Епос
Е́ПОС — один із трьох, поряд з лірикою та драмою, родів художньої літератури. Твори цього роду обʼєднує низка рис: обʼєктивне зображення реальності, розповідний характер, сюжетність, «самовідстороненість» автора, різнобічне змалювання героїв, довільне і часто вибагливе конструювання часових та просторових координат. Залежно від тривалості зображувального часу, охоплення подій, які розкривають людські характери, розрізняють великі (епопея, роман), середні (повість) та малі (новела, оповідання) епічні жанри.
Слово «епос» у східнословʼянській культурній традиції означає і літературний рід, і один із жанрів цього роду — епопею, отож сучасні літературознавці віддають перевагу терміну «епіка» (від грец. ἐπιϰός — те, що стосується Е.), більш притаманному для західноєвропейської літературної традиції. Специфічна риса Е. — в організувальній ролі розповіді, що художньо реалізується у таких формах, як оповідь про події за принципом їх згадування, різноманітні описи (побуту, природи, зовнішності, поведінки й духовного стану героїв, їхніх дій та вчинків), монологи, зокрема внутрішні, діалоги, полілоги персонажів. Крім того, між часом розповіді про події та зображеною дією існує певна часова дистанція, що дає змогу авторові споглядати змальоване ніби збоку. Ще Аристотель відзначив цю рису: письменник розповідає «про подію як про щось окреме від себе». О. Потебня також зауважив: «Епос — perfectum. Звідси спокійне споглядання, обʼєктивність... У чистому епосі розповідача не помітно. Він не виступає зі своїми роздумами з приводу подій і почуттями».
Схильність до оцінки й коментаря автором зображеного — прямо в тексті, у відступах — філософському, ліричному, публіцистичному (романістика О. Гончара) — або опосередковано, в підтексті (романістика В. Підмогильного) — успадкована ще з античності. В епічних творах останніх століть письменник не дистанціюється від зображеного, а наснажує розповідь субʼєктивними, особистісними елементами. Е. виявляє найбільшу гнучкість у художньому відтворенні часопростору: дія може охоплювати значні часові проміжки або мить, яка вбирає в себе роки, може поєднувати часові й просторові міщення. Епічна форма використовує різні типи сюжетів: події відтворюються або в хронологічній послідовності (повість «Кайдашева сімʼя» І. Нечуя-Левицького), або обʼєднуються переконливим мотивуванням їх звʼязків, концентруючись навколо визначального епізоду чи епізодів (роман «Місто» В. Підмогильного).
В Е. Нового й новітнього часу переважають не стільки зовнішні події, скільки змалювання динаміки й різноманітних відтінків духовного розвитку героїв (повість «Через кладку» О. Кобилянської, роман «Невеличка драма» В. Підмогильного). Залежно від кількості сюжетних ліній обсяг тексту епічних творів різний: від новел, оповідань-мініатюр (В. Стефаник, А. Чехов, ОʼГенрі) до масштабних епопей і романів («Іліада» та «Одіссея» Гомера, «Война и мир» Л. Толстого, «Волинь» У. Самчука). В епічних творах можна зобразити, на відміну від лірики й драми, велику кількість характерів, обставин, подій, доль, деталей, подробиць, водночас проникаючи у внутрішній світ людини, змальовуючи складні характери, часто незавершені, суперечливі, рухливі. Формування Е. відбувалося різними шляхами. Так, епічні пісні виникли на основі ліро-епічних, які, в свою чергу, постали з синкретичного давнього обряду, у міфі, народній казці, історичному переказі закорінена розповідна форма.
Рекомендована література
Завантажити статтю
