ініціатором і першим ректором Львівського таємного університету (1921–23). Належав до українського педагогічного товариства «Рідна школа», очолював товариство письмен­ників і журналістів імені І. Франка (1925–39). У 1939–41 — професор Львівського університету, від 1940 — керівник групи шевченко­знавства Ін­ституту української літератури у Львові, 1944–48 — директор Львівської бібліотеки АН УРСР. Перший голова (від 1929) Українського товариства бібліофілів у Львові. Наукові дослідже­н­ня у галузі літературо­знавства, фольклористики, етно­графії, історії літератури і мистецтва; ви­вчав роз­виток громадської думки і культури в Західній Україні. Автор низки роз­відок про творчість Т. Шевченка, П. Куліша, І. Котляревського, Г. Квітки-Основʼяненка, Ю. Федьковича, М. Шашкевича, фольклорно-етно­графічних студій. Окремі стат­ті присвячені західноукраїнським діячам, зокрема А. Могильницькому, Д. Зубрицькому, Г. Ількевичу, М. Устияновичу. Щ. під­тримував тісні стосунки з митрополитом Андреєм Шептицьким. Після опублікува­н­ня літературного порт­рета І. Франка (журнал «Зоря», 1896) між Щ. та Каменярем сталося непоро­зумі­н­ня стосовно збірки «Зівʼяле листя», яку критик оцінив як вияв декадентизму, на що І. Франко від­гукнувся віршем «Декадент» (нейтралітет між ними тривав 10 р.). Перші вірші на­друкував у часописі «Зоря» («Ой виберусь я полем», «Думка», «Блискавко темної ночі»). Йому належать збірки поезій «Lux in tenebris» (1895), «Мої листи» (1898; обидві — Львів), «Раз до мене молодість при­йшла» (Пере­мишль, 1904), «На трембіті» (1904), «Історичні пісні» (1907); поеми «Зарваниця» (1902), «В суздальській тюрмі» (1916; усі — Львів); гімн «Просвіти» та ін. Пере­клав українською мовою значну кількість прозових та поетичних творів з німецької, польської, італійської, румунської, угорської, російської, білоруської мов, зокрема твори Г. Гейне («Тангейзер»), Ґ. Флобера («Легенда про Юліана Милосердного»), Й.-В. Ґете, А. Міцкевича, Ю. Словацького. 1895 здійснив пере­клад українською мовою «Пісні про Роланда», 1907 — «Слова о полку Ігоревім». Записав чимало колядок і щедрівок, які обʼ­єд­нав у збірці «Український вертеп» (Л., 1930). Посмертно ви­дано його «Поезії» (Л., 1957; 1962) та «Ви­брані праці з історії літератури» (К., 1963).